Антитерористична складова міжнародного права збройних конфліктів

Аналізуючи потенційні можливості права збройних конфліктів у сфері боротьби з міжнародним за своєю сутністю злочином – тероризмом, який виявляється через насильницький (збройний) конфлікт, слід звернути увагу на дві протилежні, але суттєві характеристики міжнародного права загалом. Перша характеристика міжнародного права стосується того, що воно виникло, формувалось і розвивалось передовсім як право сили і уособлює переважно інтереси панівного класу. Друга його характеристика лежить у гуманітарній площині і зумовлена прагненням суспільства запобігти злочинам, яким притаманна спрямованість на невинних людей і які супроводжуються виявами бузувірства, підступності, невиправданої жорстокості.

Першу характеристику можна назвати суперечливою, оскільки у доктрині вона полемізується і поширення не набула.

Утім, будь-яка нормативна політична теорія міжнародних відносин повинна бути відкритою для включення реальних вірогідностей і невизначеностей моральних дилем, що означає плюралістичність моральної орієнтації [43, с. 117].

Безперечно, міжнародне право функціонує як регулюючий і обмежувальний механізм у світовій політиці. Поза сумнівами є й те, що ефективність цього механізму невисока. І хоча сучасні тенденції у міжнародному праві демонструють тісний зв’язок зі світовою політикою,  можна стверджувати, що тут відбуваються певні зміни. Міжнародне право ХІХ століття домінувало над усіма суверенними державами, але мало своєю метою не усунення війни, а лише її обмеження у часі, просторі, методах ведення, отже встановлення рівноваги сил. Міжнародне право ХХ століття визначає як  мету встановлення рівноваги у правосудді в умовах незалежності держав й інтеграції влади [201, p. 66].

На думку Дж. Шваценбергера, розуміння функцій, що реалізуються будь-яким законодавством, будь воно національним чи міжнародним, пов’язано із розумінням його соціальної бази. Первинно саме специфічний характер соціальної групи накладає значимий відбиток на законодавство, а не навпаки [158, с. 367].

Тому зрозуміло, що ситуація «встановлення рівноваги», легітимізуючи порядок застосування певних сил і засобів, даватиме перевагу тому, хто має більше досконаліших легітимізованих озброєнь, тобто сильнішому.

Класик американської політичної науки К. Райт, вказуючи на значну роль у міжнародних взаємодіях переконання, торгування, переговорів, констатує, що найважливішою характеристикою міжнародної системи було й залишається використання насильства. «Хоча марксистська теорія, – пише автор, –відповідно до якої класова ворожнеча слугує причиною внутрішньої агресії, значно спрощена, поза сумнівами, що соціальні, економічні і політичні умови всередині держави й напруженість у свідомості індивідів, яка виникає у результаті цих умов, є важливим джерелом міжнародного суперництва, міжнародної напруги і агресії» [127, с. 391].

Ще у 40-і роки ХХ століття К. Райт попереджав, що у світі, який усе більше «стискається», і де потрібні додаткові ресурси для населення, спостерігаються швидкі соціальні зміни, і не всі можуть пристосовуватись до навколишнього середовища, не слід очікувати, що з’явиться можливість уникнути серйозних міжнародних конфліктів. Ці слова не слід сприймати як пророцтво, вони відбивають уже тоді зрозумілий соціально-економічний зміст конфліктності капіталістичної світосистеми, який повною мірою підтверджено і розвинуто низкою соціологів, філософів і конфліктологів світового рівня: І. Валлерстайном, А. Етціоні, М. Делягіним, В.Л. Іноземцевим, Л. Козером, К. Ясперсом, Г. Маркузе, Г. Ортегою-і-Гассетом, E. Гуссерлем, Н.В. Гришиною, О.І. Неклессою, Е. Тоддом, У. Беком, Н. Кляйн, Ф. Закарія та ін.

Оскільки йдеться про формування нової лінії матеріального джерела міжнародного права, останнє об’єктивно не може залишатися статичним, тому що є соціальним інститутом за своєю природою.

Усвідомлення соціального характеру конфліктності, неминучості збройної боротьби як засобу її розв’язання, спонукало до встановлення гуманітарних правил її ведення, які у відповідно до законів людяності та велінням совісті мають своєю метою максимальне зменшення поневірянь, викликаних збройною боротьбою передовсім мирного населення, та поширення на сферу збройного конфлікту засад гуманності.

Сама історія становлення міжнародного права вказує на його силову сутність. При розбудові міжнародного звичаєвого права на основі принципу суверенітету держави зберігають за собою право вільного вибору між війною і миром. У випадку, коли війна завершується debellatio одного з учасників, він втрачає юридичну самостійність, а територія такої держави розглядається як territorium nullus з відповідними наслідками. І навіть у випадку, коли переможена держава зберігає самостійність, мирна угода з нею знову ж таки базується на силі, оскільки йдеться про «юридичне оформлення основних стратегій зовнішньої політики, які обираються головними силами» [158, с. 370].

Ще одним підтвердженням «силового» походження міжнародного права є імперіалістична і колоніальна експансія незахідних народів. Якщо такі території заселені племенами, які не перебували під впливом християнсько-европейської правової формації (не знаходились у володінні якоїсь християнської королівської особи), то вони так само визначались як territorium nullus. Панування тут досягалось або через війну, або «мирним» шляхом із забезпеченням домінування (у рамках міжнародного або колоніального протекторату) зручними правовими моделями.

Міжнародне звичаєве право не лише застосовувалось для підтримання панування за допомогою сили і реалізації практично будь-якої міжнародної стратегії і тактики міжнародної політики. Воно допомагає зберігати на ключових позиціях у міжнародному співтоваристві найпотужніші суверенні держави [158, с. 372].

При цьому спостерігається заклопотаність останніх щодо збереження респектабельності міжнародного права, його неупередженості. На рівні самостійної інтерпретації принципів міжнародного права кожною суверенною державою широко застосовувалися «виверти» на кшталт принципів самозбереження, самооборони або clausula rebus sic stantibus. Утім, як зауважує Дж. Шваценбергер, «це навряд чи сильно змінює основне поле діяльності міжнародного звичаєвого права як легальної системи, яка широко використовується наймогутнішими світовими державами» [158, с. 371, 372].

Зростання впливу силового елементу у міжнародному праві слід також пов’язувати з процесом «приватизації» державних функцій правлячим класом, яка відбувається у рамках глобальної тенденції до присвоєння ним монополії на сучасну владу загалом.

Водночас вказані процеси, осилюючи подальшу соціально-економічну поляризацію міжнародного простору (складовою якої слід вважати також поляризацію внутрішньодержавного характеру), сприяють зростанню асиметричного сегменту у співвідношенні протиборчих у глобальному соціальному конфлікті сил.

Отже, унаслідок зростання питомої ваги асиметричного фактору змістовний характер міжнародної сили як гаранта забезпечення дієвості міжнародного права також змінюється. Змінюється сама формула представництва сили від протиборчих сторін у бік зростання впливовості країн і народів «третього світу», що позначається на якості міжнародного права, його регулятивних можливостях. Це досить яскраво простежується на прикладі палестино-ізраїльського конфлікту, де внаслідок зростання терористичного тиску палестинських сил спротиву поступово змінюється політико-правовий зміст протистояння на їх користь. Вірогідність набуття палестинським народом національної державності на базі Палестинської Автономії стає реальністю.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16795.html