Галузева фрагментація міжнародного права в практиці міжнародних судових органів

Про можливість існування особливих наборів спеціальних норм в міжнародному праві писав ще Гуго Гроцій, який відзначив, що «серед угод, що є рівними…перевагу слід віддавати такій, що є найбільш специфічною та найближче підступає до предмету, що розглядається, оскільки спеціальні положення, зазвичай, більш ефективні, ніж ті, що є загальними» [327, р. 36]. Показово, що ці слова Гроція стосуються саме ситуації конфлікту норм в главі, що присвячена розгляду спірних ситуацій.

Перший в історії постійно діючий орган для вирішення міжнародних спорів – Постійна палата міжнародного правосуддя Ліги Націй, зіткнулася з проблемою співвідношення загального та спеціального права відразу ж після створення. У своїй першій Справі про пароплав «Уімблдон» у 1923 році Палата мала розглянути статус Кільського каналу в контексті спеціальних положень Версальського договору, розділом VI частини ХІІ котрого право користування каналом було надано всім державам, які не ведуть війни з Німеччиною [100]. Однак, у своїх аргументах по справі, Німеччина обґрунтовувала відмову пароплаву «Уімблдон» у проході по Кільському каналу посиланням на загальний міжнародний звичай, відповідно до якого держава має право не допускати судна інших держав до власних внутрішніх вод, а також національним правом Німеччини.

Дослідивши ці аргументи, Палата дійшла висновку про порушення Німеччиною своїх зобов’язань за Версальським договором, відзначивши, що Договір містив спеціальний розділ, правила якого «відрізняються від тих, яким підкоряються внутрішні судноплавні води Німецької Імперії більше, ніж за звичайними формальними ознаками…Положення про Кільській канал, таким чином, є автономними. Ідея, відповідно до якої вони були створені, не задумувалась за аналогією, а, скоріше, виходила з протилежного методу, що виключає їх» [347]. Таким чином, навіть не помітивши цього, Постійна палата міжнародного правосуддя протиставила загальне та спеціальне право та ввела в міжнародний оббіг поняття «автономний режим».

Через два роки у своєму консультативному висновку у Справі про обмін грецького та турецького населення Палата знову застосувала поняття автономії міжнародно-правового режиму (в даному випадку – особливого правового режиму для іноземців) та уточнила правила тлумачення норм такого режиму. Відповідно до вказаного висновку, для тлумачення міжнародного договору, що є автономним, відсутня потреба у зверненні до зовнішніх джерел, і що для тлумачення правових норм самодостатнього міжнародно-правового режиму «достатнім уявляється тлумачення природного значення слів» [232].

До поняття автономних режимів звертався в своїй практиці і нащадок Палати – Міжнародний суд ООН. У рішенні у Справі про дипломатичний та консульський персонал США в Тегерані цей суд зазначив, що Віденська конвенція про право дипломатичних зносин становить автономний режим щодо звичаєвого права міжнародної відповідальності. Відповідно, застосування звичайних засобів відновлення порушеного права неможливо до режиму Віденської конвенції, оскільки «дипломатичне право саме по собі надає необхідні засоби захисту та санкції за неправомірні дії членів дипломатичних та консульських місій» [369, р. 87]

Це рішення Міжнародного Суду вперше привернуло увагу дослідників до питання про можливість існування в міжнародному праві автономних режимів [344, р. 483]. Однак, упродовж тривалого часу юридичні позиції Постійної палати міжнародного правосуддя та Міжнародного Суду ООН залишалися єдиними суддівськими свідченнями існування автономних галузевих режимів у міжнародному праві. Проголошення окремими міжнародними судами самих себе «автономними системами» [319] чи «автономними судовими інституціями» [361] не прояснювало сутності самого поняття автономного режиму.

Деякі пояснення щодо сутності спеціальних режимів були дані Міжнародним Судом ООН у Консультативному висновку про правові наслідки будівництва стіни на окупованих палестинських територіях. Суд відзначив, що в міжнародних конфліктах деякі права людини регулюються виключно правом прав людини, а інші – виключно міжнародним гуманітарним правом, які становлять собою спеціальні міжнародно-правові режими [276].

З наведених позицій Постійної палати міжнародного правосуддя та Міжнародного Суду ООН важко зробити ґрунтовні висновки щодо сутності автономних міжнародно-правових режимів. Можливим уявляється лише виокремлення їх певних ознак. Автономні міжнародно-правові режими характеризуються як спеціальні міжнародно-правові режими, що відрізняються від загального міжнародного права та переважають над загальним міжнародним правом у разі конфлікту як lex specialis переважає над lex generalis, у той час як норми такого режиму слід тлумачити за допомогою внутрішніх регуляцій самого режиму. Значно ширшу картину особливостей автономних режимів надає практика спеціальних міжнародних судових органів, яка буде розглянута нижче.

Особливий інтерес в аспекті фрагментації міжнародного права та виділення автономних міжнародно-правових режимів становить діяльність міжнародних судів з прав людини. Міжнародне право прав людини є, значною мірою, регіональним, оскільки на глобальному рівні відсутні як загальнообов`язкові конвенції з прав людини, так і судовий орган, що вирішував би спори за такими конвенціями. Водночас, у світі існують такі регіональні суди як Європейський суд з прав людини, Міжамериканська система захисту прав людини, що складається з Комісії та Суду, Африканський суд справедливості та з прав людини, що був утворений шляхом злиття Африканського суду з прав людини та народів та Суду Африканського союзу [321]. В арабському світі триває дискусія щодо необхідності створення Арабського суду з прав людини, який, за європейським зразком, мусив би розглядати порушення прав, закріплених в Арабській хартії прав людини [172]

Наявність великої кількості регіональних угод щодо прав людини та діяльність судів, створених на підставі цих угод, дозволяє говорити про регіоналізм права прав людини. Водночас, воно залишається галуззю загального міжнародного права, а в практиці судів з прав людини можна відзначити чимало рис, що є спільними для всіх регіонів, та дозволяють говорити як про єдність даної галузі, так і про подібність рішень судів, у тому числі таких, що впливають на фрагментацію міжнародного права. Можна говорити про єдність самого поняття прав людини та визнання на рівні всієї міжнародної спільноти певних найбільш фундаментальних прав, у той час як практика правозастосування в аспекті прав людини є фрагментованою та застосовується для закріплення існування незалежних режимів.

Фрагментаційні практики в галузі прав людини дають унікальний приклад зіткнення різних політико-правових позицій. З одного боку, ці суди намагаються уникати таких рішень, що дали б підстави заявити про особливість міжнародно-правового режиму прав людини чи існування регіональних режимів захисту людських прав, оскільки це могло б підірвати віру в єдність та універсальність прав людини. З іншого, вони не завжди можуть встояти перед спокусою розглядати право прав людини як таке, що переважає над всіма іншими міжнародно-правовими режимами та як імперативний припис, якому повинні відповідати інші норми міжнародного права. За слушним зауваженням Ф. Ванесте, «диявол ховається в деталях: надаючи власне тлумачення відповідним нормам міжнародного права, міжнародні суди з прав людини можуть порушити єдність міжнародного права, явно про це не говорячи» [371].

Cуди з прав людини послідовно підкреслюють, що ці права є частиною загального міжнародного права, а також проголошують власну відданість загальним приписам міжнародного права. Так, у справі Банковіч та інші проти Бельгії Європейський суд з прав людини заявив, що «принципи Конвенції не можна тлумачити та застосовувати у вакуумі. Суд мусить брати до уваги будь-які відповідні правила міжнародного права при розгляді питань, які стосуються його юрисдикції та визначати відповідальність держав відповідно до керівних принципів міжнародного права…Конвенцію слід тлумачити, наскільки це можливо, в гармонії з іншими принципами міжнародного права, частину якого вона становить» [179]. З такої позиції суду можна зробити висновок, що Суд не сприймає право прав людини як особливий міжнародно-правовий режим та не відділяє його від загального міжнародного права.

Як підкреслила Комісія міжнародного ООН, практика суду вказує на відсутність «припущення a priori про те, що правила Конвенції переважають над загальним правом» [327]. Останнє твердження знаходить підтримку у висновку Європейського суду з прав людини у справі Фогарті проти Сполученого Королівства. У цій справі Суд заявив: «так само як право на доступ до суду є невід’ємною частиною гарантії чесного судового розгляду...так і деякі обмеження доступу слід розглядати як невід’ємні, прикладом чого є загальновизнані обмеження, встановлені спільнотою націй як частина доктрини державного імунітету» [236].

Декларуючи відданість основним положенням міжнародного права, суди з прав людини, водночас, дозволяють собі тлумачити не тільки документи про права людини, які вони покликані тлумачити, а й інші відповідні регіональні договори та норми міжнародного права, що до прав людини прямого відношення не мають, а, отже, суди з прав людини не мають формальних повноважень для їхнього тлумачення.

Так, у 1982 році Перу звернулася до Міжамериканського суду з прав людини за консультативним висновком щодо статті 64 Американської конвенції з прав людини. Ця стаття визначає повноваження Суду розглядати та тлумачити «будь-які інші договори, які стосуються захисту прав людини в Американських державах». Дослідивши поставлене Перу питання, Суд дійшов одноголосного висновку про те, що формулювання Конвенції дозволяє йому тлумачити будь-який договір, що може стосуватися прав людини на Американському континенті, у тому числі, будь-які фундаментальні міжнародно-правові угоди [306]. Після цього Суд активно користувався таким широким тлумаченням власних повноважень. Наприклад, у справі Веласкез Родрігез Суд послався на принцип безперервності існування держави при зміні уряду [372, р. 184], який належить до загальних принципів міжнародного права.

Як уже зазначалося, фрагментація міжнародного права міжнародними судами відбувається, переважно, саме через тлумачення, отже, висновки Міжамериканського суду з прав людини можна розглядати як заяву про потенційну можливість його впливу на фрагментацію міжнародного права. Таке припущення підтверджується рішеннями Європейського суду з прав людини. У справі Ірландія проти Сполученого Королівства Суд додав, що на відміну від класичних міжнародних договорів, Європейська конвенція з прав людини є «більше ніж взаємною угодою держав-членів. Вона створює об’єктивні зобов’язання, які є вищими за взаємні угоди та двосторонні відносини» [257]. У справі Кіпр проти Туреччини Суд підкреслив, що тлумачить Європейську конвенцію з захисту прав людини та основоположних свобод як «інструмент Європейського публічного порядку (ordre public) для захисту індивідуальних людських істот» [281, 199].

Така позиція Суду, очевидно, відповідає загальному курсу європейської судової системи на виокремлення європейського правопорядку. Через право тлумачити будь-який договір Європейський суд з прав людини підтримав висновки Суду Європейських Спільнот про існування особливих прав та обов’язків держав-членів поза загальними правами та обов’язками за міжнародним правом.

Водночас, Суд неодноразово вказував на те, що право прав людини становить особливу галузь саме міжнародного, а не європейського права, а також на вищість цієї галузі. Наприклад, у справі Белілос проти Швейцарії Європейський суд з прав людини вказав на відсутність у держав права робити застереження до Європейської конвенції з прав людини. На думку Суду, Швейцарія несла зобов’язання за Конвенцією «незалежно від юридичної сили застереження» [183].

У своїй подальшій практиці Суд підтвердив, що звичайні процедури застережень до міжнародних договорів не застосовуються до міжнародних документів з прав людини. На думку Суду, яку він висловив у справі Луізіду проти Туреччини, різниця між роллю та завданнями Міжнародного суду ООН та Європейської конвенції з прав людини, поєднані з практикою прийняття державами обов’язків за договорами з прав людини без застережень «створює обов’язкові підстави для розрізнення практики Конвенції від практики Міжнародного суду» [280]. Таким чином, Суд протиставив не тільки право прав людини та загальне міжнародне право, але й самого себе Міжнародному суду ООН.

Наведені приклади дозволяють говорити про те, що у ситуації трьохстороннього конфлікту загального міжнародного права, права прав людини та регіональних правових систем, міжнародні суди з прав людини врешті приймають сторону того права, для захисту якого вони були створені. Саме це дозволяє вважати певні їхні рішення проявом галузевої, а не регіональної фрагментації. Додаткове підтвердження такого припущення дає позиція Міжамериканського суду з прав людини, який відзначив єдність «corpus juris права прав людини» [361] та вказав на необхідність їхнього тлумачення для розвитку цієї галузі міжнародного права.  

Аналогічна ситуація простежується в галузі права міжнародної торгівлі, основним органом з розв’язання спорів у котрій сьогодні є система вирішення спорів СОТ. Система вирішення спорів Світової організації торгівлі є квазісудовим органом, що суміщає ознаки міжнародного суду та міжнародного арбітражу. Будучи створеною для врегулювання суперечок у рамках вузького міжнародно-правового режиму СОТ, ця система еволюціонувала та збільшувала свій міжнародний вплив разом з організацією та з розвитком права міжнародної торгівлі загалом. Водночас, з моменту створення у 1994 році, система вирішення спорів СОТ поступово набувала рис «справжнього» міжнародного судового органу, що проявилося як в її практиці, так і в структурних змінах, найбільше значення з яких мало створення Апеляційного органу. Створення цього органу можна розглядати одночасно як прояв проліферації та імперативізації системи, що уможливлює висновок про те, що система з вирішення спорів СОТ розвивається за тими ж законами, що й загальна система міжнародного судочинства. Дослідження практики Органу з питань вирішення спорів та Апеляційного органу демонструє подібність його правових позицій до позицій міжнародних судів з захисту прав людини в аспекті виділення та захисту «власного» міжнародно-правового режиму, а, отже, і фрагментування міжнародного права.

Подібно до Суду Європейських Спільнот, система вирішення спорів СОТ неодноразово декларувала належність права СОТ до загальної міжнародно-правової системи. У своїй першій Справі про США – стандарти щодо переробленого та звичайного бензину Апеляційний орган СОТ відзначив, що «Генеральну угоду з тарифів та торгівлі не можна розглядати в клінічній ізоляції від публічного міжнародного права» [368]. У справі Корея – заходи, що стосуються державних закупівель Орган з питань вирішення спорів заявив, що «звичаєве міжнародне право застосовується за загальними правилами до економічних відносин між членами СОТ» [263].

Однак, у наступному реченні того ж рішення, Орган фактично заперечив самому собі, заявивши, що «таке міжнародне право застосовується тією мірою, якою договори СОТ не «звільняють від зобов’язання» його виконання» [263]. Останній висновок, очевидно, вказує на вищість права СОТ щодо загального міжнародного права, оскільки воно може застосовуватися до тих пір, доки право СОТ не забороняє його застосування, а в разі конфлікту, за логікою Органу, перевагу матиме право СОТ.

Розуміння Органом системи права СОТ саме як особливого міжнародно-правового режиму підтверджується його висновками у справі Туреччина – обмеження імпорту текстильних та тканинних виробів. У цій справі Орган заявив, що угоди СОТ становлять «єдине зобов’язання», і обов’язки держав-членів є «кумулятивними» [365, р. 84] Під «кумулятивністю» Орган розуміє обов’язок «гармонійного тлумачення» [365, р. 85] норм права СОТ, яке, на думку Органу, «передбачає, серед іншого, перевагу спеціальної норми над загальною».

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16794.html