Трансформація змісту збройної боротьби як предмету міжнародно-правового регулювання

Сьогодні у міжнародних відносинах спостерігається стійка присутність збройної конфліктності. Попри відсутність протиборства усередині найрозвинутіших держав (у всякому випадку – безпосереднього) загальний потенціал насильницької конфліктності аж ніяк не зменшується, а, навпаки, зростає. Зростає головним чином у театрі дій, що уособлюється країнами «третього світу». «Живучість» збройних конфліктів зумовлюється низкою причин, серед яких слід виокремити зростаючу соціально-економічну поляризацію як на внутрішньодержавному, так і на міжнародному (міждержавному) рівні. За цих умов збройна конфліктність є ознакою й інструментом глобальної владної системи, що розглядалася вище. Сам механізм збройної конфліктності підтримується шляхом насичення озброєнням (легітимне і злочинне – через контрабандні схеми) територій, на яких спостерігаються конкретні вияви глобальної соціальної конфліктності. В умовах кричущого зубожіння і лиха виникнення безпосередніх конкретних підстав для збройної конфліктності не складає труднощів. Там, де такі підстави віднайти не вдається, на геополітичні потреби «ядра» успішно спрацьовує необхідність «демократизації» того чи іншого режиму (Ірак, Афганістан, Лівія, Сирія), усунення того чи іншого диктатора (С. Хуссейна, С. Мілошевича, М. Каддафі, Б. Ассада) тощо.

Супроводжуючи ці процеси, міжнародне право через регулюючий вплив на збройні конфлікти, безумовно, зменшує їх трагічні наслідки. Час від часу право коригувало зміст норм, зважаючи на виникнення нових засобів і методів ведення збройної боротьби. Прикладом тому є прийняття Додаткових протоколів I і II (1977) до Женевських конвенцій 1949 року. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття намітилась невідповідність між окремими нормами міжнародного права збройних конфліктів і змістом збройної боротьби, яку не вдається скоригувати, оскільки вона має принципове підґрунтя і цілком відповідає геополітичній сутності кризи сучасної світової системи.

Для розуміння проблем розвитку права збройних конфліктів слід дослідити сутність трансформації засобів і методів ведення збройної боротьби.

З наведеного вище випливає, що в умовах глобалізації, коли загострилася боротьба за ресурси, економічне і геополітичне домінування, все більшою мірою визначається потреба у «заміні» воєн збройними конфліктами. Навіть, якщо не брати до уваги заборону агресивної війни як способу розв’язання міжнародних проблем, очевидно, що сама технологія масштабної війни за сучасних умов набуває катастрофічного змісту. Більше того, як спосіб вирішення геополітичних проблем державами все активніше використовуються збройні конфлікти, які раніше мали стійкі характеристики конфліктів неміжнародного характеру. Це ще раз підтверджує, що межа між збройними конфліктами міжнародного і неміжнародного характеру стає дедалі умовнішою. Зберігаючи відмінність від «класичної» масштабної війни, збройні конфлікти в силу глобалізованості світу у своїй сукупності апріорі мають міжнародний характер. Ще Гуго Гроцій визначив, що передовсім війна відрізняється від збройного конфлікту тим, що збройна боротьба у першому випадку протікає між сторонами, що знаходяться у правовому стані війни, а у другому – у правовому стані миру [18; 40, с. 217, 232].

Прагнучи замаскувати протиправність воєнної агресії, сучасний агресор зацікавлений у нівелюванні різниці між війнами і збройними конфліктами. До того ж привабливою стає «технологія» збройного конфлікту. Адже, з одного боку, мінімальне (мирне) протиборство для агресора не є продуктивним, а, з іншого, максимальне – є контрпродуктивним, оскільки це кровопролитна війна, і ні про яку її «гуманітарність» не може йти мова. З втратою ж гуманітарної видимості агресія втрачає й виправдання в очах світового суспільства. До того ж у тотальній війні неминучі значні втрати свого війська, до чого агресор є вкрай чутливим.

Звідси «будь-яка раціональна агресія виявиться то більшою, то меншою мірою війною, не перетворюючись при цьому точно і визначено на війну або на невійну; це буде компроміс між відміченими крайнощами. Компроміс, щоб, з одного боку, змусити об’єкт агресії до виконання вимог агресора, а, з іншого, – уникнути значного кровопролиття і особливо власних втрат. Ця керована агресором діалектична суперечність маскує відмінність між війною і збройним конфліктом» [73, с. 29].

До того ж спостерігається тенденція, коли питому вагу воєнних дій, що тягнуть основну «масу» кровопролиття, агресор намагається перекласти на місцеві сили і формування, відроджуючи і інспіруючи для цього будь-які конфліктогенні фактори [151, с. 180; 159].

Таким чином, відбувається лише трансформація (якщо не сказати, мімікрія) збройної боротьби і її ролі у міжнародних взаємодіях, коли геополітичні цілі держав – представників клану «ядра», що раніше досягалися через війни, досягаються менш вартісною ціною збройних конфліктів. Останні ж, в умовах крайнього зубожіння і, внаслідок цього, злочинності і тоталітаризму на територіях більшості країн третього світу, легко камуфлюються різного ґатунку гуманітарними акціями [14]. Отже, збройне протиборство одночасно є (і разом з тим не є) і війною, і збройним конфліктом. Але логіка такого не припускає (закон суперечності), тому конструкція такого протиборства може ґрунтуватися лише на фальсифікації, що підтверджується агресією у Югославії, «війною у Затоці», і наступними збройними акціями у Іраку [73, с. 30].

Особливо небезпечною є тенденція до розпалювання і експлуатації етнокультурного фактору з геополітичною метою.

Міжнаціональні конфлікти небезпечні передовсім труднощами їх урегулювання. Зазвичай вони містять низку суперечностей, які легко інспірувати й дуже важко розв’язати. Причини таких конфліктів різноманітні. Це і національно-державне нерівноправ’я народів, і соціально-економічна нерівність регіонів, і культурно-мовний утиск, і небезпека етнічного зникнення в результаті спричинення шкоди довкіллю. Але загалом усі ці й подібні причини (територіальні претензії, абсолютизація права на самовизначення тощо) спрацьовують на загальному планетарному фоні нежиттєздатності існуючої системи світового облаштування, основним показником якої є спродукована нею крайня межа соціально-економічної поляризації, що виявилась у системній світовій кризі [66].

Сучасне міжнародне право містить значний арсенал норм і положень, спрямованих на протидію війнам і збройним конфліктам. Щоб увести той чи інший збройний конфлікт у поле правового регулювання цих норм, слід всебічно і кваліфіковано оцінювати такі конфлікти. При цьому основними характеристиками, що потребують дослідження, у літературі визначено: простір, тобто масштаб конфлікту, його географічний вимір; динаміка розвитку конфлікту, тривалість за часом, фази конфлікту; інтенсивність конфлікту; структура конфлікту – кількість учасників, їх характеристики; цілі учасників, мотивація конфлікту; характер спірних питань, на розв’язання яких націлені зусилля учасників конфлікту; стан міжнародних відносин під час конфлікту і внутрішній стан його учасників, тобто ситуаційний контекст; сприйняття учасниками конфлікту одне одного; стратегія і тактика, тобто тип поведінки учасників конфлікту, комплекс засобів досягнення цілі; функції конфлікту як для безпосередніх учасників, так і для усієї системи міжнародних відносин [22, с. 31]. Слід зазначити, що вказані характеристики виміру конфлікту не є вичерпними і всі вони тісно пов’язані між собою.

При вивченні конфлікту сучасні дослідники зазвичай розділяють дві групи факторів: структурні і процедурні. У сучасній конфліктології структурні фактори (структура суспільства, рівень економічного розвитку тощо) часто називають об’єктивними, а процедурні фактори (політика як учасників конфлікту, так і третьої сторони, особливо політичних діячів, задіяних у конфлікті тощо) – суб’єктивними, або залежними, перемінними.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16795.html