Юрисдикційний конфлікт міжнародних судових органів в контексті фрагментації міжнародного права

Необхідною умовою діалогу міжнародних судів є безконфліктне співіснування таких судів, а основною проблемою, що постає через збільшення кількості міжнародних судів, є зростання ймовірності конфлікту їхніх юрисдикцій та, як результат, поява суперечливих рішень у справах щодо одного й того ж міжнародного конфлікту, а також у різних справах, що торкаються подібних проблем міжнародного права. Ситуація ще більш ускладнюється можливістю розгляду справи одночасно національними та міжнародними судами, що характерно для ситуацій, у яких спірні правовідносини поєднують елементи міжнародного публічного та приватного права, таких як спори щодо міжнародної торгівлі та інвестицій [314; 186, р. 241].

Дослідники юрисдикційних конфліктів наголошують, що ця загроза не є «суто теоретичною». Навпаки, вона вже реалізована низкою суперечливих судових рішень [291]. Як приклад К. Оллер-Фрам наводить конфлікт між рішеннями Міжнародного Суду ООН у згадуваній справі Лагранд та рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізіду проти Турції (Luisidou v. Turkey) [300, р. 70-71], а Н. Лавранос додає до цього конфлікт між рішеннями Європейського Суду у справі Ійзерен Рійн (Ijzerin Rijn) та Міжнародного трибуналу з морського права у справі про завод з виробництва змішаного оксидного палива (MOX Plant case).

Юрисдикційний конфлікт у міжнародному судочинстві є парадоксальним явищем з різних точок зору. Це конфлікт між органами, що повинні вирішувати конфлікти щодо зверхності та здатності виносити остаточні рішення, тобто він є не стільки конфліктом права, скільки конфліктом правозастосування. Юрисдикційний конфлікт міжнародних судів принципово відрізняється від юрисдикційного конфлікту між державами. Останній, по суті, є спором щодо здатності держави застосовувати своє національне право для регулювання певної ситуації у просторі та часі, у той час як юрисдикційний конфлікт міжнародних судів є спором щодо повноважень певного органу застосувати міжнародне право у певному спорі, а також щодо юридичної сили рішення такого органу та здатності інших органів змінювати або скасовувати таке рішення.

Варто погодитися з думкою Х. Зауера, що юрисдикційний конфлікт у царині міжнародного судочинства не є різновидом юрисдикційного конфлікту у класичному розумінні, тобто конфлікту державних юрисдикцій щодо окремого питання. Скоріше він є випадком фрагментації міжнародно-правової системи, що виникає через відсутність координації в діяльності міжнародних судів [338, s. 59]. Як зазначає Н. Лавранос, наразі не існує доступних механізмів, за винятком правопорядку Європейського Союзу, які могли б «гарантувати, що триваюча інституціоналізація міжнародного права буде супроводжуватись ієрархізацією, або принаймні координацією між різними міжнародними судами та трибуналами» [272], унаслідок чого конфлікту юрисдикцій та рішень міжнародних судів можна уникнути.

Аналогічно фрагментації, проблема юрисдикційного конфлікту міжнародних судів не нова. Навіть тоді, коли у міжнародно-правовій системі існував лише один постійно діючий міжнародний судовий орган (Постійна Палата Міжнародного Правосуддя та Міжнародний Суд ООН), у держав зберігався вибір між зверненням до цього органу або до міжнародного арбітражу [208, р. 411-420]. Таким чином, сучасна проліферація міжнародних судів не створила, а лише гостро проявила проблему юрисдикційного конфлікту.

Механізм координації діяльності декількох судових органів у рамках одного правопорядку добре відомий та відпрацьований у національних правових системах. Однак, його перенесенню у міжнародну судову систему заважає відсутність у міжнародному праві принципів stare decisis та lis pendens, які унеможливлюють, або принаймні пом’якшують такий конфлікт у національних судових системах.

Перший з зазначених принципів характерний для системи загального права, що, на перший погляд, мало б полегшити його застосування у міжнародному праві через його подібність до загального. Принцип stare decisis полягає у тому, що остаточні рішення вищих судів становлять обов’язковий прецедент, що повинен застосовуватися судами у подібних ситуаціях у майбутньому, тобто прецедент виступає модельним рішенням для аналогічних справ [348, р. 511].

Проте міжнародні суди (за винятком окремих ієрархічних систем на кшталт судової системи Європейського Союзу) не можна назвати навіть рівними між собою. Між ними повністю відсутній будь-який зв’язок, що дозволив би порівняння їхніх повноважень. За влучним висловом Ч. Романо, міжнародні суди є «речами в собі». [330, р. 54]. Відповідно, відсутній і зв’язок між їхніми рішеннями. На практиці міжнародні суди беруть до уваги власні попередні рішення, наприклад, опосередковано принцип stare decisis щодо власних рішень закріплений статтею 38 Міжнародного Суду ООН. Однак міжнародними судами рідко застосовуються попередні рішення інших судів. І хоча інколи взаємодія міжнародних судів дійсно слугує підтриманню єдності міжнародного права, ніщо не зобов’язує міжнародні суди підтримувати таку взаємодію.

Другий зі згаданих принципів – принцип lis pendens (lis abibi pendens) – у національному праві означає заборону розгляду однієї й тієї ж справи декількома судами одночасно, а також заборону повторного розгляду справи тим самим або іншим судом (окрім випадків апеляційного та касаційного перегляду) [341, р. 22]. Сама можливість запозичення цього принципу міжнародним правом виглядає більш ніж спірною, хоча позиція про існування у міжнародному праві принципу lis pendens мала місце у класичній доктрині [300, р. 77] та базувалась на рішенні Постійної Палати Міжнародного Правосуддя Ліги Націй у справі про німецькі інтереси у польській Верхній Сілезії, в якому, серед іншого, обговорювалося питання про спірність юрисдикції Палати у цій справі у зв’язку з розглядом подібної справи міжнародним арбітражем. Необхідно відзначити, що хоча Палата вказала на необхідність брати до уваги принцип lis pendens, однак у даній конкретній справі не знайшла підстав для його застосування [202]. На жаль, цей принцип не отримав подальшого закріплення в практиці міжнародних судів, більше того, він був кілька разів заперечений у міжнародній арбітражній практиці [374].

У сучасній доктрині міжнародного права принцип lis pendens не знаходить помітного визнання, оскільки навіть у випадку подання позовів до міжнародних судів за однією й тією самою справою одними й тими сторонами, самі міжнародні суди, що розглядають справу, будуть різними, та кожен з них буде розглядати цю справу під кутом власної спеціалізації. Міжнародній судовій практиці відомі деякі приклади розв’язання даної проблеми (які будуть наведені далі у дослідженні), однак не існує жодних усталених правил з цього питання.

Невизнання у міжнародному праві вказаних двох фундаментальних принципів побудови судових систем, поєднане з відсутністю в держав волі до творення ієрархічної міжнародної судової системи, призводить до конфлікту між юрисдикціями та рішеннями міжнародних судів. Хаотичність міжнародного правосуддя відповідає фрагментованому та негомогенному стану міжнародно-правової системи. Негативними наслідками юрисдикційного конфлікту стають непевність міжнародного правосуддя, затягування міжнародних процедур вирішення спорів, багаторазовий розгляд одних і тих самих ситуацій різними судами і, нарешті «псування авторитету механізмів розгляду спорів» [272].

У рамках юрисдикційного конфлікту можна виділити матеріально-правові та процесуально-правові аспекти. У матеріально-правовому сенсі юрисдикційний конфлікт проявляється у конфлікті компетенцій міжнародних судів щодо вирішення певної справи, прийнятті різними міжнародними судами суперечливих рішень щодо однієї й тієї самої справи, конфлікті компетенції міжнародних судів щодо перегляду справ. Серед процесуальних аспектів юрисдикційного конфлікту можна виділити пошук міжнародними акторами «зручних» судів для розгляду справи, ймовірність паралельного розгляду справ двома чи більше міжнародними судами, затягування розгляду справ міжнародними судами, труднощі з реалізацією рішень міжнародних судів, витрати на паралельні судові процедури [312, р. 77].

Конфлікт компетенцій міжнародних судів виникає у випадках, коли їхні юрисдикції перетинаються в часі та просторі, а також за умови наявності в двох чи більше судів повноважень щодо вирішення конкретної справи. Ця проблема є прямим наслідком нескоординованості зусиль міжнародної спільноти при утворенні нових міжнародних судів [341, р. 33]. Як вказує Дж. Абі-Сааб, у такій ситуації колізія юрисдикцій міжнародних судів неминуча [170, р. 13].

Так, очевидно, що повноваження Міжнародного кримінального суду та Органу з питань вирішення спорів СОТ не перетинаються, оскільки ці два суди розглядають справи щодо принципово різних питань міжнародного права. Проте інша ситуація виникає, наприклад, у випадку Міжнародного Суду ООН та Міжнародного трибуналу з морського права, юрисдикція яких існує в одному й тому самому часі та просторі. По суті, Міжнародний трибунал з морського права прийняв на себе завдання щодо розгляду однієї з категорій справ, що раніше розглядалися Міжнародним Судом ООН, але при цьому Міжнародний Суд ООН зберіг повноваження щодо розгляду цієї категорії справ [352, р. 967]. Таким чином, утворився конфлікт компетенцій цих двох судів щодо розгляду справ, які виникають із зобов’язань держав за Конвенцією ООН з морського права. Проблема загострюється й тим, що Конвенція ООН з морського права дозволяє передавати спори, що виникають з цієї Конвенції, на розгляд міжнародним арбітражам. Іншим прикладом може слугувати юрисдикція Органу з питань вирішення спорів СОТ, що частково перетинається з юрисдикцією Міжнародного Суду ООН для спорів, які стосуються інтелектуальної власності [314].

Існування двох або більше незалежних міжнародних судів, здатних розглядати одну й ту саму справу призводить до ймовірності паралельного розгляду справи двома чи більше судами та можливості прийняття двох або більше різних суперечливих між собою рішень. Не можна не погодитись з Х. Зауером, який вважає цю проблему «родовим поняттям» (Oberbegrieff) [338, s. 85] юрисдикційного конфлікту. Дійсно, можливість прийняття суперечливих рішень та, відповідно, ймовірність утворення суперечливої судової практики, власне і робить юрисдикційний конфлікт проблемою, що потребує розв’язання. Проблема паралельних проваджень та паралельних рішень уже проявилася на практиці у Справі про меч-рибу та Справі про завод змішаного оксидного палива, що одночасно розглядалися Судом Європейського Союзу та Міжнародним трибуналом з морського права, а також у справах, що були ініційовані Грузією після російсько-грузинської війни 2008 року, одночасно у Міжнародному Суді ООН та Європейському суді з прав людини [343, р. 265; 94, с. 180].

Окрім конфлікту повноважень міжнародних судів щодо прийняття рішень у справах, які виникають з міжнародних спорів, можна виділити також конфлікт компетенцій міжнародних судів щодо перегляду рішень у справах, прийнятих національними судами, а також міжнародними судами нижчого рівня. І якщо друга проблема залишається скоріше теоретичною, оскільки на даний момент у міжнародно-правовій системі відсутні очевидні юрисдикційні конфлікти між вищими міжнародними судами щодо перегляду рішень нижчих міжнародних судів, то першу проблему можна вважати актуальною.

Прикладом цього може слугувати конфлікт компетенцій з перегляду рішень національних судів Міжнародним кримінальним судом та міжнародними судами з прав людини. Так, Африканський Суд, уповноважений здійснювати перегляд рішень національних судів африканських держав у справах щодо грубих порушень прав людини, які наразі передаються на розгляд Міжнародного кримінального суду, отже, ніщо не завадить йому приймати рішення, відмінні від рішень цього суду. Слід ураховувати, що більшість справ, які наразі розглядаються Міжнародним кримінальним судом, були ініційовані африканськими державами з власної волі [354], тому не можна виключати ініціювання тими ж державами, або особами, чиї міжнародно визнані права були порушені, розгляду аналогічних справ Африканським Судом [350].

Основним процесуальним наслідком юрисдикційного конфлікту є проблема пошуку сторонами спору «зручних» судів – явище добре відоме та досліджене у приватному праві. В англомовній літературі воно отримало влучну назву «forum shopping» [260, р. 553; 288, р. 347], що можна перекласти як «підбір форуму», чи «підшукування форуму», причому поняттям «форум» охоплюються як судові, так і арбітражні та інші несудові органи врегулювання спорів. Зі збільшенням кількості міжнародних судів, явище підбору форуму перейшло в міжнародне публічне право [38, с. 6].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html