Об’єктивна сторона захоплення заручників

У чому полягає злочин, яким чином і за яких умов він вчиняються, визначає об’єктивна сторона – сукупність передбачених законом України про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв (зовнішню сторону) суспільно небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, та об’єктивні умови цього посягання [8, с. 32; 88, с. 94; 89, с. 117; 92, с. 9; 111, с. 78; 153, с. 105-107].

Як і об’єкт, об’єктивна сторона злочину також включає обов’язкові (ті, що входять до будь-якого складу злочину) та факультативні (ті, що притаманні не всім складам злочинів) ознаки. Вітчизняні науковці по-різному визначають, які ознаки є обов’язковими [88, с. 96; 89, с. 117; 111, с. 79]. На нашу думку, для з’ясування цього слід розглянути особливості законодавчої конструкції складу злочину. Як відомо, вчені-криміналісти розрізняють злочини з формальним, матеріальним, формально-матеріальним та усіченим складом. В усіх них постійно наявна лише одна ознака об’єктивної сторони – суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність). Відтак вона і є єдиною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони (завжди вказується у диспозиції статті Особливої частини КК або випливає з неї). Інші ознаки (суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між ними та суспільно небезпечним діянням, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину) – факультативні, присутні не в усіх складах злочинів і стають обов’язковими, лише будучи прямо зазначеними у кримінально-правовій нормі.

Ст. 11 КК закріплює дві можливі форми суспільно небезпечного діяння, що відповідають активній та пасивній поведінці особи.

Дія – протиправна, свідома, вольова активна поведінка фізичної особи (вчинення певного вчинку за наявності обов’язку та можливості не вчиняти його), що завдає чи може завдати шкоду охоронюваним КК відносинам. Більшість злочинів (приблизно близько 2/3 від загальної кількості [89, с. 122]) може бути вчинена тільки шляхом дії.

Дія може виражатись у одиночному або у декількох рухах (тобто бути простою чи складною). Початком дії буде момент набуття певним активним свідомим вольовим вчинком ознак суспільної небезпеки та протиправності; закінченням – момент вчинення конкретного руху чи першого з рухів, що утворюють дану дію (злочин з усіченим складом), момент завершення конкретного руху чи усіх рухів, що у сукупності утворюють дану дію (злочин з формальним складом), момент настання суспільно небезпечного наслідку (злочин з матеріальним складом).

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину виділяють дії фізичні, інформаційні та комбіновані. З огляду ж на особливості дій та час, протягом якого відбувається їх вчинення, злочини поділяються на:

• прості, коли особа посягає на один безпосередній об’єкт однією дією;
• продовжувані, тобто сукупність тотожних дій, спрямованих проти одного безпосереднього об’єкта та об’єднаних єдиним наміром щодо досягнення єдиної мети;
• триваючі, що полягають в одному безперервному злочинному діянні, або одному злочинному діянні та подальшій тривалій бездіяльності щодо виконання певного правового обов’язку;
• складені, якщо посягання спрямоване на два або більше об’єкти, або об’єктивну сторону складають дві чи більше дії, кожна з яких є самостійним злочином (виокремлюють ще два види складених злочинів безвідносно до форми діяння – з декількома наслідками та зі складною формою вини).

Бездіяльність – протиправна, свідома, вольова пасивна поведінка фізичної особи (невчинення певної дії за наявності обов’язку та можливості її вчинити), що завдає чи може завдати шкоду охоронюваним КК відносинам. Обов’язок та наявність можливості діяти певним чином можуть ґрунтуватись на законі, підзаконному акті, законному наказі чи розпорядженні, службовому чи професійному становищі, умовах цивільного договору, родинних відносинах тощо. Зміст обов’язку, можливість його виконання, конкретна обстановка, місце і час ураховуються при кримінально-правовій оцінці бездіяльності.

Злочинна бездіяльність розпочинається із здійсненням пасивної поведінки особою, яка зобов’язана і має можливість діяти певним чином, а закінчується у момент реального заподіяння шкоди, або у момент створення загрози її завдання, або з моменту припинення такої загрози.

Згідно диспозиції кримінально-правової норми, що є предметом цього дослідження, захоплення заручників може бути вчинене шляхом захоплення або шляхом тримання особи.

Під “захопленням” розуміють “оволодіння насильно, взяття силою, затримання силою, позбавлення волі” [29, с. 340; 50, с. 658; 152, с. 391]. Отже, захоплення можна визначити як протиправну активну поведінку, що полягає у заволодінні іншою фізичною особою всупереч її волі із застосуванням чи погрозою застосування насильства. І хоча С.Д. Шапченко стверджує, що наслідком захоплення особи є обмеження її фізичної свободи [124, с. 304], на нашу думку, захоплення означає перш за все повну контрольованість особи, а відтак обмеження фізичної свободи більш правильно вважати не наслідком, а обов’язковою ознакою захоплення.

Серед вчених-криміналістів немає єдності стосовно того, чи завжди захоплення супроводжується насильством (або його погрозою). Існують думки як на користь [85, с. 47-48; 94, с. 55; 125, с. 114; 129, с. 46; 144, с. 53], так і на заперечення [23, с. 43; 124, с. 304; 134, с. 62; 154, с. 214] цього. Ми дотримуємось точки зору тих науковців, які вважають, що захоплення завжди носить насильницький характер і супроводжується застосуванням насильства. Останнє – обов’язкова ознака захоплення, притаманна йому, як було зазначено вище, вже за визначенням, тому при вчиненні злочину, що досліджується, принаймні психічне насильство обов’язково має місце. Навіть якщо контроль над іншою особою був встановлений шляхом обману, зловживання довірою, використання безпорадного стану і т.ін., для визнання вчиненого захопленням заручників необхідним є підкорення волі потерпілого винній особі, примушування заручника до тієї чи іншої поведінки, що неможливе без фізичного або психічного насильства з боку винної особи.

Таким чином, характерними ознаками захоплення є протиправність, активна поведінка винної особи (усвідомлене вольове здійснення фізичних рухів тіла у певний час у певному місці за певних умов), подолання волі заручника (змушення останнього поводитись певним чином поза його бажанням) та насильницький характер.

Термін же “тримання” означає “змушення когось залишитися, перебувати десь проти волі, затримання, перешкоджання, стримування за допомогою чогось” [29, с. 1267; 50, с. 472; 152, с. 260-261]. Звідси тримання слід розуміти як протиправну активну або пасивну поведінку, що полягає у перешкоджанні іншій фізичній особі змінити її місцезнаходження і може супроводжуватись застосуванням чи погрозою застосування насильства.

Триманню, як і захопленню, притаманні протиправність та подолання волі заручника. Проте воно не завжди супроводжується застосуванням чи погрозою застосування насильства. Тримання може полягати у зачиненні потерпілого у приміщенні, переміщенні його у місце, яке неможливо залишити самостійно, відбиранні милиць чи інвалідного візка у хворого і т.ін.

Тримання, як зазначають деякі науковці, полягає у незаконному позбавленні волі [125, с. 114; 154, с. 214] і може не супроводжуватись активною поведінкою винної особи (наприклад, людина опиняється у певному місці, де її свобода обмежена і яке вона не може залишити самостійно, а інша особа, дізнавшись про це, спонукає третю особу до вчинення або утримання від вчинення певної дії як умови звільнення позбавленої волі людини). Отже, тримання може бути вчинене і шляхом бездіяльності. Але і дія, і бездіяльність здатні породити тотожні кримінально-правові наслідки [159, с. 13], тому форма протиправної поведінки винної особи на її відповідальність не впливає.

У диспозиції ч. 1 ст. 147 КК між термінами “захоплення” і “тримання” вжитий сполучник “або” – отже, відповідальність за її змістом настає або тільки за захоплення, або тільки за тримання особи як заручника. Водночас згідно визначення, закріпленого у ст. 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, заручник – це фізична особа, яка захоплена і (або) утримується з певною метою. Тобто, виходячи з останньої дефініції (точніше з викладення у ній форм вчинення злочину), об’єктивна сторона захоплення заручників може полягати: лише у захопленні; лише у триманні; у захопленні з подальшим триманням.

При вивченні кримінальних справ про злочин, що є предметом даного дослідження, нами встановлено, що в усіх випадках захоплення і тримання особи були поєднані і походили одне з іншого; у формі лише захоплення або лише тримання дане діяння не вчинювалось (докладніше див. додаток Б). Виходить, що у ст. 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом” форми вчинення його об’єктивної сторони викладені більш вдало, ніж у чинному КК, оскільки краще описують вчинене діяння ? Однак автори науково-практичних коментарів вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність одностайно стверджують, що об’єктивна сторона захоплення заручників виконана навіть у разі вчинення самого тільки захоплення або самого тільки тримання особи [90, с. 414; 123, с. 341; 124, с. 305; 125, с. 113; 169, с. 295], а отже, форми вчинення даного злочину достатньо вдало викладені у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК. Ми вважаємо цю усталену точку зору більш правильною, і не через те, що джерелом кримінального закону може бути лише КК. На практиці (зокрема, при одній із складних форм співучасті) цілком імовірна ситуація, коли винна особа вчиняє лише захоплення або лише тримання особи, тобто кожен співучасник виконує об’єктивну сторону діяння частково – хтось захоплює заручників, хтось тримає. Як раз для подібних випадків повинна бути передбачена відповідальність вже навіть за саме захоплення або за саме тримання особи як заручника (як це і встановлено наразі у ст. 147 КК). Диз’юнктивна конструкція “захоплення або тримання” – на відміну від кон’юнктивно-диз’юнктивної “захоплення і (або) тримання” – є більш універсальною і дозволяє належним чином кваліфікувати діяння винної особи, що полягало як у захопленні, так і у триманні заручника, а так само і у захопленні з подальшим триманням. Натомість формулювання “захоплення і (або) тримання” лише штучно ускладнює диспозицію норми, що розглядається, а відтак не є прийнятним.

Сутність посягання, що досліджується, полягає не безпосередньо у захопленні або триманні особи як заручника. Інакше кажучи, посяганням на свободу потерпілого злочин не обмежується. Захоплення або тримання (поодинці чи у поєднанні) – проміжна стадія перед здійсненням винною особою спонукання. Останнє визначають як викликання у кого-небудь бажання робити що-небудь, змушування, схилення до якоїсь дії, певного вчинку [29, с. 1178]. Будучи логічним продовженням захоплення або тримання, спонукання здійснюється шляхом висунення вимог, тобто пред’явлення винною особою іншій особі (чи особам) беззаперечного побажання про вчинення (або утримання від вчинення) якоїсь дії (чи дій) як умови звільнення заручника.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/29357.html