Системно-функціональний підхід до міжнародного права як фундаментальна засада дослідження фрагментації

Системний метод у правових дослідженнях передбачає розгляд права як системи, тобто цілісного комплексу взаємопов’язаних елементів, що разом утворюють нову якість, не притаманну кожному окремому елементу. Системно-функціональний підхід є різновидом системного методу, що передбачає розгляд систем з точки зору функцій, заради яких ці системи створювалися. Як підкреслював О.В. Сурілов, «системно-функціональний методологічний принцип і метод дозволяє повніше усвідомити місце …права в суспільстві, його внутрішню структуру, скласти змістовне уявлення про кожну підсистему…права…про її значення і владний потенціал» [137, с. 28].

         Для дослідження фрагментації міжнародного права системно-функціональний підхід необхідно визнати базовим, оскільки про фрагментацію можна говорити лише за наявності системи, у якій фрагментація відбувається, а розгляд фрагментації без розгляду системи позбавлений будь-якого сенсу. Питання про системність міжнародного права подекуди викликає спори і, загалом, досліджене значно менше, ніж питання про системність державного права. Відповідно, дослідження фрагментації міжнародного права вимагає встановлення системного характеру міжнародного права, визначення та розгляду таких категорій як «система міжнародного права», «міжнародно-правова система» та «міжнародний правопорядок», а також установлення базових елементів, з яких вони складаються.

Питання системності є чи не найфундаментальнішим при дослідженні міжнародного права. Так, І.І. Лукашук визначає міжнародне право як «систему юридичних принципів та норм, що регулюють міждержавні відносини з метою забезпечення миру та співробітництва» [90, с. 11]. Р.А. Каламкарян та Ю.М. Мігачов вбачають в міжнародному праві  «самостійну специфічну систему права, що становить сукупність міжнародно-правових принципів та норм з регулювання співробітництва між державами та міжнародними організаціями як суб’єктами міжнародного права» [66, с. 15]. Б.О. Куркін погоджується з цим визначенням, додаючи, що такі норми «створюються шляхом узгодження воль учасників цих відносин та забезпечуються, в разі необхідності, примусом з боку держав та міжнародних організацій» [86, с. 7]. Колектив українських учених під керівництвом В.М. Репецького визначає міжнародне право як «систему договірних та звичаєвих норм, які регулюють взаємовідносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права, визначають взаємні права та обов’язки, виражають їх узгоджену волю і спрямовані на урегулювання міжнародних відносин з метою розвитку міжнародного співробітництва та забезпечення міжнародного миру і безпеки» [102, с. 15].

Дещо відмінною є позиція англійських та американських дослідників. Погоджуючись з тим, що міжнародне право складається з правил та норм, що визначають поведінку міжнародних акторів, англомовні експерти не розглядають міжнародне право крізь призму системності. У своєму класичному визначенні Л. Оппенгейм називає міжнародне право «набором звичаєвих та договірних правил, які вважаються юридично обов’язковими для цивілізованих держав у їхніх взаємовідносинах» [303, р. 1]. Г.Г. Вільсон визначає міжнародне право з філософської (утворення правил та принципів, яких слід дотримуватись у міждержавних відносинах) та наукової (утворення правил та принципів, яких зазвичай дотримуються у міждержавних відносинах) точки зору [378, р. 3.] Сучасна англо-американська доктрина взагалі уникає визначення міжнародного права, роз’яснюючи його сутність через притаманні йому ознаки (регулювання відносин між певними суб’єктами, міждержавний характер, специфічність джерел тощо) [282, р. 2]. З цього правила існують винятки, наприклад, М. Діксон зазначає, що «міжнародне право охоплює систему правил та принципів, які регулюють міжнародні відносини між суверенними державами та іншими інституційними суб’єктами» [219, р. 3], однак сам автор визнає спрощеність такого визначення.

У німецькій доктрині міжнародне право визначається через сукупність окремих його аспектів, або як особливий правопорядок, що регулює відносини між суб’єктами у даній галузі права [376, s. 6-8]. Особливо характерна відсутність єдності щодо визначення міжнародного права іспаномовній літературі, в якій міжнародне право визначається і як «набір юридичних норм, що регулюють відносини між державами», і як «набір норм, що регулюють відносини між членами міжнародної спільноти», і як «окрема від загального права та автономна наука», і навіть як «набір норм, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права» [286, р. 13]. Останнє визначення відрізняється особливою екстравагантністю, будучи замкнутим само на себе. 

Проблеми з визнанням системності міжнародного права виникають через відсутність загальнозобов’язуючого суб’єкта. У національному праві таким суб’єктом є держава, яка здатна встановлювати обов’язковість певних норм та володіє засобами примусу, за допомогою яких забезпечується виконання таких норм. Та ж держава встановлює ієрархію органів, що застосовують право та попереджає конфлікти між ними. У міжнародному праві існування такого загальнозобов’язуючого суб’єкта проблематичне, оскільки це суперечило б фундаментальному принципу державного суверенітету.

Відсутність загальнозобов’язуючого суб’єкта та проблема юридичної сили міжнародно-правових норм породили тривалу дискусію, чи можна вважати міжнародне право системою. Як відзначив М.Н. Шоу, характер міжнародного права «слід розглядати у світлі того, чи почувають держави обов’язок підпорядковуватись його нормам, і, якщо так, то чому? Якщо ж відповідь на це питання буде негативною …тоді не існує жодної системи міжнародного права, гідної так називатися» [342, р. 5].

Розглядаючи питання про системність міжнародного права, необхідно відзначити, що з точки зору теорії систем як галузі філософії, розгляд міжнародного права інакше, ніж системи, позбавлений сенсу. З філософської точки зору, система є сукупністю елементів та відносин, що породжують цілісну властивість об’єкта, щодо якого будується система [2, с. 179]. Адаптуючи дане визначення до міжнародного права, можна встановити, що у міжнародному праві присутня сукупність елементів (норм, інститутів), відносин між елементами (нормами, інститутами) та цілісна нова властивість (здатність виступати регулятором міжнародних відносин). Таким чином, з філософської точки зору, міжнародне право є системою, а дискусію щодо його системності слід вважати скоріше спором про впорядкованість та ієрархічність існуючої системи.

Заперечення самого факту існування системи міжнародного права були характерні для англо-американської правової традиції у класичній період розвитку міжнародного права, тобто до Другої світової війни. У 1935 році британський дослідник А. Циммерн писав: «фактично, незалежно від назви, що використовується у книжках, не існує системи міжнародного права, а, тим більше, кодексу. Те, що можна знайти у договорах, є просто набором правил, які, якщо уважно поглянути на них, уявляються накиданими разом, або зібраними майже випадковим чином» [265, р. 220]. Цю точку зору поділяють окремі сучасні дослідники, зокрема Д. Голдсміт та Е. Познер, які розглядають звичаєве право та доктрину як основні джерела міжнародного права, відмовляючи цим джерелам у будь-якій системності [240], а також В.Л. Рогожин, котрий вважає міжнародне право «міфологічним оповіданням в юридичних термінах» [цит. за 78].

Більш модерною є дискусія щодо можливості розгляду міжнародного права як системи у світлі його фрагментації. Так, спеціальний доповідач Комісії міжнародного права ООН Г. Хафнер зауважив, що система міжнародного права стає все більш фрагментованою, особливо після закінчення Холодної Війни» і на даний момент «не існує гомогенної системи міжнародного права. Міжнародне право складається з неупорядкованих блоків та елементів, різних часткових систем та універсальних, регіональних та навіть двосторонніх підсистем та під-підсистем різного рівня правової інтеграції. Всі ці частини, взаємодіючи одна з одною, утворюють те, що можна парадоксально назвати «неорганізованою системою», повною внутрішніх напружень, суперечностей та антагонізмів» [245]. Подібну думку висловив колишній міністр закордонних справ України А. Зленко, зазначивши, що сучасна система міжнародного права більше не легітимна, і сучасне міжнародне право слід розглядати як результат формування декількох центрів впливу та перегрупування геополітичних сил [64].

Ідея про те, що впорядкована система міжнародного права не існує і ніколи не існувала, уявлялась певною мірою обґрунтованою до утворення Ліги Націй та ООН, за відсутності загальновизнаних механізмів міжнародно-правового регулювання. Сьогодні така точка зору продовжує існувати, однак не знаходить помітної підтримки.

Заперечення існування системи міжнародного права ніколи не було домінуючою позицією у міжнародно-правовій доктрині. На системність міжнародного права вказували видатні доктринологи класичного міжнародного права. Л. Оппенгейм відзначав системність міжнародного права, незважаючи на його некодифікованість, на початку ХХ сторіччя [108, с. 46]. Системність міжнародного права визнається більшістю сучасних західних дослідників [219, р. 23]. Така думка була єдиною у радянській доктрині міжнародного права [119] і залишається домінуючою у пострадянський доктрині [66, с. 58]. Зокрема, С.В. Черниченко зазначає, що «цілісність та єдність світу дозволяє дивитися на міжнародне право як на певну систему» [160, с. 9].

Крапку в дискусії щодо системності поставила Комісія міжнародного права ООН. У своїй доповіді Комісія наголосила, що «міжнародне право є системою. Його правила та принципи (тобто норми) взаємодіють з іншими нормами та принципами та повинні тлумачитися на їхньому фоні. Будучи правовою системою, міжнародне право не є випадковим набором таких норм. Між ними існують значущі зв’язки. Таким чином, норми можуть існувати на вищому та нижчому рівнях, їх формулювання можуть передбачати більший або менший ступінь узагальнення та конкретизації, а строки їхньої дії можуть стосуватися більш ранніх чи більш пізніх моментів часу» [153]. Даним висновком Комісія заперечила думку свого спеціального доповідача Г. Хафнера, вказавши не просто на наявність системи міжнародного права, але й на існування у ній ієрархії норм.

Не можна вважати, що Комісія міжнародного права запропонувала визначення міжнародного права як системи. Скоріше, Комісія вказала на те, що система міжнародного права все ж об’єктивно існує, і міжнародне право слід розглядати як систему. Без такого висновку розгляд проблеми втратив би сенс, адже неможливо говорити про проблему фрагментації, якщо не існує системи, у якій фрагментація відбувається.

У пострадянській доктрині загальновизнаним є підхід, згідно з яким система міжнародного права становить внутрішню будову права [71, с. 17], єдність його галузей, інститутів та норм [66, с. 111; 139, с. 7; 149, с. 43; 95, с. 29]. При цьому вищі, «центральні» норми повинні мати системотворчу властивість. Як відзначає Н.Ф. Кісліцина, сам факт існування системи міжнародного права передбачає здатність встановлювати системотворчі міжнародні правовідносини, через які система отримує цілісні властивості та здатна функціонувати самостійно [72, с. 12].

Чимало дослідників відводять центральну роль у системі міжнародного права принципам, запровадженим Статутом Організації Об’єднаних Націй, статтею 2 якого встановлено, що принципи Статуту є обов’язковими для всіх членів організації з метою досягнення цілей ООН [148]. Характерними рисами принципів міжнародного права є обов’язковість та регулювання ними лише найбільш загальних проблем міжнародного права [66, с. 111].

З таким підходом не можна погодитись беззаперечно. Зобов’язальна сила принципів Статуту ООН породжена домовленістю держав-членів організації, а, отже, принципи Статуту можна визнати обов’язковими лише для держав-членів ООН. Більш обґрунтованим уявляється підхід, згідно з яким у міжнародному праві виділяються окремі імперативні норми jus cogens, які мають зобов’язальну силу для всіх членів міжнародної спільноти, від яких держави не можуть відступати навіть за взаємною згодою [90, с. 135]. Такі норми знаходяться на вищому рівні порівняно з диспозитивними нормами [98, с. 48], обов’язковими для держав лише у разі їхньої згоди.

Статус норм jus cogens встановлений Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, згідно із статтею 53 якої «імперативна норма загального міжнародного права є нормою, яка приймається та визнається міжнародною спільнотою держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме, та яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий самий характер» [30]. Н.В. Дрьоміна-Волок наголошує, що норма jus cogens є не окремим джерелом міжнародного права, а спеціальним статусом норми, яка може існувати в формі договору чи звичаю. Такий статус може бути набутий певною нормою через визнання її фундаментальної цінності [54, с. 705].

На відміну від норм-принципів, норми jus cogens відображають не просто домовленість, що колись була досягнута між державами-засновниками ООН, а правила, визнані світовою спільнотою на певному етапі її існування. Поміщення таких норм у центр міжнародної системи робить систему гнучкою та здатною відповідати стану міжнародної правосвідомості у конкретний момент її розвитку. Концепція jus cogens продовжує викликати спори серед дослідників [377, р. 71-72; 277, р. 854], проте вони стосуються переважно змісту концепції, а не існування зобов’язань jus cogens як таких [53, с. 187]. Зокрема, вказується на те, що відсутній міжнародний документ, який містив би перелік зобов’язань jus cogens [75, с. 8]. Однак, незважаючи на дискусійність, концепція jus cogens дає змогу виявити центральний елемент системи міжнародного права.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html