---

Соціальний конфлікт як предмет науки міжнародного права

Поняття конфлікту використовується у багатьох гуманітарних науках, що позначають ним різні явища.

Зацікавленість природою конфлікту і конфліктності з боку різних сфер наукового знання значною мірою пов’язана зі зростанням напруги у різних сферах соціальної взаємодії, з гострою потребою суспільних структур і окремих людей у практичній допомозі щодо розв’язання конфліктів. Дане дослідження не є винятком, оскільки його кінцева мета визначається як забезпечення безпеки людини, а предметом вивчення є соціальний конфлікт, що набуває терористичних форм, у його міжнародному вимірі.

Слово «конфлікт» походить від латинського conflictus – зіткнення. Практично у незмінному вигляді воно увійшло до багатьох світових мов.

Існує декілька десятків визначень соціального конфлікту, на основі узагальнення яких пропонується вважати таким зіткнення (протиборство) суспільних сил, окремих груп або осіб, що відбувається в ході розв’язання усвідомленої ними суперечності, яка виникла із протилежних інтересів або способів їх досягнення [68, с. 13].

Р. Дарендорф, найвідоміший у світі західний дослідник соціального конфлікту, визначає його як «будь-яке відношення між елементами, яке можна охарактеризувати через об’єктивні («латентні») або суб’єктивні («наявні») протилежності» [41, с. 42].

Цікавою і прийнятною у контексті нашого дослідження є точка зору відомого російського дослідника конфлікту Б. І. Хасана, який розглядає конфлікт передовсім як протиборчу взаємодію. Він пропонує визначити конфлікт як характеристику взаємодії, у якій дії, що не можуть існувати у незмінному вигляді, детермінують і заміняють одне одного, потребуючи для цього спеціальної організації.

При цьому важливо враховувати, що дію можна розглядати у зовнішньому та внутрішньому плані. Водночас будь-який конфлікт є суперечністю, що активізувалась, тобто втіленими у взаємодії протиборчими цінностями, установками, мотивами.

На думку Б. І. Хасана, «можна вважати цілком очевидним, що для свого розв’язання суперечка неодмінно мусить втілитися у діях, у їх зіткненні. Лише через зіткнення дій, буквальне або уявне, суперечність себе і виявляє» [152, с. 33].

Саме такому підходу до оцінки протиборчої взаємодії у рамках певної соціальної цілісності відповідає ідея внутрішньосуб’єктного протиборства і пов’язана з цим кваліфікація складного протиборчого сукупного суб’єкта складу міжнародного злочину «тероризм», яка послужила основою конструкції міжнародного антитерористичного права як самостійної галузі міжнародного права [120].

Своєю чергою, зазначений підхід має багате історичне, науково-практичне підґрунтя.

Так, соціологічну концепцію протиборства розробляв відомий американський вчений ХІХ століття Г. Спенсер. Відповідно до цієї концепції він вважав стан протиборства універсальним, оскільки він забезпечує рівновагу не лише у рамках окремого суспільства, але й між суспільством і природою.

Один із основоположників конфліктології, німецький соціолог Г. Зіммель уважав, що серед таких відносно стійких форм соціальної взаємодії як авторитет, договір, підпорядкування, співпраця тощо своє особливе місце має посідати конфлікт [238, p. 27-28]. Він стверджував, що конфлікт призначений для вирішення будь-якого дуалізму, це – спосіб досягнення своєрідної єдності, навіть якщо вона досягається ціною знищення однієї зі сторін, що беруть участь у конфлікті.

Відомо, що з плином часу, внаслідок посиленої науково-дослідницької уваги до конфлікту уявлення про його зміст, які спочатку ототожнювали його з явищами боротьби у суспільстві і негативно оцінювали як патологію соціального організму, змінились його визнанням як природного елементу суспільної системи.

Такій трансформації уявлень відповідають дві принципові позиції соціології конфлікту: теорія функціоналізму («рівноважна» модель) і теорія конфлікту («конфліктна» модель).

Позиція функціоналізму була сформована Г. Спенсером і суттєво розвинута відомим французьким соціологом Е. Дюркгеймом.

«Рівноважна» модель базується на уявленні про функціональну єдність, висхідну гармонійність і узгодженість різних складових соціальної системи, на фоні якої конфлікт розцінюється як аномалія.

Найбільш відомим представником такого підходу вважається американський дослідник Т. Парсонс. Він розглядав конфлікт як вияв деструктивності, дисфункціональності й руйнації, як ендемічну форму хвороби соціального організму.

Цікаво, що саме «мирні» (аномальні) оцінки конфлікту, які виходили з функціоналізму, багато в чому визначили «войовничі» засади формування міжнародного права [115].

Конфлікти – ворожнеча, міжусобиці, суперництво та їх найгостріші форми, такі як збройні зіткнення й війни, – завжди описувались у підручниках історії серед інших національних бідувань, таких як епідемії хвороб, голод, стихійні лиха, розруха тощо. Природно, що у контексті ідей згоди, прагнення до внутрішньої інтеграції, конфлікти не могли розглядатися інакше як «аномалія», які повинні бути виключеними із життя суспільства за умови його правильного, розумного устрою [68, с. 25].

Відповідна тенденція спостерігалася у побудові міжнародного права збройних конфліктів, де прагнення «розумного облаштування» війн і збройних конфліктів породжували норми, що регулювали правила їх ведення.

Необмежене право держав на війну вперше було поставлено під сумнів на Гаазьких мирних конференціях 1899 і 1907 років. Утім, конференції не спромоглися беззаперечної заборони війни [65, с. 181].

Декрет про мир, що був прийнятий у революційній Росії у 1917 році, визначав загарбницьку війну як «найбільший злочин проти людства» [86, с. 286; 87, с. 247].

Утворення Ліги Націй у 1919 році та прийняття її Статуту також не вирішило проблему остаточної міжнародно-правової заборони війни [128, с. 80]. Вказані у статті 10 Статуту санкції на практиці не застосовувалися і посилання держав-членів на суверенітет та конституційні формальності використовувалися ними для невиконання своїх зобов’язань у боротьбі з агресією [129, с. 81].

Як злочин за міжнародним правом агресивна війна уперше була кваліфікована у Проекті договору про взаємну допомогу 1923 року [102, с. 27].

Запропонований Асамблеєю Ліги Націй Женевський протокол від 2 жовтня 1924 року передбачав повну заборону війни як засобу розв’язання суперечностей. Але він не набув чинності за браком необхідного числа ратифікацій [33, с. 648].

Першим міжнародно-правовим актом, який замінив «право на війну» принципом заборони агресивної війни [122, с. 336] став Паризький пакт 1928 року (Пакт Бріана-Келлога), який набув статусу універсального договору.

Заборона агресії у Статуті ООН своїм формулюванням позбавляла можливості зловживань з боку держав [100, с. 92-93; 150].

Трибунали у Нюрнберзі і Токіо стали втіленням ідеї заборони агресивної війни, а їх Вироки – прецедентами покарання за акти агресії у міжнародних відносинах, сформували основу для криміналізації війни [131, с. 255].

Однак міжнародному праву не вдалося позбавитися повністю «силової» характеристики, оскільки беззаперечною умовою цього є визначення загальноприйнятого поняття агресії і затвердження його як норми jus cogens.

Спроби прийняти визначення агресії упродовж тривалого часу здійснювалися Комісією міжнародного права ООН. Але представники західних держав заперечували необхідність прийняття визначення, посилаючись на загрозу обмеження свободи дій компетентних органів ООН, а також на те, що визначення агресії нібито завдасть шкоди праву на самооборону [129, с. 81-84].

Слід звернути увагу, що Радянський Союз ще у 1953 році запропонував широку концепцію поняття агресії та відповідний проект її визначення. У ньому до актів непрямої агресії зараховувалися такі дії як терористичні й диверсійні акти, заохочувані однією державою проти іншої, економічна і політична агресія [86, с. 287-288]. Актами агресії визнавалися також допомога у розпалюванні громадянської війни, внутрішнього перевороту, організація банд, засилання «добровольців» [129, с. 83-84].

Утім, за наполяганням представників західних держав Комісія визнала небажаним чітке, конкретне визначення і апелюючи до практичного смислу, рекомендувала розробити загальне і абстрактне визначення агресії [125, с. 109].

У 1974 році за поданням Спеціального комітету з питання визначення агресії Генеральна Асамблея ООН затвердила консенсусом Визначення агресії у Резолюції № 3314 [111].

Практично у тій самій редакції Визначення агресії увійшло до Статуту Міжнародного кримінального суду у статті 8 bis під назвою «Злочин агресії» [128].

Таким чином, очевидно, що держави, які мають потужний військово-економічний потенціал, не втрачають суб’єктивної впливовості у міжнародно-правових процесах. Це підкреслює й та обставина, що Міжнародний кримінальний суд може виносити рішення лише щодо фізичних осіб [137; 231]. Хоча такий міжнародний злочин як агресія неможливий без участі держави [25, с. 251-252].

Такий підхід зумовив історичне формування міжнародного права як «права сильного». У зв’язку з цим постає риторичне питання: чи може просякнуте силовими відносинами міжнародне суспільство породити право як справедливі правила поводження?

Сумніви з цього приводу є цілком доречними, особливо з огляду на те, що, незважаючи на таку просякнутість насильницькою конфліктністю, досить поширеним є намагання формувати підхід до конфлікту як до аномального за своєю сутністю явища.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16795.html