Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях

Звертаючись до історичних витоків формування процесуального права на теренах України, необхідно дослідити становлення та розвиток процесу здійснення судочинства, формування відповідних правових норм та простежити послідовну реалізацію об’єктивної необхідності створення судових установ для вирішення спорів, удосконалення їхньої діяльності відповідно до суспільно-політичних потреб, розвиток правової бази, зародження процесуальних інститутів.

У першу чергу слід наголосити, що на сьогодні спеціальні дослідження еволюції процесуального права (чи хоча б процесуальних норм) на території сучасної України майже відсутні, тому уявлення про формування процесуально-правових норм як складових процесуального права можна скласти з дослідження історичних джерел, матеріалів судової практики, численних праць з історії України і загальної історії та окремих вузькогалузевих досліджень.

Появу судових органів в Україні дослідники пов’язують із періодом Київської Русі (XII ст.), коли суд ще не був відділений від адміністрації [1, с. 82].

Перш за все, це належало до общинного управління, яке користувалося правом самоврядування, а отже, і правом власного суду. Відповідно до цього суд концентрувався спочатку в общинах і тільки потім перейшов до державних органів. Аналіз судової практики того часу свідчить, що як общинні, так і державні органи, які здійснювали правосуддя, користувалися майже виключно звичаєвим правом [2, с. 18]. Цьому сприяла обов’язкова участь у суді, навіть державному, виборних людей (так званих добрих людей, цілувальників тощо), які вибиралися від усіх станів населення, а отже, і від купців.

Договори Русі з Візантією містять у собі окремі статті про порядок торгівлі, про особливі права купців, про кораблі з товарами загалом і про кораблі, які потерпають від аварії на морі, про долю товарів, які залишилися після померлих без заповіту, тощо. У низці договорів руські купці навіть вказуються серед осіб, які брали участь при їх укладанні [3, с. 169 – 177]. У середні віки Італія відігравала провідну роль не тільки в духовному житті Європи, але також і в сфері промисловості та торгівлі. Італійські торгові суди поділялися на два різновиди: «curiae maritimae» – суди, де розглядалися спори, що виникали стосовно морської торгівлі, і «consoli dei mercanti» – суди станові, що відправляли правосуддя у купецькому середовищі.

З Італії ідея торгового суду з часом розповсюдилась на всю Європу. Першою країною, де ідея торгового суду отримала подальший розвиток, була Франція. Там, вже на початку ХІІ століття з`явились так званні ярмаркові судові установи – «conservations des foires», які розглядали спори між купцями, що приїздили на ярмарки. Ці суди носили характер тимчасових установ, оскільки існували лише під час проведення ярмарок. Постійні комерційні суди, під назвою адміралтейських «amirautes» і власне купецьких «juge et consuls», з`являються у Франції значно пізніше, на межі століть і, знову ж таки, були народжені для задоволення потреб морської торгівлі.

В Уставі князя Володимира (980 – 1015 рр.) про церковні суди йдеться про те, що торгові міри і ваги передаються під охорону духовенства і церковних судів. Це було кращим доказом того, що Київська Русь приділяла величезну увагу торгівлі та її правовій регламентації [3, с. 186 – 188].

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини як найбільш давній судовий орган. Община судила відповідно до звичаєвого права. Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Князь судив сам або через посадників.

 За Руською Правдою не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом. У кожному випадку застосовувався звинувачувальний процес, що базувався на визначеній системі доказів. Важливе місце займали пояснення свідків, які поділялися на дві категорії: «видоки» і «послухи». «Видоки» – свідки факту, «послухи» – люди, які чули щось від людей, які знають про це. Також існувала система доказів (серед них «заклад», «акт присяги», «поволання», «лице», «гоніння сліду», «свод»). Існували й інші процесуальні акти та інститути із збирання доказів, які супроводжувалися різноманітними обрядами-символами («сочення», «заклик на торгу», «рота – присяга» й інші) [4, с. 41 – 48].

Слід підкреслити, що роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю за виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів, за одержанням гривні на користь князя і судових податків на користь суду. Судові органи лише «допомагають» сторонам і за це одержують винагороду (арт. 99 Руської Правди) [5, с. 29 – 30]. Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Найвищою судовою інстанцією був князь. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та інші.

Т. В. Кашанина в своїй праці «Происхождение государства и права» констатує факт формування процесуального права як сукупності правових норм, які регулюють охоронну та юрисдикційну діяльність спеціально уповноважених органів на пізніх етапах розвитку суспільства. Але робить обмовку, що процедура з вирішення правових спорів сформувалась уже на ранніх етапах розвитку суспільства [6, с. 298].

Як зазначав відомий діаспорний історик Ярослав Падох, «…шлях розвитку українського процесу йде, як і в інших краях, від самопомочі до суду та від приватного процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій організації України в історичний час відповідає упорядкована система судочинства» [7, с. 123]. 

У княжу добу судочинство провадиться в державних (княжих), громадських, церковних і домініяльних судах. Процес («тяжба») – це змагання сторін перед судом, який є тільки третім у спорі. Він лише наглядає над порядком розправи і постановлює вирок процесового значення. «Розправа» ведеться прилюдно, і в ній бере чинну участь громада («лучші люди»). Вироки судом виголошувалися усно і прилюдно. Такий судоустрій і процес в Україні зберігся до кінця XIV ст. [8, с. 212–215; с. 11].

Колектив авторів підручника «Історія держави і права України» за редакцією В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка вважає за доцільне приділяти окрему увагу формуванню й еволюції процесуальних норм, що є цілком обґрунтованим, оскільки саме такі норми регулюють порядок здійснення судочинства, ефективність якого, в свою чергу, впливає на впорядкованість життя у суспільстві. Активізацію процесів переходу від звичаєвих до процесуальних правових норм вказані дослідники відносять до другої половини XVII ст., коли українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. Особливо важли­ву роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досудовому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках [9, с. 6–17; с. 102–116]. У матеріальному праві норми звичаєвого пра­ва доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були преце­дентами застосування звичаєвого права. Усе це вкладається в правову закономірність: спочатку розвиток отримує матеріальне право, а потім – процесуальне.

Розглядаючи умови виникнення процесуального права на українських землях, необхідно враховувати встановлення різих державностей на території цих земель, які встановлювались у результаті завойовницьких війн, поділу територій у силу міждержавних угод, зокрема поділу України на правобережну та лівобережну.

У Запорозькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» – неписані норми звичаєвого права. Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з перепідпорядкуванням української православної церкви Московському патріарху в Україні стали поширюватися норматив­ні акти, що йшли від московської православної церкви. Церковне право здійснило вагомий внесок у застосування процесуальної техніки, а саме: правосуддя мало писаний характер; свідчення почали даватися під присягою, під загрозою відповідальності за неправдиві відомості; з’явився інститут представництва; судові витрати почали покладатися на винну сторону.

У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські права», «свої права» [10, с. 67–123] та ін., під якими розуміли всю сукупність –  як писаних, так і неписаних – норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Центральна московська влада неодноразово підтверджувала збереження в Україні-Гетьманщині «стародавніх прав і вольностей». У 1659 р. в других Переяславських статтях зазначалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р., і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у розшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському суспільстві чиновники державної і судової влади й представники різних соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародав­ні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панів­ний клас, що формувався, – козацька старшина і шляхта – праг­нув відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове становище вільного козацтва і селянства й оформилися в період революційної боротьби 1648 – 1654 pp.

В останній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали – про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Видавались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру. Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полково-сотенної адміністрації.

В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого Князівства Литовського (редакція 1588 p.). У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого поряд з іншими джерелами керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і Західній Європі. В Україні використовували не оригінали німецьких збірників законів, а переважно їхні переробки. Найбільшого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Троїцького, «Право цивільне Хелмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литовського періоду певною мірою забезпечувало самостійний розвиток української правової системи. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувалися у другій половині XVII ст.

Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» – із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» – з цивільних справ.

Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі російська влада спеціально видавала для впровадження на Україні. Але в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.

У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. За особливих обставин – в справах, пов'язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, – застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився.

Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи почали виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «розшук», «інквізиція» [11, с. 48].

Для України XVIII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення. Характерною особливістю українського процесуального права завжди була відкритість (прилюдність, гласність) судочинства. Навіть у часи середньовіччя інститут прилюдності судочинства не обмежувався так, як у західноєвропейських державах.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37740.html