---

Конфліктологічні концепції і правове регулювання міжнародних взаємодій

Можна стверджувати, що з початку свого сучасного формування конфліктологія як соціальна наука, що утворюється в умовах інтенсивної інтернаціоналізації суспільного життя, за своїм змістом є, по-перше, наукою міжнародною. По-друге, ефективність конфліктології як науки, що опікується пошуками моделей розв’язання конфліктів, а отже, справедливого облаштування соціальних, у тому числі й міжнародних взаємодій, і таким чином формує матеріальні джерела права, не може розглядатися поза зв’язком з міжнародним правом. Саме взаємозв’язок і взаємовплив напрацювань конфліктології і відповідного цілеспрямованого міжнародного правотворення й утворює умови визнання ефективності взаємодії обох галузей знань і відповідних практик, спрямованих на оптимальне суспільне облаштування.

Зміни, що відбуваються у міжнародному житті, потреба у єдності світового суспільства, зважаючи на наявність загальних проблем, актуалізували проблеми конфліктності у міжнародному просторі.

Одними з перших звернули увагу на необхідність дослідження світової проблематики члени Римського клубу. Обґрунтування особливої уваги до конфліктності глобального рівня полягає у такому:

зростаючий взаємозв’язок країн потребує нового глобального мислення;

національні уряди, діяльність яких обмежена коротким терміном від виборів до виборів, не в змозі ефективно упоратись з довгостроковими фундаментальними проблемами;

неблагополуччя сучасного суспільства настільки багатоскладне, що більше не можна розв’язувати проблеми, які виникають по черзі і окремо, оскільки між ними існують різноманітні, несподівані і непередбачувані взаємозв’язки [44, с. 35].

Широко відома у світі доповідь Римського клубу під назвою «Межі росту» (1972), підготовлена групою інтелектуалів під керівництвом Деніса й Донели Медоуз, містить аналізи й характеристики основних світових небезпек і конфліктів. Це, передовсім, деградація навколишнього середовища, демографічний вибух та економічна нерівність, що є наслідком нееквівалентного обміну.

У межах клубу відбувалася активна дискусія з питань політичного протистояння, збройних конфліктів. Учасники дійшли згоди щодо того, що мир – не просто відсутність війни. Відсутність війни – це лише один з симптомів миру. Лише в умовах гармонійного розвитку, через співпрацю можна досягти стану реальної безпеки. Потрібні зусилля у різних сферах діяльності, спрямовані на пошук спільних інтересів країн – потенційних противників. У довгостроковій перспективі співпраця вважається для всіх учасників міжнародних відносин більш вигідною, ніж суперництво чи змагання.

Член Римського клубу, відомий суспільний і політичний діяч Е. Пестель запропонував принципово нову концепцію росту і розвитку, основні положення можна сформулювати таким чином:

системний взаєморозвиток, коли жодна частина системи (підсистема) не зростає на шкоду іншим; прогресивні зміни у якійсь одній частині отримують реальний смисл, якщо їм відповідають відповідні процеси в інших частинах;

багатоаспектний розвиток, що відповідає потребам різних частин системи, тому різні регіони світу розвиваються по-різному; до того ж процеси розвитку з часом змінюватимуть свій характер;

гармонічна координація цілей забезпечує несуперечливість світу;

мобільність, гнучкість – здатність складових системи поглинати у ході розвитку «обурюючі дії», тобто слідувати своїм курсом, незважаючи на неочікувані впливи і зміни, які не зачіпають головні для дієздатності цілого функції;

особливо важлива якість розвитку, причому обов’язково визнається його спрямованість на забезпечення благополуччя людей, що живуть «не хлібом єдиним»;

певним часовим горизонтом, що дозволяє передбачувати труднощі і визначати цілі розвитку, зважаючи на складність проблем;

постійне оновлення цілей, коли «нові» цілі виникають після досягнення або переосмислення «старих» [117, с. 159].

Як уявляється, концепція побудована на усвідомленні взаємозалежності суб’єктів міжнародних відносин, де розуміння конфліктності базується на висхідному принципі спільного внеску учасників міжнародних взаємодій у її (конфліктність) створення й ескалацію.

Такий «об’єднувальний» підхід при визначенні джерел міжнародної конфліктності у праві (при диференціації відповідальності) мусить трансформуватися у специфічні методи оцінки категорій об’єктно-суб’єктної сфери. При цьому слід ураховувати, що зміст міжнародних взаємодій і, зокрема, конфліктності великою мірою визначається характером світоустрою, облаштування якого, своєю чергою, відбувається переважно в інтересах найпотужніших держав, а, точніше, їх правлячого класу.

На це вказують класики конфліктології – кожен зі своєї точки зору. Так, концепція «конфліктної моделі суспільства» Р. Дарендорфа побудована на «антиутопічному» образі світу – світу влади, конфлікту і динаміки. Оцінка Р. Дарендорфом динаміки виникнення такого основного конфлікту, по суті, повторює логіку міркувань К. Маркса про діалектику розвитку конфлікту: об’єктивна протилежність інтересів сторін, усвідомлення цієї протилежності, виникнення соціальних організацій, пошук реальних форм і засобів протиборства тощо.

У своїй відомій роботі «Сучасний конфлікт» Р. Дарендорф фокусує увагу на новій схемі конфлікту навколо самого статусу громадянина, який із попередньої умови і рушійної сили «старого» класового конфлікту (за право володіти речами і благами) стає новим знаряддям політичного і соціального відторгнення від визначених суспільством можливостей доступу до речей і благ. Відбувається зміна співвідношення між рівним правом на володіння благами і нерівною можливістю доступу до них. Тобто, поле конфліктності співпадає з проблемою права кожного громадянина на доступ до благ, з моделлю відторгнення від цього права [44, с. 31-32]. Для нашого дослідження важливо, що Р. Дарендорф, по-перше, основну небезпечність соціального конфлікту вбачає у міжнародній системі координат. По-друге, автор при цьому наполягає на глибоких спільних соціальних механізмах конфліктоутворення. «Можна сперечатися про те, чи йде свого роду всесвітня громадянська війна між бідними та багатими, – пише Р. Дарендорф, – у будь-якому випадку спроба застосувати поняття класової боротьби до стосунків між першим і третім світом далеко нас не приведе. Поки що відсутній загальний контекст, немає структурованого конфлікту, а допоки його немає, суперечність, що існує, не кличе нас до нових берегів. Зрозуміло, саме існування третього світу, і передовсім найбідніших з бідних – таких на схилі ХХ століття два мільярди людей, – несумісне з цінностями цивілізованого світу громадянських прав і економічного росту. Можна викинути думку про бідність, що існує у світі, із голови, але факт залишається фактом, перетворюючи життєві шанси багатих у дещо таке, чим вони за своєю природою бути не повинні, – у привілеї» [41, с. 69-70].

Модель всесвітнього громадянського суспільства, що пропонується Р. Дарендорфом як шлях до розв’язання глобальної конфліктності, якнайповніше відповідає думці щодо об’єктно-суб’єктної сукупності у міжнародно-правовій кваліфікації конфліктів глобального порядку. Інакше кажучи, шлях розв’язання міжнародної конфліктності через створення світового громадянського суспільства цілком співвідноситься з ідеєю сукупного суб’єкта міжнародного соціального конфлікту у міжнародному праві.

Це тим більше актуально, зважаючи, що градація сторін глобального соціального конфлікту набуває специфічної динаміки. Відгородитися, аби зберегти власне благополуччя, нікому не вдається. Ілюзія, що капіталізм гарантує процвітання для усіх, рушиться і географічна дистанція між технологічно облаштованою і бідною частинами світового суспільства стає все менш обнадійливою.

Виникло нове джерело конфлікту: між «нами», тобто більшістю, що проривається у майбутнє, користується все більш витонченими благами і товарами, і «не нами», тобто меншістю (що, між тим, приречена на постійне чисельне зростання), яка все гучніше заявляє про пріоритетну для себе проблему володіння хоч якимись товарами і благами, про те, що вона потребує «допомоги серед достатку» [44, с. 32]. Відбувається зміна самої динаміки глобального соціального конфлікту. Стає важливішим не стільки «перегнати інших», скільки «не залишитись позаду», не бути відкинутим на периферію. Не випадково напівнасильницькі (а іноді насильницькі) конфлікти відбуваються між тими, кого «виключено», причому ці конфлікти протікають за традиційною схемою «війн між бідняками». До речі, найбільш нетерпимими, найбільш расистськи налаштованими майже завжди є найбідніші люди, хоча частина їх діє з боку так званої «третьої сторони».

Розглядаючи природу конфлікту, його значущість у суспільному житті загалом, а особливо у міжнародних взаємодіях, не можна обійти увагою питання про співвідношення права і конфлікту. Розвиваючи зазначену вище тезу щодо «навігаторської ролі» конфліктології щодо міжнародного права, важливо з’ясувати це у двох взаємопов’язаних, зворотних за своїм змістом аспектах: а) формування правового підходу у розв’язанні соціальних конфліктів; б) формування конфліктологічного підходу до побудови моделей норм права. Адже практика показує, що більшість соціальних конфліктів – як внутрішніх, так і міжнародних – протікає у сфері правових відносин, породжується юридичними ситуаціями, а у подальшому вирішується за допомогою юридичних засобів [80, с. 250]. Вивчення особливостей, що характеризують конфлікт з позиції права, є предметом окремої науки – юридичної конфліктології, напрацювання якої вказують на перспективу взаємозбагачення конфліктології і права, поєднаних метою усунення активної соціальної конфліктності [163, с. 5-9]. Власне, сама норма права є свідченням, констатацією якогось певного стереотипу конфлікту, передбаченням процесу його протікання, а також певних діянь (як правило, неправомірних) з розв’язання. Через визначення вини і реалізацію відповідальності право втілює суспільну оцінку конфлікту і юридичний механізм його розв’язання.

Але взаємодія «конфліктологія-право» мало опрацьована у зворотному напрямі: попереднього формування конфліктологічної моделі правової норми, оскільки злочин за своєю сутністю складає різновид конфлікту. Отже, йдеться:

1) про конфліктологічний зміст (основу) юридичних кваліфікаційних характеристик складів міжнародних злочинів;

2) про оцінку складу злочину із застосуванням категорій конфліктології, що уможливлює передовсім точне визначення правових понять об’єктно-суб’єктної сфери його складу.

Особливо це важливо для міжнародного права, де об’єкт і суб’єкт міжнародного злочину може тлумачитись залежно від політичних пріоритетів й уподобань. До того ж об’єкт злочину досить легко підмінити предметом посягання.

Теоретичне значення підходу, що лежить в основі юридичної конфліктології, полягає у можливості сполучення конфліктів з державними інститутами (а право – один з них) і, отже, розгляду конфліктів не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв’язку з діючими правовими інструментами і структурами [44, с. 43]. З огляду на це передовсім слід визначити, які елементи конфлікту мають правову природу або, щонайменше, можуть бути пов’язані з правовими інститутами й категоріями.

Юридичним слід вважати будь-який міждержавний конфлікт, у тому числі між сторонами, що не пов’язані договорами. Адже міжнародні відносини (відносини держав) взагалі охоплюються дією норм міжнародного права. З урахуванням можливості попередження розв’язання конфліктів з використанням певних правових способів, майже всі конфлікти набувають юридичного змісту. Слід виходити з комплексного підходу до розв’язання конфліктів, за якого юридична норма застосовується у двох взаємопов’язаних іпостасях: як прямий інструмент впливу на неправові дії протиборчих сторін; як регулятивний інструмент упорядкування політичних, соціально-економічних, дипломатичних та інших рішень і дій, спрямованих на розв’язання конфліктів або таких, ситуацій що можуть привести до конфліктного стану.

При цьому дієвість права як соціального продукту значною мірою визначається соціальністю самого конфлікту. Поглиблене пізнання природи конфлікту, його структури та змісту конфліктних позаправових дій як кваліфікаційної ознаки правової норми, відкривають можливості удосконалення юридичних кваліфікаційних категорій на шляху досягнення їх відповідності змісту конфлікту.

Соціальна природа конфлікту соціальних спільностей, що у межах держав або поза такими діють у міжнародному просторі, не викликає сумнівів. Предметом нашої уваги є саме такі найбільш складні конфлікти, що утворюються в умовах взаємодії функціональних і цільових груп. Таким групам, які в умовах глобалізації можуть набувати планетарної значущості, також притаманна специфічна структура, виокремленість щодо інших груп, досить високий організаційний рівень, виражена ідентифікація їх членів. Масштабність задач і цілей сприяє виникненню лідерів, «ідеологів» рухів, їх «активістів». Переважна більшість терористичних груп і рухів не є представниками офіційних структур або органів держави. Водночас ескалація терористичної боротьби все більше виявляє присутність інтересів держав [78, с. 10; 95, с. 495; 96, с. 689; 119, с. 153-154].

Охоплюваність певною метою і ідеологією соціальних груп, народів, етносів та цивілізаційно-культурних єдностей вказує на найвищий рівень соціальності. Взаємодія таких єдностей зумовлює розширення зони можливих конфліктів, охоплюючи різноманітні сфери суспільних відносин (передовсім, політичні і соціально-економічні). Тому при розв’язанні певних воєнних конфліктів нормативно-правова активність повинна виявитися у економічній, соціальній, культурній та інших мирних, ненасильницьких сферах.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16795.html