Захоплення заручників як явище та злочин: виникнення, розвиток, відповідальність за міжнародним гуманітарним, міжнародним кримінальним правом та за кримінальним законодавством України

Протягом останніх десятиріч XX сторіччя у світі спостерігається різке зростання кількості випадків захоплення заручників (якщо на початку 70-х рр. випадки вчинення цього злочину були зареєстровані у 48 країнах, то наприкінці 80-х – більш ніж у 70 [45, с. 32]). Проте не слід вважати даний злочин притаманним лише минулому століттю. Захоплення заручників як явище відоме з давніх-давен: його корені сягають звичаїв первісних родів та племен.

Особливості життя та виживання вже у ті часи показали, що окрема людина практично приречена на загибель, отже, існування було можливим лише у спільноті. Задля відносно стабільного співіснування декількох спільнот на певній території потрібно було час від часу врегульовувати ті чи інші питання, тобто вести переговори. По їх завершенню (а іноді – і під час проведення) сторонам необхідні були гарантії дотримання зобов’язань. Відтак представник (чи декілька представників) однієї спільноти ставав (ставали) своєрідною заставою для іншої у виконанні досягнутих домовленостей, відповідаючи за це своєю свободою та життям.

Історично склалися певні правила поводження із заручниками. Вони перебували під владою іншої сторони, користуючись при цьому правом недоторканості і навіть можливістю брати участь у суспільному житті. Після виконання умов договору або закінчення терміну його дії заручників звільняли; у разі ж недотримання чи порушення умов договору вони лишались під владою сторони, що їх утримувала, і могли бути піддані тривалому ув’язненню або навіть страчені.

Оскільки метою подібних дій було заручення, тобто забезпечення наперед згоди на щось іншої сторони [29, с. 325], особу, взяту (видану чи захоплену) як заставу (запоруку, заклад) дотримання умов укладеного договору, стали називати заручником.

У рабовласницькі часи взяття та видача заручників набули широкого розповсюдження у державах Середземномор’я, Північної Африки, Близького і Середнього Сходу, причому застосовувались вони не тільки задля забезпечення виконання угод. Одним із обов’язкових заходів володарювання Римської імперії на окупованих територіях згідно hospitum publicium (договорів про протекторат) стало ув’язнення або вивезення до Риму нащадків престолу чи дітей правлячої верхівки; іноді батьки добровільно відправляли власних дітей до Риму для набуття життєвого та політичного досвіду. Римляни гарантували таким заручникам життя у разі покірності місцевого населення, а також всіляко схиляли їх на свій бік; якщо ж траплялися заколоти або повстання, заручників страчували. Із зростанням масштабів воєнних дій збільшувалась і кількість заручників, що їх видавали переможцям: якщо Карфаген після Другої Пунічної війні 218–202 рр. до н.е. та сирійський цар Антиох III у 188 р. до н.е. зобов’язалися видати римлянам відповідно 100 та 20 заручників, то після Третьої Пунічної війні 149–146 рр. до н.е. Карфаген видав вже 300 осіб. За часів Юлія Цезаря кількість заручників сягала 600 [155, с. 18]. У деяких державах Близького Сходу та Середньої Азії взяттям заручників забезпечувалось виконання навіть рівноправних договорів.

Захоплення заручників – інше за формою, але подібне по суті явище –  було одним з найдавніших способів дій піратів, які за античних часів стали справжнім лихом Середземного моря. Одного разу у полон до піратів потрапив навіть Юлій Цезар; змушений внести значний викуп за власне звільнення, він згодом особисто очолив каральну експедицію, вщент розгромив піратів і наказав стратити їх ватажків. Лише Помпей Великий, оголосивши війну піратам, знищивши та полонивши 30 тис. осіб, захопивши чи потопивши 1700 суден, убезпечив Середземне море на тривалий час [118, с. 46-47].

Пірати зазвичай надавали полоненим можливість звільнитись після сплати викупу (на час, необхідний родичам для його збирання і передачі, заручникові гарантувалося життя). У разі несплати особу продавали у рабство, піддавали жорстоким тортурам або вбивали. Згодом, у XVI–XVI сторіччі, після розповсюдження піратства у Новому світі, пірати захоплювали людей з метою отримання викупу від цілих міст: після раптового нападу заможних мешканців ув’язнювали і звільняли лише після сплати викупу під погрозою страти заручників, пограбування та спалення всього міста [64, с. 9].

На міждержавному рівні взяття заручників тривалий час не вважалося злочином. Караними подібні діяння вважались лише у поєднанні із піратством, викраденням і т.ін. Останнє, до речі, було визнане злочином ще за античних часів. Так, за Законами Хамурапі у Вавилоні за викрадення малолітньої дитини встановлювалась смертна кара. Згідно візантійського Зведення Еклога людина, яка викрала та продала вільну людину, каралася відрубанням руки, тоді як за викрадення раба наставала лише майнова відповідальність [65, с. 44]. Викрадення чужого холопа згідно ст. 29 Руської Правди (Коротка редакція) каралося штрафом у 12 гривень [176, с. 24]. Розмір штрафу за викрадення жінки за ст. 2 Статуту князя Ярослава про церковні суди (Розширена редакція) був диференційованим (за князівську дочку – 5 гривень, за боярську – 1 гривню, за жінку іншого стану – 1 карбованець) [176, с. 37]. Згідно розд. X, XIII, XV та XXXIX Салічеської Правди за викрадення дівчини з метою одруження або раба винна особа повинна була сплатити штраф у 30 солідів, за викрадення вільної людини або жінки у живого чоловіка – 200 солідів [177, сс. 10-11, 17].

У середньовіччя взяття заручників остаточно набуло статусу звичайного засобу забезпечення виконання укладених договорів. У 1139 р. діти заможних новгородців стали заручниками (“талями”) князя Всеволода Олеговича, коли його син поїхав до цього міста княжити [81, с. 174]. У добу монголо-татарської навали сини руських князів постійно жили в Золотій Орді задля забезпечення покірливості та своєчасного збирання данини у землях їх батьків, так само як за декілька століть до цього жили у Києві сини половецьких ханів [161, с. 77]. Заручниками перебували у монголо-татарській державі князі, викликані до ханського двору для отримання ярлика – грамоти на князівство (не оминула ця доля й князя Данила Галицького), а у Персії – грузинські царевичі. Обмін заручниками передбачала угода 1351 р. між герцогом Альбертом Австрійським, та містом Цюріхом [167, с. 167]. Після поразки у війні проти Данії у 1389 р. скинутий зі шведського престолу і взятий у полон Альбрехт Мекленбурзький шість років утримувався при дворі датської королеви Маргарити [144, с. 9]. За Мадридською мирною угодою 1526 р. французький король Франциск I, який у битві при Павії потрапив у полон до іспанського монарха Карла V, був звільнений в обмін на видачу у заручники власних синів Франциска та Генріха і спромігся викупити їх тільки через три роки [45, с. 23]. Згідно умов військового союзу 1648 р. між Богданом Хмельницьким та кримським ханом Іслам–Гіреєм III старшого сина ватажка Визвольної війни 1648–1654 рр. Тимоша декілька місяців утримували як заручника у Криму, доки не замінили на полонених польських гетьманів Калиновського та Потоцького.

З настанням Нового часу взяття заручників для забезпечення виконання укладених договорів припинилося. Розвиток міжнародних відносин обумовив появу більш прогресивних засобів здійснення стосунків та урегулювання конфліктів між державами. До того ж теорія природного права заперечувала саму можливість втручання в особисте життя людини, посягання на її особисту недоторканість та свободу пересування, розвинула розуміння цінності окремої людини. Був проголошений принцип індивідуальної відповідальності особи замість колективної відповідальності спільноти чи держави. Укладений після завершення Тридцятирічної війни Вестфальский мирний договір 1648 р. визнав неправомірним затримання осіб, які мають дипломатичний імунітет [161, с. 77]. Останнім відомим випадком взяття заручників для забезпечення виконання міждержавного договору стала Аахенська мирна угода 1748 р., підписана після завершення війн за Австрійську спадщину, – депутати палати перів британського парламенту герцог Саффолк та лорд Кескарт залишались у Франції, доки Англія не повернула їй півострів Бретань [167, с. 167].

Як і у рабовласницькі часи, кримінально караним було тільки викрадення та незаконне позбавлення волі людини. Зокрема, арт. 29 розд. 14 Литовського Статуту 1566 р. передбачав за викрадення (уведення) служилої або невільної людини відповідальність перед князівським судом [176, с. 77]. Арт. 187 гл. 21 Артикулу військового 1715 р. встановлював відповідальність за викрадення та продаж людини [135, с. 300]. Арт. 23 гл. 24 Прав, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.), – за викрадення чи продаж вільного (невільного) чоловіка чи жінки [176, с. 174].

Проте захоплення заручників як явище не зникло назавжди. Вже наприкінці XVIII століття воно перетворилося з засобу зовнішньої політики на інструмент внутрішньої. Як древні римляни забезпечували взяттям заручників стабільність своєї влади на загарбаних територіях, так під час Великої Французької революції якобінці використали його як один із способів здійснення політики терору (франц. “terreur”, від лат. “terror” – страх, жах), тобто тотального залякування, придушення політичних, ідеологічних та інших противників шляхом застосування насильства аж до фізичного знищення [185, с. 47]. Саме тоді і таким чином загальновідомий нині термін “терор” набув свого понятійного оформлення, і, як бачимо, вже у той час він був пов’язаний із захопленням заручників. Під час Вандейських війн 1793–1795 рр. Конвент прийняв декрет “Про заручників”, згідно якого комунам та Комітету суспільного порятунку дозволялось затримувати сім’ї емігрантів-роялістів, ув’язнювати їх та депортувати з країни у випадку вбивства у певній місцевості солдатів революційної армії чи Національної гвардії [45, с. 23]. Це був перший в історії акт правового регулювання захоплення заручників.

Менш ніж через сторіччя, 5 квітня 1871 року, аналогічний декрет прийняла й Паризька Комуна, постановивши, що будь-яка особа, викрита як спільник версальського уряду Т’єра, оголошується заручником і протягом не більше ніж двох діб підлягає арешту за рішенням суду. У разі страти ворогом захопленого у полон прибічника Паризької Комуни мала бути знищена утричі більша кількість заручників, вибраних шляхом жеребкування [178, с. 261].

Загострення політичної боротьби, буржуазні революції 1848 р. у багатьох країнах Європи, активізація національно-визвольних рухів протягом XIX століття – все це викликало жорстку реакцію у вигляді посилення терору. Останній, у свою чергу, спричинив розвиток тероризму – свідомого цілеспрямованого застосування насильства (здійснення вбивств, вибухів, підпалів тощо) з метою знищення або залякування політичних супротивників [185, с. 46-47]. Його ідейним підґрунтям були думки древніх греків про виправдання тирановбивства та батьків християнської церкви про вбивство правителів, ворожих власному народові. Варто зауважити, що спочатку існувало (і використовувалось) лише поняття “терор”, і лише у XIX столітті К.П. Гейнцен – один з перших теоретиків тероризму – визначив, що терор здійснюють виключно правлячі класи, а всі інше – тільки відповідь, тобто тероризм. Доводячи неприпустимість заборони вбивства як засобу політичної боротьби і виправдовуючи використання у боротьбі проти урядових сил такої зброї, що може здійснити максимальний хаос, він закликав ні перед чим не зупинятись, не зважати на засоби, жертви та моральні норми [158, с. 21]. Ці погляди розвинули у своїх працях М.О. Бакунін, П.О. Кропоткін, Й.Й. Мост, а втілювали у життя російська “Народна воля”, націоналісти-радикали Італії, Франції, Іспанії, Ірландії, Македонії, Сербії [18, с. 7-8].

Ескалація тероризму спонукала більшість держав до встановлення більш суворого основного (здебільшого смертної кари) та додаткового покарання (заслання, позбавлення політичних чи громадянських прав) за вчинення подібних діянь. Крім цього, держави світу були (і залишаються) зацікавленими у єдиній, узгодженій реакції на такі посягання. Національне законодавство має містити певний стандартний перелік норм про відповідальність за акти тероризму (так звана подвійна злочинність), бо інакше держава, на території якої перебуває винна особа, може відмовити у видачі на підставі того, що дії цієї особи за законодавством країни перебування не є злочинними (принцип nullum crimene sine lege – “немає закону, немає злочину”). Ця обставина також обумовила відповідні зміни чинного законодавства.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/29357.html