ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ: ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Проблема протидії тероризму та злочинам терористичного характеру (у тому числі і засобами кримінального права) постала перед Україною внаслідок кардинальних змін у її економічному, політичному та соціальному житті, що сталися наприкінці XX сторіччя. Крім цього, науковцями-кримінологами виявлена об’єктивно існуюча загальна тенденція зростання у 1,5 – 2 рази кількості насильницьких злочинів у період гострих соціальних конфліктів, перш за все перехідного періоду [162, с. 29].

Аналіз політико-правових процесів, статичних і динамічних показників стану злочинності (особливо організованої), а також результатів діяльності правоохоронних органів дозволив ще понад 10 років тому В.О. Глушкову зазначити, що в Україні склалася ситуація, яка за певних умов у найближчому майбутньому призведе до здійснення ряду широкомасштабних терористичних актів як політичного, так і кримінального спрямування [44, с. 31].

Час довів справедливість цього припущення (хоч, на щастя, широкомасштабних актів тероризму в Україні поки що не було). Тим не менше якщо у 1999-2001 рр. в нашій державі, за даними Департаменту інформаційних технологій МВС України, було зареєстровано 14 випадків захоплення заручників (відповідно 3, 3 та 8), то у 2002-2004 рр. – вже 34 (відповідно 12, 10 та 12), тобто практично у 2,5 рази більше. І хоча наступними роками подальшого зростання кількості подібних злочинів не відбулося (2005 рік – 6 випадків, 2006 – 11), це зовсім не означає, що ситуація змінилася на краще. Низка факторів (глобальна економічна криза, політична нестабільність і т.ін.) робить цілком можливим нове зростання кількості захоплень заручників. А специфіка даного злочину як найбільш типового прояву тероризму у сучасних умовах додатково підвищує вірогідність його вчинення у випадку поширення активності терористичних та екстремістських організацій на терени України. До чого саме це може призвести, ми мали змогу неодноразово переконатись на прикладі подій у Москві, Беслані та Мумбаї.

Відтак для ефективної кримінально-правової протидії захопленню заручників конче необхідно критично проаналізувати чинне кримінальне законодавство та віднайти шляхи його удосконалення. При цьому слід чітко усвідомити неприйнятність підвищення ефективності кримінальної політики виключно шляхом встановлення більш суворої відповідальності за певні злочини. Сьогодні кримінально-правові норми практично не забезпечують реалізації власне попереджувальної функції. Головним чинником для людини (і для винної особи) нині є реалізація власних мотивів, досягнення поставленої мети за будь-яку ціну і за будь-чий рахунок. Це призводить до відвертої зневаги стосовно чинного законодавства, переконання у його неефективності або у нездатності правоохоронних органів належно виконувати власні функції.

За таких умов кримінальне законодавство має у першу чергу орієнтуватись на чинення впливу на ціннісні установки особи, що зумовлюють її поведінку. А це, у свою чергу, потребує істотної зміни як нормативного “інструментарію”, так і способів його застосування.

Чільне місце у кримінальній політиці держави поряд із заходами кримінальної репресії та превенції належить заходам стимулювання добровільного припинення (або відмови від продовження) злочинної діяльності, сприяння виявленню злочинів, що готуються, розкриттю та розслідуванню тих посягань, що вже вчинені, мінімізації їх наслідків та відшкодуванню заподіяної шкоди. Заохочення суспільно корисної поведінки відіграє не менш важливу роль, ніж реакція на протиправне діяння у вигляді застосування державного примусу.

Як відомо, правове регулювання здійснюється не лише через розподіл прав та обов’язків, але й шляхом нормативного закріплення засобів впливу, що спонукають до бажаної поведінки. Роль стимулятора (до того ж не менш важливу, ніж  погроза державного примусу) відіграє певне заохочення тієї чи іншої суспільно корисної (а іноді і суспільно нейтральної) поведінки. Заохочення – своєрідний “антипод” санкції: санкція примушує, у тому числі карає, а заохочення виражає схвалення бажаної поведінки [39, с. 92-93]; інакше кажучи, правові форми заохочення – позитивний варіант правового регулювання [10, с. 8]. Саме особливий характер соціального впливу на свідомість, волю та психологію людей (не безпосередньо примус до певної поведінки, а її схвалення та стимулювання) і є найважливішою характерною рисою заохочувальної норми [56, с. 4].

Одним з багатьох видів заохочення у кримінальному праві є стимулювання позитивної посткримінальної поведінки винної особи, тобто її незлочинної (нейтральної або правомірної) активності (чи бездіяльності), що відбувається після того, коли певне вчинене такою особою діяння буде містити ознаки складу закінченого злочину. Мається на увазі, що навіть у подібній ситуації, але за наявності визначених законом підстав і умов, така особа може, а іноді і повинна бути звільнена від кримінальної відповідальності, від покарання чи від його реального відбуття. Норми чинного КК, що регламентують зазначене, у науці кримінального права об’єднуються в окремі інститути – звільнення від відповідальності та звільнення від покарання.

Звільнення у етимологічному розумінні – позбавлення чогось, що вже є, або можливості щось зробити у майбутньому [131, с. 459]. Законодавче визначення звільнення від кримінальної відповідальності відсутнє. Вчені-криміналісти формулюють цю дефініцію дещо по-різному: як передбачену законом відмову держави від застосування до особи, яка вчинила злочин, обмежень її прав та свобод, визначених КК [12, с. 58], або як форму дострокового і повного припинення кримінально-правових відносин, що відбувається у випадках досягнення певних бажаних державою завдань без реалізації при цьому кримінальної відповідальності особи [63, с. 31], або як передбачений законом правовий наслідок злочину, який полягає у відмові держави від засудження особи, що вчинила злочин, і від застосування до цієї особи тих кримінально-правових заходів, які могли бути покладені на неї у зв’язку з її засудженням [80, с. 20].

Верховний Суд України визначив звільнення від кримінальної відповідальності як відмову держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, у порядку, встановленому КПК (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності”). Ми вважаємо найбільш вдалим та прийнятним саме це визначення.

Звільнення від кримінальної відповідальності слід відрізняти від передбачених чинним КК випадків її виключення. Так, необхідна оборона, крайня необхідність тощо в принципі виключають наявність у діянні особи складу злочину [79, с. 7-8]. Іншими за правовою природною є і звільнення від покарання (за процедурою звільнення, суб’єктом звільнення та обсягом кримінально-репресивного впливу на злочинця [12, с. 58-60]), і декриміналізація (оскільки кримінально-правова заборона певного діяння не скасовується [80, с. 22]), і реабілітація (позаяк звільнення від кримінальної відповідальності, з якої б підстави і ким би воно не проводилося, означає визнання особи винною [78, с. 216]).

Остання обставина, до речі, не означає порушення принципу презумпції невинуватості особи (ст. 62 Конституції України). Постанова (ухвала) суду про звільнення від кримінальної відповідальності підтверджує факт вчинення певного суспільно небезпечного діяння, але не є офіційним (у формі обвинувального вироку) визнанням особи винною у вчиненні цього злочину і не виражає таким чином державний осуд конкретного вчинку. Винність особи у вчиненні злочину є однією з обставин, що згідно ст. 64 КПК України підлягають доказуванню у кримінальній справі при досудовому слідстві та судовому розгляді. Лише після постановлення обвинувального вироку суду та набуття ним чинності розпочинається кримінальна відповідальність особи, пов’язана із призначенням та виконанням покарання (саме таке тлумачення дав моменту початку кримінальної відповідальності Конституційний Суд України).

Численна кількість приписів, що регламентують звільнення від кримінальної відповідальності (загалом вони передбачені двадцятьма трьома статтями чинного КК), обумовлює необхідність їх класифікації за тими чи іншими ознаками. Залежно від місця відповідної норми (у Загальній чи в Особливій частині вона розташована) виділяють загальні (стосуються всіх злочинів) та спеціальні (стосуються лише злочинів, передбачених певною статтею КК) види звільнення. Крім цього, звільнення може бути умовним або безумовним, обов’язковим (імперативним) або необов’язковим (факультативним), поєднаним із застосуванням до особи інших заходів впливу або не поєднаним з будь-якими іншими заходами [12, с. 62-68; 63, с. 36-39; 80, с. 51-70].

Підкріплення норм, що передбачають відповідальність за посягання, приписами заохочувального характеру істотно підвищує значення закону про кримінальну  відповідальність  у  справі  профілактики  злочинів  [56, с. 80]. Деякі вчені пишуть, що норми про звільнення від кримінальної відповідальності є різновидом компромісу, розуміючи під останнім домовленість на законодавчо закріплених взаємовигідних підставах між особою, що підлягає кримінальній відповідальності, й державою в особі її компетентних органів (суду) про звільнення цієї особи від відповідальності за умови тієї чи іншої її позитивної (суспільно корисної та бажаної) посткримінальної поведінки [2, с. 20; 79, с. 68; 171, с. 7-8; 182, с. 92-93]. Ми підтримуємо цю точку зору, особливо щодо норм про спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності, і ось чому.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/29357.html