Проліферація та імперативізація міжнародного правосуддя як фактори фрагментації міжнародного права

Стаття 95 Статуту ООН чітко встановлює, що членство в ООН та визнання юрисдикції Міжнародного Суду ООН «жодним чином не завадить Членам Організації доручати вирішення своїх суперечностей іншим судам, в силу вже існуючих угод, або таких, що можуть бути укладені у майбутньому» [148]. Держави активно користувалися та користуються цим правом, постійно утворюючи нові міжнародні судові інституції. 

Процес збільшення кількості міжнародних судів, поєднаний із якісними змінами у міжнародному правосудді, отримав у літературі спеціальну назву «проліферації міжнародних судів» [142, с. 54]. Необхідно зауважити, що термін «проліферація міжнародних судів» з’являється у літературі у 90-х роках ХХ століття, тобто дещо раніше, ніж термін «фрагментація міжнародного права».

Проліферація міжнародних судів є частиною ширшого феномену проліферації міжнародного права (як правової системи) та проліферації системи міжнародних інституцій (як частини міжнародно-правової системи). Водночас, уявляється, що проліферація міжнародних судів має найбільше значення та, можливо, навіть вирішальний вплив на фрагментацію міжнародного права. Зокрема, О.М. Солнцев підкреслює, що саме «проліферація міжнародних судових установ, чиї юрисдикції часто перехрещуються, породжує ситуацію, що отримала назву «фрагментація міжнародного права» [136, с. 24]. З ним погоджується К. Літлей, на думку якого «проліферація міжнародних судів є одним з найбільш очевидних проявів фрагментації міжнародного права» [275, р. 264].

Проліферація судових інституцій спочатку викликала занепокоєння серед експертів у галузі міжнародного права. Як зазначає Дж. Абі-Сааб, дослідники несподівано зрозуміли, що «всесвіт міжнародного судочинства, що виглядав як порожнє небо з єдиною зіркою (Міжнародним Судом)…раптом засяяв багатьма зірками, які не пов’язані одна з одною; з великим ризиком того, що вони можуть зіткнутися, тобто, що різні міжнародні суди та трибунали можуть вступити в конфлікт один з одним…підриваючи правову впевненість та єдність системи» [171, р. 363].

Усвідомлення проблеми проліферації міжнародних судів стало чи не найпотужнішим поштовхом для дослідження проблеми фрагментації міжнародного права загалом. Як уже зазначалося, вперше термін «фрагментація» щодо міжнародного права з’являється у роботі П.М. Дюпуі, присвяченій саме тенденціям розвитку міжнародного судочинства. Дослідження обох проблем змінило їхнє бачення у доктрині на більш оптимістичне. Проліферація перестала розглядатися винятково як проблема; навпаки, у новітніх дослідженнях проліферація постає якщо не позитивним, то принаймні нейтральним явищем. Як пояснила з цього приводу колишня Президент Міжнародного Суду ООН Р. Хіггінс, утворення нових міжнародних судів необхідне через «певну децентралізацію окремих проблем, які принципово можуть розглядатися Міжнародним Судом ООН, що дозволяє передавати справи новим високоспеціалізованим органам, члени котрих є експертами з даних проблем, що стають все більш комплексними, які більш відкриті для недержавних акторів та які можуть розв’язати справу швидше» [253, р. 121]. При цьому Р. Хіггінс вважає творення нових міжнародних судів неминучим та навіть корисним для розвитку міжнародного права явищем [253, р. 122]. Інший суддя Міжнародного суду ООН Т. Бюргенталь заявив, що існуючих міжнародних судів недостатньо, і в подальшому підлягають створенню нові суди, у тому числі, регіональні суди з прав людини там, де вони відсутні [190, р. 275].

Дж. І. Черні додає до цього, що проліферацію міжнародних судів можна розглядати як своєрідний експеримент міжнародної спільноти, який може сприяти розвитку міжнародного права. Відсутність ієрархічної системи дає міжнародним судам можливість пропонувати нові ідеї, що можуть бути включені до загального міжнародного права, а також полегшує оцінку таких ідей міжнародною спільнотою, що має особливе значення для розвитку нових галузей міжнародного права [206, р. 700]. Дещо іншу позицію займає П.С. Рао, на думку якого збільшення кількості міжнародних судів є ознакою зрілості міжнародного-правової системи на сучасному етапі, що забезпечуватиме її подальший якісний розвиток [324, р. 958].

Аналіз доктринальних досліджень свідчить, що явище проліферації міжнародних судових органів містить декілька поєднаних складових. По-перше, воно полягає у зростанні кількості міжнародних судових органів. По-друге, воно передбачає заснування якісно нових судових органів, що вирізняються вузькою спеціалізацією щодо розв’язання конкретних типів міжнародних спорів, а також нерідко регіональною прив’язкою їхньої діяльності. По-третє, проліферація міжнародних судів означає проникнення міжнародного правосуддя до сфер, що раніше належали виключно до компетенції держав, або не були чітко врегульовані у міжнародному праві [300, р. 201].

Зростання кількості міжнародних судових органів зумовлюється низкою об’єктивних причин, що випливають з розвитку міжнародного права. Однією з основних тенденцій його розвитку є проникнення міжнародного права у нові області та створення нових міжнародно-правових режимів, таких як міжнародне морське право, міжнародне торгівельне право, міжнародне кримінальне право, тощо. До подібних наслідків призводить й творення регіональних правових режимів, у тому числі, режимів міжнародних організацій [362, р. 204].

Усі «нові» міжнародні судові органи, що виникли в останні десятиріччя, утворювалися для розв’язання спорів у рамках таких спеціалізованих режимів. Створення нового міжнародного суду часто виправдано специфікою режиму, для якого він утворюється та запровадженню та розвитку якого слугує [170, р. 5]. Постає питання, чому держави та інші учасники міжнародних відносин не передають свої спори до Міжнародного Суду ООН, а, навпаки, схильні створювати все більше нових судових органів? Уявляється, що можна виділити щонайменше чотири причини.

По-перше, юрисдикція Міжнародного Суду ООН стосується лише держав, що прямо передбачено його статутом. Відповідно, спори міжнародного характеру, у яких беруть участь недержавні актори, не можуть передаватися на його розгляд. У результаті, Міжнародний Суд ООН все менше відповідає потребам міжнародної системи, що еволюціонує. Як підкреслює П.С. Рао, «не можна ігнорувати той факт, що Міжнародний Суд ООН, так само як і його попередник, Постійна Палата Міжнародного Правосуддя, є продуктами свого часу» [324, р. 945]. Непристосованість Міжнародного Суду ООН до нових потреб регулювання міжнародно-правової системи змушує міжнародних акторів шукати альтернативні способи вирішення суперечок між собою, що втілюється в творенні нових міжнародних судів.

Другою причиною є «недовіра» держав Міжнародному Суду ООН. Як уже зазначалося, його рішення нерідко мають політичне забарвлення та залежать від складу суддів, які розглядають справу. Держави не можуть дозволити собі погодитися із накладанням на них зобов’язань в силу судового рішення, що приймається поза їхнім впливом. Навпаки, створення нових міжнародних судів відкриває перед державами можливості вводити своїх громадян до складу таких судів.

По-третє, процедура розгляду справ у Міжнародному Суді ООН напрочуд тривала. Суд встановлює строки для подання меморандумів та контрмеморандумів індивідуально для кожної справи та для кожної сторони у справі, і ці строки нерідко подовжуються. Відсутні ліміти обсягу таких меморандумів та контрмеморандумів, що призводить до тривалого їх вивчення судом та сторонами. Суд відрізняється складною процедурою прийняття рішень, причому судді мають право заявляти власні окремі позиції, що може призвести не до розв’язання, а, навпаки, до ще більшого заплутування проблеми. Слухання справ тривають тижнями чи навіть місяцями, а загальна тривалість судового розгляду сягає кількох років.

Така складна процедура, ймовірно, була виправданою для складних міждержавних спорів політичного характеру, обов’язок розв’язання яких, власне, і покладався на Міжнародний Суд ООН. Однак, більшість сучасних міжнародних спорів не потребує такої тривалої процедури розгляду. Держави зацікавлені у скорішому отриманні рішення щодо свого спору, а не у його складному юридичному аналізі [206].

По-четверте, обов’язковість та авторитетність рішень Міжнародного Суду ООН не завжди є перевагою в очах держав. Навпаки, держави не зацікавлені у тому, щоб у результаті розв’язання конкретної ситуації виникала прецедентна норма міжнародного права. Тому вони намагаються передавати справи менш авторитетним судам, чиї рішення з меншою ймовірністю стануть міжнародним прецедентом.

Водночас, Міжнародний Суд ООН надалі визнається основним міжнародним судом, що підкріплюється його статусом центрального органу ООН. Колишній Президент Міжнародного Суду ООН Ж. Гійом заявив з цього приводу: «проліферація міжнародних судів створює серйозний ризик конфліктів у судовій практиці, оскільки одна й та сама норма права може по-різному тлумачитись у різних справах…Життєво важливим є діалог між судовими органами. Міжнародний Суд ООН, основний судовий орган Організації Об’єднаних Націй, готовий для застосування для досягнення цієї мети» [300, р. 68].

Навряд чи можливим уявляється створення єдиної ієрархічної міжнародної судової системи на чолі з Міжнародним Судом ООН. На думку Дж. І. Черні, держави очевидно не зацікавлені у такій ієрархії. Її створення потребувало б універсальної угоди держав про визнання  Міжнародного Суду ООН вищим органом щодо всіх інших судів, що є політично неможливим. Навпаки, держави створюють нові суди, у тому числі, задля уникнення розгляду їхніх спорів Міжнародним Судом ООН чи іншими «небажаними» для них судами [206, р. 698].

У новій системі міжнародних відносин роль Міжнародного Суду ООН інша. Вона полягає в творенні універсальних високоякісних рішень, що стали б прецедентами з розв’язання найактуальніших проблем міжнародного права. Такі прецеденти могли б застосовуватися іншими міжнародними судовими органами з метою підтримання єдності міжнародного права та подолання його фрагментації.

Як вказує Дж. Абі-Сааб, збільшення кількості міжнародних судових органів не тягне за собою відсутність єдності міжнародної судової системи. Врешті решт, усі міжнародні суди творяться в рамках існуючої системи міжнародного права та опосередковують існуючі правові традиції, тому «сузір’я судів та трибуналів в рамках міжнародного правопорядку є сузір’ям, що за визначенням взаємопов’язане» [169, р. 921]. Разом вони утворюють неієрархічну судову систему, що розширюється й змінюється. Наразі неможливо прогнозувати кінцевий результат таких змін, однак уявляється, що в процесі подальшої еволюції виникне нове бачення міжнародного судочинства, що відповідатиме сучасному стану міжнародних відносин.

Тенденція до імперативізації міжнародного судочинства, тобто наділення нових міжнародних судів обов’язковою юрисдикцією для розгляду справ без урахування волі сторін міжнародного спору, є основною якісною зміною, що відбувається з міжнародними судами в процесі проліферації. Імперативізація відбувається двома шляхами. По-перше, міжнародні суди можуть розповсюджувати свою обов’язкову юрисдикцію на держави в силу участі останніх у міжнародній організації, при якій створений конкретний суд. Такий підхід притаманний новим регіональним та спеціалізованим міжнародним судам. По-друге, міжнародний суд може створити практику розповсюдження юрисдикції на певні справи та категорії справ, які прямо не віднесені установчими документами міжнародного суду до його юрисдикції. Цим шляхом відбувався розвиток Міжнародного Суду ООН.

Історично те, що Ч. Романо назвав здвигом до обов’язкової парадигми у міжнародному правосудді [332, р. 791], почалося після Другої світової війни зі створенням Суду Європейських Спільнот, пізніше перейменованого у Суд Європейського Союзу. Цей суд був наділений широкою обов’язковою юрисдикцією у питаннях, що стосуються тлумачення та застосування установчих документів Європейських Спільнот та пізніше Європейського Союзу, а також щодо діяльності інституцій Спільнот та Союзу. Обов’язковість юрисдикції цього суду встановлена установчими документами Європейських Спільнот та Європейського Союзу, тобто членство в цих організаціях передбачає визнання обов’язкової юрисдикції Суду [75, с. 206]. Так, уже договором про утворення Європейської Спільноти з вугілля та сталі було передбачено, що «суд має юрисдикцію у справах, поданих на його розгляд державою-членом або Радою» [363], тобто згода всіх сторін спору не була обов’язковою для визнання наявності юрисдикції Суду у справі. Ця риса виділила Суд Європейського Союзу серед раніше створюваних міжнародних судових органів, юрисдикційні повноваження яких були похідними від угоди між сторонами міжнародного спору (на той момент – виключно державами) про передачу конкретної справи до конкретного постійно діючого міжнародного суду або міжнародного арбітражу, що укладалася або безпосередньо перед початком судового розгляду, або включалася до певного міжнародного договору.

Заснування нових міжнародних судів поза межами Європи відбувалося з урахуванням досвіду Суду Європейського Союзу. Тому нові міжнародні суди наділяються обов’язковою юрисдикцією щодо спорів, які виникають з тлумачення та виконання зобов’язань в рамках режимів, створених міжнародними договорами. Першими з таких нових судів, змодельованих за європейським досвідом, стали Карибський суд, Суд Андської спільноти, а також Суд Європейської асоціації вільної торгівлі [185, р. 193].

За іншим сценарієм відбувався розвиток міжнародного правосуддя з прав людини. Першим постійно діючим міжнародним судом, покликаним захищати права людини, став Європейський суд з прав людини. До 1994 року існувало дві можливості для подання спору до цього суду. По-перше, держави-учасниці Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод могли подавати скарги проти інших держав-учасниць, по-друге, Європейська комісія прав людини могла передавати спори від імені фізичних осіб [76]. В обох випадках спір міг бути поданий для розгляду Європейським судом з прав людини лише в разі прямого визнання його юрисдикції державою. Переважна більшість держав-учасниць Конвенції визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини ще при підписанні Конвенції [59, с. 23]. У 1994 році ця система була змінена Протоколом № 11 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, за яким існування Комісії було припинено, а визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини стало обов’язковою умовою для членства у Раді Європи [290].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html