---

Міжнародно-правова практика регулювання збройних конфліктів

У своєму антинасильницькому розвитку міжнародне право напрацювало вагомий інструментарій впливу на збройну конфліктність. Розглянуті вище й інші міжнародно-правові акти містять не лише норми й положення, що визначають права й обов’язки сторін у процесі розв’язання збройних конфліктів. Вони безпосередньо або шляхом додаткового нормотворення пропонують механізми реалізації зазначених актів, які формувались для виконання основоположних принципів міжнародного права, шляхом їх тлумачення з прив’язкою до певної тенденції або конкретної ситуації, що природним чином супроводжують розвиток міжнародних відносин.

Наскільки ефективним і цілеспрямованим виявився такий механізм міжнародної протидії збройним конфліктам? Це запитання далеко не риторичне, якщо взяти до уваги очевидний факт – збройна конфліктність, попри всілякі сподівання на мироносну функцію технічного прогресу, конвергенцію і інші позитивні складові людського розвитку, не лише не спадає, але, за деякими показниками, зростає.

Упродовж другої половини ХХ століття у різних регіонах планети відбулося понад 300 міждержавних конфліктів [22, с. 10]. Ще більшими показниками характеризується чисельність конфліктів неміжнародного характеру, які своїм виникненням здебільшого зумовлюються також розбіжностями інтересів держав.

На думку відомого російського фахівця у сфері геополітики К.С. Гаджієва, конфлікти між народами та країнами, що не підпорядковуються певній єдиній, загальній для всіх верховній владі, а також способи їх розв’язання складають основу міжнародної політики. «Головна функція міжнародних відносин, вказує вчений, полягає у тому, щоб знайти шляхи і способи розв’язання конфліктів, що виникають у результаті зіткнення інтересів держав» [36, с. 7].

До цієї справедливої характеристики висхідного походження конфліктності слід додати спостереження, що епіцентр збройної конфліктності переноситься з «ядра» світосистеми на її периферійні зони як в прямому, так і у переносному розумінні. Це зумовлено низкою причин. По-перше, збройний конфлікт, зважаючи на сучасний рівень озброєнь економічно розвинутих держав, є очевидним безглуздям за своєю катастрофогенністю. По-друге, конфліктність, як правило, пов’язана з боротьбою за ресурси, а вони в основному зосереджені у регіонах «третього світу». Звідси витікає, і це – по-третє, що навіть коли стикаються інтереси геополітичних важковаговиків, вони через різні «конспірологічні» механізми вирішуються на регіональному рівні. Протиборчі комбінації, які виникають у такого роду конфліктності, нерідко містять, як це зазначалось у попередньому підрозділі дослідження, підґрунтя для використання асиметричних засобів боротьби (повстанства, партизанства, терористичних методів дій).

Наскільки ж відповідає вказаним тенденціям міжнародно-правова практика регулювання збройної конфліктності, її структурні і процедурні складові?

Пріоритет міжнародного права як засобу запобігання і розв’язання збройної конфліктності зумовлюється передовсім юридичними гарантіями, що йдуть від нього щодо таких мироносних засад міжнародних взаємодій, як повага до суверенітету, незалежності, права народів на самовизначення і вибір шляху свого розвитку; повага зобов’язань та угод, укладених державами відповідно до його норм і положень [129; 147, с. 168, 169].

Оскільки сучасне міжнародне право забороняє війну як засіб вирішення міжнародних питань і зобов’язує держави робити це мирним способом, передовсім йдеться про сукупність норм міжнародного права, які складають пакет мирних засобів упередження й урегулювання спірних питань у конфліктних ситуаціях [81, с. 13].

Принцип мирного розв’язання міжнародних спорів як імперативний принцип міжнародного права передбачається п. 3 ст. 2 Статуту ООН, Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 року, а також іншими універсальними, регіональними і двосторонніми актами.

Застосування мирних засобів здійснюється на основі суверенної рівності держав і залежить від вільного вибору держав. З розвитком інтенсивності міжнародних взаємодій перевага може віддаватися тим чи іншим засобам. З давніх давен, наприклад, були популярними послуги і посередництво. Вони передбачені конвенціями про мирне вирішення міжнародних зіткнень, що прийняті на Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 років. Відповідне положення, передбачене ст. 2 Конвенції 1907 року, зобов’язує конфліктуючі держави у випадку серйозних розбіжностей між ними (коли сторони ухиляються від усунення розбіжностей або якщо переговори зайшли у глухий кут), удаватися до добрих послуг і посередництва однієї або декількох дружніх країн. Право пропонувати добрі послуги та посередництво належить не причетним до суперечки державам. Застосування цього права аж ніяк не може розцінюватись тією чи іншою стороною як недружня дія [81, с. 77; 84].

Статут ООН містить (ст. 33) широкий перелік мирних засобів: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів чи угод або інші мирні засоби за своїм вибором.

Безперечно, що переговори як доступний і гнучкий інструмент міжнародних стосунків, є найбільш уживаним засобом урегулювання конфліктів. У сучасних умовах прямі форми конфліктності, що притаманні періоду «холодної війни», відійшли у минуле, зазнає змін і зміст переговорів. Нові тенденції щодо ролі і місця переговорів характеризуються наступним чином:

міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно впливають на подальше зниження ролі воєнного фактору;

зростає обсяг і кількість переговорів. Їх об’єктом стають нові сфери міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси тощо);

зростає переговірна роль міжнародних організацій;

до сфери переговорів залучаються спеціалісти, які не мають дипломатичного досвіду, але володіють компетенцією у галузях складних науково-технічних і екологічних проблем, що необхідно при аналізі нових сфер взаємодії між державами; виникає необхідність корінного перегляду процесу управління переговорами: виділення найважливіших проблем для вищого державного керівництва; визначання сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб [110, с. 7].

Важливим різновидом переговорів є міжнародні конгреси, наради і конференції, тобто переговори між декількома державами. Важко переоцінити роль міжнародних конференцій (особливо тих, що збираються під егідою ООН), які скликаються для обговорення найважливіших проблем міжнародного життя [4; 23; 38; 58; 232].

Певної актуальності антиконфліктній сфері надає та обставина, що сучасне міжнародне право відповідно до принципу права нації на самовизначення визнає можливість участі у міжнародних організаціях і міжнародних конференціях нації, що бореться за незалежність.

Допоміжним засобом переговорів можна назвати консультації. Потреба в консультаціях виникає, як правило, у зв’язку з необхідністю визначення загальної лінії поведінки, усвідомлення загальної позиції. Консультації передбачають зобов’язання вступати у переговори з метою полегшити розв’язання розбіжностей різного ґатунку.

Ефективним засобом усунення основного «каменя спотикання» будь-яких переговорів – різночитань щодо фактів, які спричинили конфлікт, є міжнародні слідчі комісії. За ст. 9-35 Гаазької Конвенції 1907 р. та Статутом ООН, такі комісії можуть розслідувати не лише питання фактичних обставин справи, але й правових положень, що стосуються справи [81, с. 82].

Наприклад, під час війни у Кореї у ході переговорів 1951-1953 років неодноразово створювались слідчі комісії з представників корейсько-китайської і американської сторін. Вони встановлювали національну приналежність літаків, що бомбардували центральні зони Кессону й Паньминьчжону. Американська сторона намагалася ухилитися від створення цих комісій, оскільки саме авіація США, порушуючи угоду про перемир’я, бомбардувала нейтральні зони [22, с. 40].

Віденською конвенцією 1975 року «Про представництво держав та їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру» (ст. 85) передбачено також створення комісій з примирення. За своїм призначенням вони дають тлумачення виявленим фактам, надають рекомендації сторонам з метою розв’язання суперечки.

На відміну від розглянутих вище форм і утворень із попередження і розв’язання конфліктів міжнародні арбітражі і міжнародні суди є органами, рішення яких обов’язкове для виконання сторонами конфлікту.

На думку відомого у світі юриста-міжнародника Ф.Ф. Мартенса, третейський розгляд є найрозумнішим способом миролюбного розв’язання міжнародних зіткнень [91, с. 279].

Цей інститут мирного розв’язання спорів відомий з давнини. У ХІХ столітті третейські суди створювались більше ніж у 60 випадках.

Арбітраж приваблює передовсім добровільністю звернення, причому його «рішення не є узгодженням волі сторін, а вважаються об’єктивними правовими висновками» [22, с. 41-42]. Узгодження воль відбувається щодо самого факту створення третейського суду.

Згідно ст. 38 Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 року, третейський суд з питань юридичного характеру і переважно з питань тлумачення або застосування міжнародних договорів визнається державами найдієвішим і разом з тим найсправедливішим засобом розв’язання спорів, що не врегульовані дипломатичним шляхом [96, с. 140].

Тому не дивно, що, розв’язуючи проблему ефективного засобу протидії зростаючій конфліктності, Друга Гаазька мирна конференція розглянула питання про обов’язковий арбітраж у певних справах і створила у Гаазі постійний міжнародний арбітраж – Постійну палату третейського суду [35].

Слід звернути увагу, що «розквіт» арбітражу припадає на період збройної конфліктності у системі відносно рівних держав. Коли ж до такої конфліктності стали долучатися регіони «третього світу» і вона насичувалась іррегулярністю методів боротьби, роль арбітражу помітно зменшується.

Не випадково у першій половині ХХ століття у доктрині виникла полеміка з приводу того, чи не суперечить винесення арбітражних і судових рішень принципу державного суверенітету, принципу суверенної рівності, принципу par in parem non habet jurisdictionum. Зокрема, такі сумніви висловлювались відомими юристами Лаутерпахтом, Хадсоном, Скоттом. Утім, механізм арбітражу цілком відповідає самому координаційному змісту міжнародного права. Зокрема, на думку О. М. Ладиженського та І. П. Блищенка, держава, погоджуючись на розв’язання її суперечки арбітражем або міжнародним судом, виявляє свою суверенну волю. Взагалі будь-яка угода містить у певній частині обмеження суверенітету держави, що добровільно йде на укладення цієї угоди. Це обмеження припустиме лише на взаємній рівній основі. Не може бути абсолютного суверенітету. У міжнародно-правовому спілкуванні держави встановлюють свою взаємозалежність одне від одного, і якщо така взаємозалежність рівноправна, вона не суперечить принципу суверенітету [81, с. 113].

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16795.html