Об’єкт захоплення заручників

Формування розділів Особливої частини КК під час кодифікації кримінального законодавства, класифікація та кваліфікація злочинів завжди розпочинається із встановлення об’єкта. Як справедливо вказує В. Кудрявцев, якщо суб’єкт злочину – винна особа – безпосередньо постає перед судом, об’єктивна сторона діяння, як правило, фіксується в показаннях свідків, часто – у речових доказах і т. ін., і навіть суб’єктивна сторона знаходить своє відображення у показаннях обвинуваченого, то про об’єкт злочину доводиться судити лише на підставі інших ознак вчиненого [93, с. 165].

Серед науковців-криміналістів відсутній єдиний підхід стосовно визначення об’єкта злочину. Думки сходяться лише в одному: це те, на що посягає злочин, що зазнає (або може зазнати) шкоди внаслідок його вчинення.

У різні часи об’єктом злочину послідовно вважали суб’єктивне право особи (Й.А. Фейєрбах, В.Д. Спасович), норми права у їх реальному бутті (М.С. Таганцев), цінності як умови існування суспільства (К.В. Біндінг), захищене правом юридичне благо (Г.П. Вельзель, Р.К. Ієринг), охоронювані нормами права життєві інтереси (Ф.М. Ліст), конкретні відносини, речі та стани осіб чи речей (С.В. Познишев), соціальні інтереси (Б.С. Нікіфоров) [86, с. 156; 126, с. 4]. Найбільшого поширення набула теорія, згідно якої об’єктом злочину є суспільні відносини – об’єктивно існуючі в суспільстві відносини між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності чи спілкування. Запропонована А.А. Піонтковським, ця теорія стала загальноприйнятою та панівною у науці радянського кримінального права. У вітчизняному кримінальному праві вона залишається провідною і сьогодні [8, с. 30; 22, с. 169; 87, с. 14-16; 88, с. 86; 89, с. 101-102].

Щоправда, стосовно теорії суспільних відносин як об’єкта злочину останнім часом висловлено низку критичних зауважень. Зокрема, С.Б. Гавриш вказує, що кримінальне право таким чином охороняє не матеріальні цінності та блага, а певну форму їх прояву, ті чи інші форми зв’язків між суб’єктами відносин. Об’єктом злочину, на його думку, є правове благо як соціальна цінність [36, сс. 28, 64-65]. Є.В. Фесенко розглядає об’єкт злочину як сукупність соціальних цінностей [174, с. 72]. П.С. Матишевський пише, що перебільшення значення категорії “публічне” щодо категорії “приватне” у соціальній сфері зводить людину з її невід’ємними та невідчужуваними правами лише до носія суспільних відносин, хоча особисті (природні) блага не можуть охоплюватись поняттям суспільних відносин; звідси об’єктом злочину є охоронювані чинним КК цінності [111, сс. 68-69, 72].

Прибічники теорії правового блага як об’єкта злочину стверджують, що у статтях Особливої частини КК здебільшого містяться вказівки на певні блага, що зазнають шкоди внаслідок злочину. Не заперечуючи це, нагадаємо, що суспільне відношення складається з предмета (того, з приводу чого має місце відношення), суб’єктів (осіб, між якими складаються певні зв’язки з приводу предмета) та соціального зв’язку між ними (змісту відношення) [8, с. 30-31]. Оскільки суспільне відношення є цілісною системою з притаманними їй як єдності властивостями, то будь-які зміни будь-якої з її складових змінюють властивості або руйнують систему як цілісність [43, с. 85]. Водночас аксіологічний підхід до визначення об’єкта злочину не враховує особливості кримінального права – вже зі структури Особливої частини чинного КК видно, що охорона основ національної безпеки (розділ I) для законодавця більш важлива, ніж захист життя та здоров’я людини (розділ II). Точка ж зору П.С. Матишевського взагалі є дискусійною – адже визнання суспільних відносин об’єктом злочину, пише С.В. Растопоров, як раз і означає, що всі блага, у зв’язку з якими чи з приводу яких здійснюються ці відносини, охороняються кримінальним правом, а у їх збереженні та зміцненні зацікавлені суспільство та держава [143, с. 43].

Призначення кримінального права – правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1 КК). Саме через визначення об’єкта злочину як суспільних відносин розкривається соціальний зміст протиправної поведінки особи. Останнє закріплене і законодавчо: головна відмінна риса злочину – суспільна небезпека (ст. 11 КК). Отже, об’єктом злочину слід вважати саме охоронювані КК суспільні відносини. Зазначена теорія дозволяє нам найбільш повно дослідити з її позицій об’єкт будь-якого злочину, у тому числі і захоплення заручників.

Загальновизнаним є розподіл об’єкта злочину “за вертикаллю” на загальний, родовий (груповий, спеціальний) та безпосередній (видовий). Триступенева класифікація цілком прийнятна для правозастосування та відповідає законам логіки, оскільки побудована на співвідношенні філософських категорій “загального”, “особливого” та “окремого”.

Відомі й інші класифікації об’єкта злочину “за вертикаллю” – двоступенева і чотириступенева. Так, П.С. Матишевський вважає, що існують лише родовий та безпосередній об’єкти, а загальний є теоретичною абстракцією [111, с. 70]; Б.С. Нікіфоров пише, що в окремих випадках зміст безпосереднього об’єкта співпадає з родовим, тому слід виокремлювати лише загальний та безпосередній об’єкти [126, с. 118]. М.Й. Коржанський вказує, що об’єкт, який за триступеневою класифікацією визначається як безпосередній, насправді є видовим; безпосереднім же виступає об’єкт конкретного посягання, що має місце у реальній дійсності. Відтак об’єкт злочину слід класифікувати на загальний, родовий, видовий та безпосередній [87, с. 73].

Безумовно, висловлене заслуговує на увагу, проте не є безспірним. Точку зору П.С. Матишевського не підтримують інші вчені-криміналісти, послідовно наголошуючи на важливості загального об’єкта при з’ясуванні соціальної сутності і ступеня суспільної небезпеки злочину, відмежуванні його від малозначного діяння та від правопорушення тощо [88, с. 87; 89, с. 111]. Стосовно ж збігу (в окремих випадках) родового та безпосереднього об’єктів В.Я. Тацій слушно зазначає, що це не позбавляє жоден з них права на існування, тим більше що родовий об’єкт має суттєве значення для побудови Особливої частини КК, оскільки є критерієм її поділу на глави [156, с. 32]. Він же зауважує щодо чотириступеневої класифікації об’єкта, що склад злочину безперечно не може бути конкретизований до рівня певного діяння, вчиненого у реальності. Суспільні відносини, що порушені певним злочином – це об’єкт злочинного посягання, а не об’єкт злочину як елемент його складу [156, с. 35]. Ураховуючи викладене, ми підтримуємо тих науковців, які вважають, що класифікація об’єктів злочину “за вертикаллю” має бути триступеневою (загальний, родовий та безпосередній об’єкти).

Загальний об’єкт – це сукупність всіх суспільних відносин, поставлених під охорону закону України про кримінальну відповідальність [88, с. 86-87; 89, с. 111], тобто всіх об’єктів кримінально-правової охорони за чинним КК. Природно, що до цієї сукупності належать і суспільні відносини, що охороняються нормами розділу III Особливої частини. Але потрібно пам’ятати, що загальне (загальний об’єкт) існує лише через окреме, немислиме без окремого, як і окреме без загального [87, с. 72]. Відтак при посяганні на один об’єкт шкода спричиняється не лише йому, а певним чином і усій охоронюваній сукупності суспільних відносин.

Родовий об’єкт – група однорідних (або тотожних) суспільних відносин, що утворює певну сферу суспільного життя і на які посягає однорідна група злочинів [88, с. 87; 89, с. 111]. У більшості випадків він зазначається у назві певного розділу або кримінально-правової норми і дозволяє здійснити класифікацію злочинів шляхом об’єднання норм про діяння, що посягають на один родовий об’єкт, у межах одного розділу Особливої частини КК. Відповідне групування суспільних відносин здійснюється на підставі певних критеріїв – складових суспільного відношення (суб’єктів, предметів, соціальних зв’язків). Отже, родовим об’єктом злочину виступають суспільні відносини у певній сфері (життя, здоров’я, власності, порядку управління тощо).

При криміналізації захоплення заручників у 1987 році відповідна норма (ст. 123-1) була включена до глави III “Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи” Особливої частини КК УРСР 1960 р. Так само і у КК України 2001 р. ст. 147 розташована у розділі III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” його Особливої частини. Родовим об’єктом злочину були визнані суспільні відносини особистої (фізичної) волі та особистої недоторканості (безпеки) особи [28, с. 53-54; 66, с. 58-59; 153, с. 213], що не ставиться під сумнів і сьогодні [90, с. 413; 123, с. 340; 124, с. 304; 125, с. 113; 169, с. 294].

На перший погляд дана точка зору є справедливою, адже захоплення заручників порушує невід’ємні конституційні права особи на свободу, особисту недоторканість, свободу пересування (ст.ст. 29, 33 Конституції України). Тим не менше, як справедливо зауважує В.Я. Тацій, саме по собі поміщення статті КК про відповідальність за який-небудь злочин до тієї чи іншої його глави не завжди є достатньою підставою для остаточного висновку щодо родового об’єкта даного злочину; для такого висновку у багатьох випадках необхідний ще й додатковий соціально-політичний та юридичний аналіз складу даного злочину [156, с. 124].

Перш за все, як зазначає О.О. Володіна, між конституційним поняттям “свобода” та кримінально-правовим визначенням низки злочинів (у тому числі і захоплення заручників) як посягань “проти волі особи” наявна термінологічна невідповідність [33, с. 8]. Дійсно, свобода – це суб’єктивна можливість людини і громадянина здійснювати або не здійснювати певні дії, що ґрунтуються на його конституційних права і свободах [185, с. 441], натомість воля – здатність людини до вибору мети діяльності і мобілізації зусиль, необхідних для її реалізації [185, с. 504]. Як бачимо, зазначені поняття неоднакові за змістом, тоді як згідно ст. 8 Конституції України інші закони нашої держави приймаються на її основі та повинні відповідати їй. Підтримуючи позицію О.О. Володіної щодо необхідності приведення термінології КК у відповідність з Основним законом, ми надалі будемо використовувати конституційно закріплений (та більш точний за змістом) термін “свобода”.

Найвища цінність людини, а також можливість вільного розвитку її особистості (ст.ст. 3, 23 Конституції України) – основа побудови та існування громадянського суспільства. Останнє внаслідок цього зацікавлене у вільному та повноцінному розвитку і реалізації прав, свобод, інтересів кожної особи. Зокрема, це стосується і тих свобод (особиста, пересування, вибору місця перебування), що зазнають шкоди у разі захоплення особи (суб’єкта суспільних відносин) як заручника. Викладене як раз і обумовило у свій час введення норми, що розглядається, саме до глави III “Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи” Особливої частини КК УРСР 1960 р.

На підставі порівняльного аналізу цінності суспільних відносин, що зазнають шкоди від даного злочину, та характеру спричиненої ним шкоди перші дослідники проблеми захоплення заручників – Н.М. Козлова [82, с. 5], О.Г. Лоскутов [101, с. 17], Л.Д. Гаухман, С.В. Максимов та С.С. Сауляк [41, с. 44], М.П. Лисов [102, с. 40-41], В.І. Зубкова і І.М. Тяжкова [73, с. 54] – дійшли висновку про правильність визнання родовим об’єктом даного злочину волі та особистої недоторканості особи. Проте вже невдовзі Н.В. Бєляєва та Т.О. Орєшкіна справедливо піддали критиці зазначене твердження, наголошуючи на необхідності чіткого розмежування захоплення заручників, незаконного позбавлення волі та викрадення людини [15, с. 19]. Навіть після внесення змін до КК УРСР 1960 р. у 1991 році ситуація не змінилася – з огляду на наведені вище обставини діяння, що містили ознаки захоплення заручників, не кваліфікувалися за ст. 123-1 КК України 1960 р.

У чинному КК, оскільки у розділі III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” його Особливої частини, крім незаконного позбавлення волі та захоплення заручників, встановлена відповідальність і за викрадення людини. Родовим об’єктом всіх цих трьох суспільно небезпечних посягань є відносини свободи особи. З урахуванням того, що основні склади діянь, передбачених ст.ст. 146 та 147 КК, практично неможливо розрізнити за об’єктом та об’єктивною стороною, доцільність поставлення одних і тих же відносин під охорону двох схожих норм потребує додаткового ґрунтовного аналізу.

Для з’ясування соціальної сутності злочину, що розглядається, та для правильного розуміння його родового об’єкта слід урахувати специфіку даного посягання. Як зазначалося вище, посягання на свободу особи вважалися злочинними від самого початку існування правових приписів. Захоплення заручників (як, до речі, і викрадення людини) є різновидом незаконного позбавлення волі (у цих злочинах механізм завдання шкоди охоронюваним суспільним відносинам полягає у позбавленні суб’єкта даних відносин його власної свободи). З урахуванням цього відповідна кримінально-правова норма і була введена до глави III “Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи” Особливої частини КК УРСР 1960 р. саме після ст. 123 “Незаконне позбавлення волі” (як спеціальна норма щодо неї).

Водночас захоплення заручників – єдине з-поміж перерахованих посягання, що має статус злочину міжнародного характеру. Відповідальність за його вчинення передбачена вітчизняним КК на виконання міжнародно-правових зобов’язань нашої держави. У свій час І.Б. Бліщенко визначав захоплення заручників як один із напрямів діяльності, задля здійснення якої створюються терористичні організації та групи [16, с. 111], І.І. Карпець – як різновид міжнародного тероризму [77, с. 105], Є.Г. Ляхов – як вид міжнародного тероризму поряд із піратством, незаконним заволодінням і використанням ядерних матеріалів, а також актами, спрямованими проти безпеки дипломатичних представництв та цивільної авіації [104, с. 127]. Цю позицію поділяють і сучасні науковці, зокрема В.П. Ємельянов [59, с. 99], В.А. Ліпкан [98, с. 180], Г.В. Овчиннікова [128, с. 18], О.Ю. Резепкін та І.А. Журавльов [144, с. 38] і т.ін.; знайшла вона підтримку і на законодавчому рівні (Закон України від 20.03.2003 “Про боротьбу з тероризмом” [193], Федеральний Закон Російської Федерації від 25.07.1998 “О борьбе с терроризмом” [211]).

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/29357.html