Об’єкт посягання незаконного збагачення

Визначення об’єкта незаконного збагачення, його місця у складі злочину є важливим для правильного розуміння сутності та ознак цього суспільно небезпечного діяння. Наведене випливає з усталеної в теорії кримінального права думки, що за об’єктом злочину приховується справжня природа тієї чи іншої категорії злочинів, того чи іншого конкретного складу злочину, його спрямованість [438, с. 292]. Оскільки під об’єктом розуміється те, на що посягає злочинне діяння і що береться під охорону кримінального закону, об’єкт на рівні з іншими елементами складу незаконного збагачення, як і будь-якого злочину, має значення для кваліфікації вчиненого. А отже, його вивчення та аналіз не втрачають своєї актуальності, особливо це стосується тих складів злочинів, якими поповнився зміст Особливої частини КК.

Слід зазначити, що складність проблеми об’єкта незаконного збагачення полягає в тому, що по-перше, цей аспект є малодослідженим – стаття, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, з’явилася у КК не так давно. З аналогічних підстав, на нашу думку, це питання не знайшло свого однозначного вирішення в науці кримінального права; по-друге, в юридичній літературі відсутнє єдине розуміння об’єкта злочинів у сфері службової діяльності*, та й взагалі у теорії кримінального права і досі триває активна дискусія, що саме слід розуміти під об’єктом злочину, яка концепція з-поміж багатьох є правильною та через яку категорію слід розкривати його зміст. Не вдаючись до аналізу наявних у теорії кримінального права концепцій визначення об’єкта складу злочину, оскільки предмет нашого дослідження є іншим, вважаємо за необхідне здійснити такий собі екскурс у заявлену проблематику. Так, найбільш поширеною є концепція, що визначає об’єкт злочину через категорію «суспільні відносини» [384, с. 139; 171; 60, с. 116; 405, с. 98; 266, с. 146; 138, с. 115; 137, c. 8; 246, c. 18-19; 27, c. 14; 404, c. 9; 82, c. 58; 159, c. 89; 112, c. 94; 190, c. 60; 52, c. 22-23]. Разом із тим, незважаючи на детальну розробку представниками наукової спільноти цієї концепції та її серйозне обґрунтування, у теорії кримінального права існують й інші концепції, які не збігаються з нею. Прихильники цих концепцій зазначають, що суспільні відносини не можуть виступати об’єктами конкретних злочинів та, у свою чергу, пропонують визначати об’єктом злочину: правове благо [54, с. 64; 191, с. 67-68; 272, с. 12; 378, с. 91-92; 108, с. 150; 53, с. 11-12; 52, с. 48-63], соціальні цінності [445, с. 3; 446, с. 71-73; 151, с. 123-133; 444, с. 38-86; 5, с. 17-48; 411, с. 68-73; 410, с. 86], людину-індивіда, їх множину (об’єднання), чи соціум (суспільство в цілому) [247, с. 60], суспільний інтерес [237, с. 158], соціальну оболонку [410, с. 84], сфери життєдіяльності людей [377, с. 10; 88, с. 177; 87, с. 67; 86, с. 10], соціальну безпеку [98, с. 30], суб’єктивне право [18, с. 317; 221, с. 329-322] тощо.

Ми, у свою чергу, дотримуємося позиції більшості представників теорії кримінального права, згідно з якою об’єкт злочину – це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом від злочинних посягань, оскільки
по-перше, на нашу думку, наразі немає жодних підстав відмовлятися від концепції об’єкта злочину як суспільних відносин [458, с. 216; 252, с. 73], по-друге, вважаємо, що решта концепцій тією чи іншою мірою відображають структурні елементи суспільних відносин, не спростовуючи таким чином підтриману нами концепцію, а деталізуючи її.

Слід зауважити, що у науковій літературі по-різному визначають суспільні відносини [405, с. 13-14]. Так, М. А. Гельфер розумів під цим поняттям відносини, які складаються між людьми в процесі суспільного виробництва свого життя [58, с. 41-42]. Натомість А. А. Піонтковський зазначав, що безпосереднім об’єктом посягання при вчиненні ряду злочинів слід визнавати не самі суспільні відносини, а їх елементи, матеріальне вираження – при посяганні на соціалістичну і особисту власність, або суб’єкти – при посяганні на особу [268, с. 138]. На нашу думку, структурні елементи суспільних відносин – соціальний зв’язок, предмет і суб’єкти таких відносин – є неподільним цілим, рівнозначними складовими системи останніх. З огляду на викладене, найбільш повним вбачається визначення суспільних відносин як порядку взаємовідносин, взаємодії суб’єктів щодо задоволення своїх потреб і протилежних інтересів, який на певному етапі розвитку держави та суспільства сприяє вирішенню поставлених завдань [459, с. 46]. Аналіз структурних елементів суспільних відносин буде наведено нижче.

Концепцію «об’єкт злочину – суспільні відносини» покладено в основу дослідження об’єкта незаконного збагачення, яке проводитиметься на основі триступеневої класифікації об’єктів «за вертикаллю», запропонованої ще у 1938 р. В. Д. Меньшагіним, що нині є найпоширенішою в науці кримінального права, яку підтримують більшість вчених-криміналістів і згідно з якою виділяють загальний, родовий та безпосередній об’єкти [269, c. 108-112; 405, c. 78; 187, c. 289; 60, c. 73-74; 448, c. 199].

Так, загальний об’єкт відображає сукупність усіх суспільних відносин, охоронюваних чинним законом про кримінальну відповідальність [405, c. 85; 134, c. 147]. До таких цінностей кримінальний закон за змістом ст. 1 КК відносить права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля, конституційний устрій України [168]. Підтримуючи думку В. Я. Тація, зазначимо, що суспільні відносини не є сталими, а можуть змінюватися. Автор цілком обґрунтовано визначав, що загальним об’єктом (злочину) є не постійна система суспільних відносин, а рухлива (змінювана), повною мірою залежна від кримінального закону (наприклад, у зв’язку з криміналізацією або декриміналізацією суспільно небезпечних діянь), зі зміною якого змінюється й система суспільних відносин, що створює у своїй сукупності загальний об’єкт кримінально-правової охорони [405, с. 9]. Найяскравішим підтвердженням правильності такої позиції вченого є внесення змін до розділу ХVІІ КК, зокрема криміналізація ряду суспільно небезпечних діянь, до числа яких належить, зокрема, й досліджувана нами норма.

Під родовим об’єктом розуміють об’єкт, що охоплює певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною та економічною сутністю суспільних відносин, охоронюваних КК [405, c. 104]. Саме за родовим об’єктом згруповано злочини у розділах Особливої частини КК [467,
с. 214-215], тобто під час пошуку родового об’єкта злочину можна користуватися таким правилом – діяння, які містяться в одному розділі КК, посягають на той самий родовий об’єкт [139, c. 83]. Із наведеного випливає, що назва розділу Особливої частини КК вказує на зміст родового об’єкта злочину, кримінально-правова норма, яка передбачає відповідальність за його вчинення, згідно зі структурою кримінального закону розміщена у цьому розділі. Зауважимо, що правильність визначення родового об’єкта має важливе значення при вирішенні питання відмежування цих злочинів від суміжних, злочинів від кримінальних проступків, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням, затвердженням судом угоди про примирення (крім положень ч. 3 ст. 469 КПК, слід враховувати й специфіку об’єкта посягання та характер охоронюваних кримінальним законом благ) тощо.

Незважаючи на те, що як сам розділ ХVІІ КК «Злочини у сфері службової діяльності» (змістовно), так і його назва 1 липня 2011 р. із набуттям чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ зазнали змін [297], з огляду на збереження суті цього протиправного діяння та його суб’єктного складу (відокремлення службових осіб юридичної особи приватного права та осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, мало на меті насамперед диференціацію кримінальної відповідальності та визначення (конкретизацію) на законодавчому рівні приналежності суб’єктів (адвокатів, нотаріусів, експертів тощо) до певної сфери діяльності – донедавна найбільш дискусійне у наукових колах та проблемне в судовій практиці питання), досліджуючи родовий об’єкт незаконного збагачення, вважаємо за можливе врахувати усталені в теорії кримінального права позиції вчених щодо визначення об’єкта злочинів у сфері службової діяльності.

Проведений аналіз різноманітних думок науковців стосовно родового об’єкта таких злочинів дає можливість згрупувати їх. Так, під родовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності розуміли свого часу або нині розуміють: 1) службовий обов’язок [89, с. 13; 274, с. 164]; 2) службову діяльність посадової особи й порушення правильного здійснення нею своїх службових функцій [68, с. 18]; 3) сам державний апарат [267, с. 206]; 4) державну дисципліну [409, с. 6]; 5) правильну роботу державного апарату [381, с. 28; 261, с. 25; 381, с. 8; 120, с. 22; 225, с. 492; 161, с. 399; 430, с. 372; 154, с. 434]; 6) інтереси державного управління [438, с. 235]; 7) якість державного апарату [380, с. 30-31]; 8) інтереси публічної служби [50, с. 98; 464, с. 31]; 9) правомірну діяльність державних та інших органів, їх авторитет [177, с. 10; 230, с. 791; 93, с. 108]; 10) встановлений законом прядок здійснення посадовими та службовими особами своїх повноважень [5, с. 56; 232, с. 839; 111, с. 26-27; 158, с. 548]; 11) суспільні відносини соціального управління [94, с. 4, 6; 95, с. 539], порядок діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, авторитет цих органів, а також порядок реалізації службовими особами таких органів наданої їм влади і службових повноважень [207, с. 285], авторитет, порядок здійснення державної служби, цілі та завдання установ і організацій публічного й приватного сектору, встановлений (нормативно закріплений) порядок їх функціонування [169, с. 753 ] тощо.

Наведене свідчить, що у теорії кримінального права родовий об’єкт злочинів у сфері службової діяльності так чи інакше пов’язується із «порядком здійснення службовими особами повноважень» або «правильною роботою відповідних органів, установ, організацій тощо», незважаючи на виокремлення його змістовних (характеризуючих) складових. При цьому хибною, на наш погляд, є думка, що найбільш точною є позиція Д. Г. Михайленка, згідно з якою об’єктом злочинів у сфері службової діяльності є встановлений законом порядок здійснення службовими особами своїх повноважень, а не правильна їх робота [219, с. 367]. Автор аргументує свою точку зору тим, що «порядок здійснення повноважень» – вужче за змістом поняття, ніж «правильна робота апарату», оскільки наголошує лише на одній ознаці державного (муніципального) апарату – виконанні визначених функцій держави (місцевого самоврядування). У зв’язку із цим Д. Г. Михайленко вказує, що впливаючи на зазначений апарат саме через порядок здійснення його функцій, службові особи порушують правильну його роботу, яка, крім цього, може бути порушена й в інший спосіб через інші елементи державного (муніципального) органу, а тому діяльність службової особи, яка хоча й порушує правильну роботу названого апарату, проте не порушує при цьому встановленого порядку здійснення повноважень, не може бути розцінена як службовий злочин, оскільки не відповідає його природі. Вважаємо, що помилковість міркувань вченого зумовлена насамперед нерівнозначністю порівнюваної ним термінології, зокрема «порядок здійснення повноважень» Д. Г. Михайленко не пов’язує із певною сферою діяльності службової особи, водночас «правильну роботу» асоціює з «апаратом», причому державним чи муніципальним. На нашу думку, підкріплену результатами семантичного аналізу відповідної термінології [399, c. 564], поняття «встановлений порядок здійснення…», «правильна робота (діяльність)», «нормальна робота (діяльність)» та «правомірна робота (діяльність») є рівнозначними за своїм смислом. Пропонуємо визначити це поняття необхідною складовою родового об’єкта аналізованих злочинів.