Суб’єкти господарських правовідносин у морських портах

Правовий статус суб’єктів господарського права вивчався багатьма дослідниками серед яких можна виокремити В. К. Мамутова (монографія – «Предприятие и вышестоящий хозяйственный орган») [95], М. І. Коняєва (монографія – «Субъекты хозяйственного права» (1972) [78], В. С. Щербину (монографія – Суб’єкти господарського права, 2008 р. [229]).

Однак на теперішній час не можна вести мову про наявність комплексних досліджень суб’єктів господарських правовідносин у морських портах.

Вбачається, що дослідження окремих суб’єктів господарських правовідносин потрібно почати, по-перше, з визначення критеріїв віднесення тих чи інших суб’єктів до суб’єктів господарського права, а по-друге, з класифікації суб’єктів господарських правовідносин у морських портах.

Як зазначає В. С. Щербина, «основною, визначальною ознакою, що характеризує правовий статус суб’єкта господарського права, є його господарська компетенція (господарська правосуб’єктність) [229, c. 7]. Вбачається, що наявність господарської компетенції можна покласти й в основу визначення того чи є той чи інший суб’єкт господарського права.

В свою чергу, визначення змісту поняття «господарська компетенція» викликає окремої уваги. Поняття «господарська компетенція» традиційно використовується у науці господарського права. Як зазначає В. В. Лаптєв, розробка зазначеного поняття пов’язана з протиставленням загально цивілістичному поняттю «правоздатність» під якою розуміється абстрактна здатність мати права та обов’язки, а права та обов’язки, на думку багатьох цивілістів, можуть існувати лише за наявності правовідносин. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, суб’єктивне право та юридичний обов’язок виникають лише в результаті реалізації правоздатності при вступі в правові відносини; за відсутності правовідносин суб’єктивні права та юридичні обов’язки існувати не можуть. Разом з тим, саме для суб’єктів господарського права характерна наявність прав та обов’язків за відсутності правовідносин (право затверджувати план, структуру господарської організації, положення про структурні підрозділі тощо) [Див. 203, с. 66-85]. Синтез поглядів вчених-господарників та представників цивілістичної науки дозволяє визнати існування не лише господарської правоздатності як потенційної здатності учасника господарського права набувати господарські права і обов’язки, але і господарської компетенції як сукупності прав та обов’язків, якими учасник господарських відносин наділений у конкретний момент (проміжок) часу. Тож не можна погодитися з Г. О. Ульяновою, яка пропонує застосувати поняття «господарська компетенція» лише до визначення повноважень державних органів у сфері господарювання, а до суб’єктів господарювання використовувати поняття «господарська правоздатність» [211, с.505]. Таким чином, характеризуючи права та обов’язки конкретного суб’єкта господарських відносин, доцільно вести мову про господарську компетенцію такого суб’єкта [Див. 41]. В свою чергу, наявність прав та обов’язків у сфері господарювання (тобто господарської компетенції) свідчить про можливість визнання того чи іншого суб’єкта суб’єктом господарського права.

Щодо класифікації суб’єктів господарського права, то після вступу у силу ГК, такою, що використовується при здійсненні багатьох досліджень є класифікація, надана у ст. 2 ГК України.

Відповідно до ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є: 1) суб’єкти господарювання; 2) споживачі; 3) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; 4) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Органи державної влади та місцевого самоврядування приймають участь також і в адміністративних правовідносинах, проблема розмежування яких з господарськими правовідносинами не вирішена й по теперішній час. У ч.1 ст. 4 ГК зазначається, що не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів  господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

Комплексне дослідження щодо правового становища суб’єктів організаційно-господарських повноважень здійснено І. М. Кравець [Див. 81], яка визначає організаційно-господарські повноваження як «сукупність прав та обов’язків державних органів, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів з приводу заснування та/або впорядкування господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою її ефективного здійснення [82, с. 159]. Нажаль навряд чи можна завжди вести мову про спрямованість організаційно-господарських повноважень органів державної влади на ефективне здійснення господарської діяльності суб’єктів господарювання, оскільки як показує практика часто ці повноваження закріплюються без достатнього наукового обґрунтування з метою здійснення тиску на бізнес.

І. М. Кравець також класифікує організаційно-господарські повноваження органів державної влади, залежно від фактичної підстави виникнення вказаних на дві групи. Перша група організаційно-господарських повноважень виникає на основі наділення зазначених органів такими повноваженнями державою – власником державного майна. Друга група організаційно-господарських повноважень органів державної влади виникає на основі наділення ними державою – щодо здійснення організації господарської діяльності суб’єктів господарювання усіх форм власності [80, c. 202]. Вчена також пропонує відмежовувати організаційно-господарські повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування від владних повноважень зазначених суб’єктів, зазначаючи зокрема, що при реалізації організаційно-господарських повноважень відсутній владний вплив на суб’єктів господарювання, а також, що організаційно-господарські відносини нерозривно пов’язані з майновими відносинами (у той час, як адміністративно-правовим відносинам не властива така ознаками) [81, c.6]. Однак з зазначеними критеріями розмежування організаційно-господарських повноважень від владних повноважень, й відповідно, організаційно-господарських правовідносин від адміністративних правовідносин навряд чи можна. По-перше, не можна погодитись, що організаційно-господарські відносини нерозривно пов’язані з майновими відносинами, оскільки до організаційно-господарських правовідносини входять зокрема відносини щодо державної реєстрації суб’єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб’єктами правил у сфері господарювання [21, c. 28]. По-друге, при реалізації відповідних організаційно-господарських правовідносин, зокрема, щодо ліцензування господарської діяльності, контролю у сфері господарювання, саме від владного волевиявлення органів державної влади або місцевого самоврядування залежатиме результат цих правовідносин (чи буде видана ліцензія, чи будуть виявлені правопорушення при здійсненні контролю та суб’єкт господарювання притягнутий до відповідальності).

Розвиваючи власну думку, надану у підрозділі 1.3 цієї роботи, щодо широкого розуміння організаційно-господарських правовідносин, вбачається, що будь-які повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування, які стосуються суб’єктів господарювання слід вважити організаційно-господарськими, оскільки реалізація цих повноважень може вплинути на організацію господарської діяльності суб’єктів господарювання.

Враховуючи вищевикладене, вбачається, що серед суб’єктів господарських правовідносин у морських портах необхідно виокремлювати наступні групи суб’єктів (за критерієм функцій, що здійснюють ці суб’єкти у морських портах):

1) cуб’єкти портової влади – суб’єкти, що наділені організаційно-господарськими повноваженнями, та забезпечують експлуатацію морських портів та здійснюють управління морськими портами, та їх посадові особи;

2) cуб’єкти портового господарства, які є суб’єктами господарювання, що провадять свою діяльність у морському порту;

3) cуб’єкти господарювання – споживачі портових послуг/робіт;

4) органи державної влади та місцевого самоврядування, що здійснюють організаційно-господарські повноваження у морському порту.

Доцільно більш детально дослідити правове положення суб’єктів портового господарства відповідно до наданої класифікації.

В першу чергу необхідно зупинитись на суб’єктах портової влади та їх посадових особах. Не винятково, що їх необхідно називати саме суб’єктами, а не органами, оскільки здійснювати функції портової влади можуть не лише органи державної влади та місцевого самоврядування, а й суб’єкти господарювання, яким законом або іншим підзаконним актом делеговані відповідні владні повноваження, або які здійснюють експлуатацію приватного морського порту (що було розглянуто й при дослідженні іноземного досвіду у підрозділі 1.4 роботи).

Характерними особливостями суб’єктів портової влади є, по-перше, мета їх діяльності, що полягає в забезпеченні експлуатації морського порту та управлінні господарською діяльність у морському порту, по-друге, поширення владних повноважень зазначених суб’єктів виключно на морські порти.

До суб’єктів портової влади у морських портах України за ЗУ «ПМПУ» необхідно відносити наступних суб’єктів: 1) Адміністрація морських портів України; 2) капітан морського порту; 3) Рада морського порту, адже зазначені суб’єкти безпосередньо забезпечують функціонування морських портів та управління господарською діяльністю у морських портах України, наділені владними, організаційно-господарськими повноваженнями у морських портах України. Так, у п.1 ч.1 ст. 4 ЗУ «ПМПУ» йдеться мова про капітана морського порту та Адміністрацію морських портів України як про таких, що забезпечують функціонування морського порту.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/41563.html