Порівняльно-правовий аналіз кримінального законодавства про незаконне збагачення

Вирішуючи питання удосконалення вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність, доктрина кримінального права рекомендує приділяти увагу не лише історичному досвіду його формування, але й аналізу сучасного зарубіжного законодавства, що, у свою чергу, дасть змогу виявити позитивні та негативні моменти останнього, врахувати їх у процесі подальшої правотворчості нашої держави. Задля реалізації цього завдання з огляду на закріплення у змісті Конвенції ООН проти корупції положень щодо криміналізації незаконного збагачення вбачається за необхідне дослідити формування самої ст. 20 згаданої Конвенції, порядок імплементації цієї норми зарубіжними країнами (зокрема Європи та Азії), а також конструкцію закріплених ними норм. Розглянемо зазначені питання в порядку послідовності.

Зауважимо, що під час розробки Конвенції ООН проти корупції положення ст. 20 «Незаконне збагачення» викликало чимало дискусій. Так, делегації Російської Федерації, держав-членів Європейського союзу та інших країн виступали проти включення цієї статті до тексту Конвенції. Представники Чеської Республіки вважали за доцільне замінити її статтею про ухилення від сплати податків, а делегати від Республіки Філіппін, погодившись зняти свою першу пропозицію щодо редакції цієї статті, наполягали на включенні до Конвенції статті із назвою «Придбання майна злочинним шляхом» [273, с. 214]. У зв’язку з наведеним Ісламська Республіка Пакистан на першій сесії Спеціального комітету з розробки конвенції проти корупції (далі – Спеціальний комітет) запропонувала факультативну криміналізацію незаконного збагачення як вихід для тих держав-учасниць, які вирішать, що положення цієї статті суперечать їх внутрішньому праву. Вважаємо за необхідне проаналізувати первинні документи (пропозиції, подані державами-учасницями Спеціальному комітетові), що стали підґрунтям для нинішньої редакції ст. 20 Конвенції ООН проти корупції.

Слід зазначити, що перший варіант статті «Незаконне збагачення» на неофіційному підготовчому засіданні Спеціального комітету запропонували Мексиканські Сполучені Штати. Ця редакція передбачала визнання кримінально караним діянням неправомірного збагачення або такого збільшення майна публічної посадової особи (що значно перевищує її законні прибутки, отримані упродовж строку виконання нею своїх функцій), яке ця осоа не може належним чином обґрунтувати [354]. Схожу редакцію цієї статті пропонувала Малайзія [355]. Колумбійська делегація вважала за необхідне вказати безпосередньо у тексті статті про умисний характер такого діяння та розширити часові межі його вчинення й замість формулювання «упродовж строку виконання нею своїх функцій» зазначити «у період перебування державного службовця на державній службі або протягом двох років після завершення цього періоду» [353]. Незважаючи на те, що останню пропозицію так і не було відображено в остаточному варіанті ст. 20 Конвенції ООН проти корупції, деякі зарубіжні країни імплементували її у своє законодавство, зокрема Аргентинська Республіка у ст. 268/2 Кримінального кодексу [416, с. 167].

Чеська Республіка погодилась із редакцією, запропонованою делегацією Республіки Колумбія, проте зазначила про необхідність додати застереження такого змісту «у тому разі, коли неможливо отримати докази зв’язку між умисним вчиненням злочину і невиправданим збагаченням публічної посадової особи, у подальшому кожна держава-учасниця вживає заходів для забезпечення негайного прогресивного оподаткування тих статків цієї особи, походження яких вона неспроможна обґрунтувати» [357]. Як вбачається з наведеного, делегація Чеської Республіки вважала за доцільне розмежувати поле кримінального і податкового права й передбачити настання кримінальної відповідальності лише за наявності доказів зв’язку між необґрунтованими доходами посадової особи та її попередньою злочинною діяльністю. 

Проаналізувавши надані редакції цієї статті, представники Турецької Республіки запропонували замість оціночної категорії «збільшення статків» вжити словосполучення «збільшення активів і доходів», а формулювання «які вона не може належним чином обґрунтувати» замінити на «за відсутності яких-небудь розумних пояснень стосовно їх джерела». Слід зазначити, що діюча ч. 1 ст. 395 Кримінального кодексу Китайської Народної Республіки містить вказівку про обов’язок державного службовця надати пояснення саме стосовно джерела походження доходів, які значно перевищують суму законних прибутків цієї особи [418, с. 265].

Про підтримку позиції Чеської Республіки свідчить редакція цієї статті, представлена делегацією Республіки Філіппін. Зокрема, остання пропонувала визнавати кримінально караним (незаконним) умисне систематичне або методичне необґрунтоване збагачення публічної посадової особи за рахунок незаконних фінансових надходжень, отриманих внаслідок неодноразового вчинення корупційних діянь, визначених Конвенцією, або їх сукупності [356], тобто обов’язковому доказуванню мала підлягати наявність причинного зв’язку між попередньо вчиненими корупційними діяннями та наслідком – збагаченням у результаті їх вчинення. Разом із тим, за підтримки нами позиції, що незаконне збагачення є наслідком вчинення певних діянь (детальніше див. розділ 2 цього дисертаційного дослідження), сумнівною вбачалася б криміналізація таких діянь лише у разі «систематичного збагачення» та у результаті «неодноразово вчинених корупційних діянь». Крім того, наведене суперечить і змісту запропонованого Республікою Філіппін наступного прояву незаконного збагачення «b» – неспроможності публічної посадової особи пояснити придбання під час її перебування на посаді майна на будь-яку суму, що явно не відповідає її окладу як публічної посадової особи або іншим законним джерелам її доходів. У такому випадку, як зазначається у редакції цієї статті, запропонованій делегацією Республіки Філіппін, діє презумпція необґрунтованого придбання цього майна [356].

За результатами розгляду проекту Конвенції у першому читанні на першій сесії Спеціальний комітет, згідно з примітками його Секретаріату, дійшов висновку, що у більшості делегатів виникають серйозні труднощі, зокрема конституційного характеру, пов’язані із включенням до змісту проекту поняття перенесення обов’язку доказування [273, с. 212]. У зв’язку із зазначеним останні пропонували змінити текст цієї статті, передбачити менший ступінь обов’язковості та віднести статтю до глави про заходи щодо запобігання корупції, з тим щоб дозволити державам вживати адміністративних заходів на основі поняття, вміщеного у цій статті. Водночас ряд делегацій висловили побажання залишити саме таку редакцію статті з урахуванням потенційної ефективності кримінально-правових заходів у цій сфері, спростовуючи позицію своїх опонентів тим, що поняття, викладене у статті, фактично стосується правил оцінки доказів, а тому перенесення обов’язку доведення вини буде недоречним, оскільки доказування – результат пред’явлення доказів, що в свою чергу є засобом доведення. З огляду на таку розбіжність позицій заступник Голови Спеціального комітету,  відповідальний за зміст цієї глави Конвенції, закликав делегації провести неофіційні консультації з тим, щоб знайти правильне та прийнятне вирішення цієї проблеми [273, с. 212]. 

На третій сесії Спеціального комітету розглядався представлений головою делегації з Аргентинської Республіки – координатором неофіційної робочої групи проект статті «Незаконне збагачення», який передбачав визнання кожною державою-учасницею (згідно з внутрішнім законодавством та за умови дотримання своєї Конституції і основоположних принципів відповідної правової системи) кримінально караним діянням незаконне збагачення або значне збільшення активів урядової посадової особи, що перевищує її законні доходи упродовж строку виконання нею своїх функцій, які вона не може розумним чином обґрунтувати [406]. На п’ятій сесії Спеціального комітету запропоновану редакцію статті значною мірою було змінено, зокрема: а) для приведення статті у відповідність з іншими статтями цієї глави Конвенції її було доповнено формулюванням «коли воно вчиняється умисно»; б) з метою уникнення помилкового тлумачення, зокрема що «незаконне збагачення» і «необґрунтоване значне збільшення активів» є двома різними складами злочинів, оскільки друге, фактично, розкриває поняття терміна «незаконне збагачення», слово «або» було виключено із тексту статті; в) задля уніфікації термінології у проекті Конвенції формулювання «урядова посадова особа» було замінено на «публічна посадова особа» [273, с. 215]. Зазначені зміни, на нашу думку, є виправданими, з огляду на мету їх внесення та, безумовно, обґрунтованими.

Сьома сесія Спеціального комітету, яка відбулася у Відні у вересні –жовтні 2003 р., стала завершальним етапом роботи над цією статтею Конвенції, за результатами якого її текст був включено до доповіді Спеціального комітету, яку в свою чергу було надано Генеральній Асамблеї для прийняття на її п’ятдесят восьмій сесії відповідно до резолюції Асамблеї № 56/260 [273, с. 216].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що ст. 20 Конвенції ООН проти корупції ще на етапі розробки викликала певні труднощі й мала як прихильників включення її до тексту Конвенції, так і опонентів. Збереження її у тексті Конвенції ООН проти корупції свідчить про визнання міжнародними інституціями ролі цієї статті у запобіганні корупційним проявам та подоланні цього явища як такого.

Дослідивши історію розробки ст. 20 Конвенції ООН проти корупції, редакційні зміни, яких зазнав її текст під час опрацювання і прийняття проекту Конвенції, вважаємо за необхідне здійснити аналіз нормативно-правових актів тих країн, які ратифікували цей міжнародний документ, та встановити у такий спосіб, яким чином зарубіжний законодавець імплементував положення ст. 20 «Незаконне збагачення» Конвенції у внутрішнє законодавство.

Аналіз імплементації ст. 20 Конвенції ООН проти корупції («незаконне збагачення») розпочнемо, з огляду на адміністративний поділ, із країн Західної Європи. Так, у Кримінальному кодексі Королівства Нідерландів склад «незаконне збагачення» або подібний до нього за елементами склад злочину серед кримінально караних діянь відсутній [422]. Водночас нідерландське кримінальне право наділяє таке діяння самостійним значенням, що може бути підставою для вжиття до відповідної особи санкцій, передбачених ст. 36е Кримінального кодексу Королівства Нідерландів. Ця стаття передбачає можливість конфіскації доходів, щодо яких є підозра про незаконність джерела їх отримання [422]. При цьому для застосування таких санкцій обов’язковим є проведення спеціального кримінально-фінансового розслідування згідно з методикою, розробленою Міністерством юстиції Королівства Нідерландів «Про конфіскацію». Така конфіскація можлива за умови, що особа була визнана винною у скоєнні злочину, за який передбачається найвищий розмір штрафу (штраф п’ятої категорії), і є підозра, що особа отримала дохід у результаті вчинення злочинів, аналогічних першому [422]. При цьому не вимагається доведення вчинення відповідних злочинів, так само як і того, що збагачення особи є прямим наслідком їх вчинення. Достатнім вважається обґрунтувати відповідну підозру – наприклад, у разі відсутності зв’язку між законною професійною діяльністю особи, іншими законними джерелами та її доходами. Іншими словами, за кримінальним правом цієї країни тягар доведення невинуватості особи лежить на стороні захисту, яка має надати докази законності методів і джерел отримання наявних доходів.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/16799.html