Суб’єктивна сторона захоплення заручників

Під суб’єктивною стороною злочину у теорії кримінального права розуміють внутрішню сторону передбаченого чинним КК суспільно небезпечного діяння, психічну діяльність особи, безпосередньо пов’язану із вчиненням злочину, що знаходить свій зовнішній вияв у конкретних діях (бездіяльності) особи, за які вона несе кримінальну відповідальність [8, с. 46; 49, с. 43; 89, с. 161; 111, с. 112; 142, с. 52; 153, с. 124; 165, с. 85-86].

Ознаками суб’єктивної сторони злочину є вина, мета, мотив та емоційний стан. Хоча деякі вчені і стверджують, що вина є суб’єктивною стороною злочину [49, с. 43; 71, с. 9], більшість науковців не погоджується з ними, справедливо вказуючи, що вина не вичерпує остаточно зміст суб’єктивної сторони, тому для повної характеристики останньої необхідно враховувати мотив, мету та емоційний стан [142, с. 52-55; 165, с. 86]. При цьому лише вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони, а мотив, мета і емоційний стан – факультативними (вони стають обов’язковими лише за наявності прямої вказівки про це у КК).

Ст. 62 Конституції України проголошує презумпцію невинуватості: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. У відповідності до цього ст. 11 КК визначає злочин як винне діяння, закріплюючи принцип суб’єктивного ставлення у вину (особа несе відповідальність за вчинене нею діяння лише за наявності її вини).

Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної нею передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії чи бездіяльності та наслідків такої дії чи бездіяльності (ст. 23 КК). Вину характеризують:

• зміст (сукупність психічних елементів, що в них відображаються об’єкт та об’єктивна сторона злочину, а також певне ставлення винної особи до цих ознак; посідає провідне місце серед інших ознак вини);
• форма (співвідношення змісту вини із об’єктивними ознаками суспільно небезпечного діяння);
• соціальна сутність (негативне або недбале чи зневажливе ставлення особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до суспільних відносин, що охороняються чинним кримінальним законом і порушуються нею внаслідок злочину);
• ступінь (кількісна характеристика соціальної сутності вини, що характеризує тяжкість вчиненого діяння та небезпечність винної особи) [88, с. 130; 89, с. 163-164].

Чинне кримінальне законодавство закріплює дві форми вини – умисел (ст. 24) та необережність (ст. 25). На відміну від КК Української РСР 1960 р., що розкривав зміст форм вини (ст.ст. 8, 9), КК України 2001 р. лише називає їх різновиди – прямий та непрямий умисел (ч. 1 ст. 24), злочинна самовпевненість і злочинна недбалість (ч. 1 ст. 25 КК). Визначення кожної форми і різновиду вини побудоване на певній законодавчо закріпленій комбінації психічних ознак – інтелектуальної, що характеризує свідомість особи, та вольової, що розкриває її волю.

Вина у формі умислу має місце у випадку, коли винна особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала або свідомо допускала їх настання.

Перша складова інтелектуальної ознаки умислу – усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння – передбачає розуміння винною особою фактичного характеру та соціального змісту вчинюваної нею дії чи бездіяльності.

Розуміння винною особою протиправності зазначеного діяння лежить поза межами інтелектуальної ознаки умислу, оскільки, по-перше, воно переважно обумовлюється очевидною суспільною небезпекою вчиненого (вбивство, завдання тілесних ушкоджень, зґвалтування, крадіжка, хуліганство тощо), а по-друге, незнання закону, згідно ст. 68 Конституції України, не звільняє від юридичної (у тому числі і кримінальної) відповідальності.

Друга складова інтелектуальної ознаки умислу полягає у передбаченні винною особою настання суспільно небезпечних наслідків як результату вчиненого нею діяння. Таке передбачення може мати характер усвідомлення неминучості або усвідомлення можливості (вірогідності) настання вказаних наслідків.

Вольова ознака умислу характеризується певним ставленням винної особи до настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Саме за нею і розмежовуються визначені КК види умислу – прямий (ч. 2 ст. 24) та непрямий (ч. 3 ст. 24; у науці кримінального права його називають евентуальним [8, с. 49; 111, с. 117]), позаяк законодавче формулювання інтелектуальної ознаки при прямому та непрямому умислі співпадає.

Вольова ознака прямого умислу полягає у бажанні винної особи настання суспільно небезпечних наслідків задля досягнення якоїсь мети, задоволення певної потреби і т.ін. (зокрема, заволодіння транспортним засобом задля обернення його у свою власність). При непрямому умислі винна особа ставиться до настання шкідливих змін суспільних відносин байдуже – вона свідомо припускає їх, проте не бажає (як-от при ненаданні допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані).

Деякі науковці зазначають, що вольова ознака є єдиною підставою розмежування видів умислу [111, с. 115]. Ми вважаємо, що це не єдина відмінність. Підставою для розмежування є і друга складова інтелектуальної ознаки – передбачення винною особою суспільно небезпечних наслідків діяння. При прямому умислі передбачення має характер усвідомлення неминучості або можливості настання шкідливих змін суспільних відносин, при непрямому – характер усвідомлення лише можливості, оскільки воля винної особи спрямована не на досягнення суспільно небезпечного наслідку.

У злочинах із формальним складом інтелектуальна ознака умислу включає лише одну складову – усвідомлення винною особою суспільно небезпечного характеру діяння. Вольова ознака полягає у бажанні вчинити конкретну дію чи бездіяльність (тобто переноситься з наслідків на діяння). Відтак злочини із формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Непрямий умисел виключається, оскільки свідоме припущення може стосуватися лише наслідків, але не самого діяння.

У теорії кримінального права, крім прямого та непрямого умислу, виділяють й інші різновиди цієї форми вини, зокрема:

• за часом виникнення (формування) – заздалегідь обдуманий умисел (при якому намір вчинити злочин та безпосередньо вчинення злочину розділені певним часовим проміжком), умисел, що виник раптово (формується безпосередньо перед вчиненням злочину), та афектований умисел (виникає раптово, під впливом афекту (від лат. “affectus” – пристрасть, хвилювання) – короткочасного переживання, що виникає переважно внаслідок неправомірних дій потерпілого;
• за спрямованістю (ступенем конкретизації бажаних шкідливих наслідків) – визначений або конкретизований (винна особа чітко уявляє характер вчинюваного злочину та обсяг суспільно небезпечних наслідків), альтернативний (винна особа передбачає настання двох або більше визначених шкідливих наслідків) та невизначений або неконкретизований (наслідки злочину передбачаються винною особою у найбільш загальному вигляді) [8, с. 49; 71, с. 71-105].

Якщо ж особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити, її вина у вчиненні злочину має форму необережності.

Подібні посягання переважно мають матеріальний склад – настання суспільно небезпечних наслідків обов’язкове для визнання злочину закінченим (наприклад, ст.ст. 119, 367, 426 КК), і психічне ставлення винної особи саме до настання цих наслідків утворює той чи інший вид необережності. У необережних злочинах з формальним складом (зокрема, ст.ст. 250, 334 КК) форма вини визначається щодо діяння, а наслідки виходять за межі складу.

Ст. 25 КК передбачає два види необережності: злочинну самовпевненість (ч. 2) та злочинну недбалість (ч. 3). Перша полягає у передбаченні винною особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (інтелектуальна ознака) та легковажному розрахунку на їх відвернення (вольова ознака). Інтелектуальна ознака подібна до аналогічної ознаки непрямого та – іноді – прямого умислу, проте навіть сама можливість настання шкідливих наслідків передбачається винною особою лише абстрактно. Що ж стосується вольової ознаки, то її зміст полягає у тому, що винна особа розраховує здебільшого на реальні обставини (власні сили, знання, навички тощо), проте у даному конкретному випадку вони не здатні вплинути на перебіг подій у такий спосіб, на який вона легковажно розраховує.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/29357.html