Історіографія досліджень вітчизняними та зарубіжними вченими проблеми досудового врегулювання адміністративно-правових спорів

Україна за останні роки суттєво наблизилася до світових стандартів забезпечення прав і свобод людини, а чітке визначення політичного курсу на вступ до Європейської спільноти ставить перед державою завдання з  гармонізації національного законодавства відповідно до стандартів ЄС у максимально короткі строки. Ці процеси є доволі складними і пов’язані не лише із коригуванням окремих норм національного законодавства, але й запровадження цілих нових правових інститутів. Незважаючи на суттєві позитивні зрушення у сфері функціонування судової системи, забезпечення доступу до правосуддя та довіри до нього, нажаль все ще існує чимало складних питань, вишити які неможливо лише у площині процесуального законодавства.

В усьому світі судовий спосіб вирішення спору пов’язаний зі складною і тривалою формалізованою процедурою, судовими витратами та проблемою виконання судового рішення, що актуалізує розробку альтернативних способів вирішення правових спорів. Крім того, досить часто винесення судового рішення ще не означає дійсного розв’язання конфлікту, а навпаки – провокує його ескалацію [177, с. 31]. Водночас, мова не йде про обмеження чи звуження конституційного права на судовий захист, оскільки наявність розвинених альтернативних процедур врегулювання спорів спрямоване, передусім, на створення можливості вибору способів розв’язання спору для осіб, які опинилися у стані конфлікту.

Початкові відправні точки для формування бачення системи способів розв’язанні правових спорів та визначення їх особливостей з точки зору сфер використання, недоліків й переваг, закладено у наукових працях, присвячених проблемам конфліктології взагалі, та юридичної конфліктології зокрема. Більшість конфліктологічних концепцій є комплексними і передбачають не лише теоретичне опрацювання поняття конфлікту, розкриття його природи, причин і умов виникнення. Їх обов’язковим елементом є аналіз можливостей вирішення конфлікту [120, с. 14]. Сучасна кофліктологія розглядає конфлікт у динаміці із виокремленням етапів його розвитку. Наприклад, В. Казаков пропонує таке визначення конфлікту: «…це тип взаємодії суб’єктів, в процесі якого вони, по-перше, зустрічають перепони для задоволення своїх потреб і реалізації інтересів, що спонукає їх до активної дії, та, по-друге, досягають певного ступеня узгодженості і співробітництва щодо спільного об’єктом спору» [94, с. 160]. При цьому, більшість дослідників відзначають, що завершення конфлікту як останній етап його розвитку можливе в різних формах, серед яких вирішення конфлікту; його переростання в інший тип протиборства; загасання конфлікту (усунення однієї або обох сторін) [87, с. 49; 75, с. 146; 123, с. 52]. Безперечно, в контексті проблематики цього дисертаційного дослідження цікавість становить саме така вирішення конфлікту, як форма його завершення.

Усе розмаїття способів вирішення конфліктів можна розподілити у дві основні групи: 1) розв’язання конфлікту самими учасниками та 2) залучення третьої незалежної сторони. Варто відзначити, що напрацювання щодо методів розв’язання конфліктів безпосередньо учасниками, передусім, розвиваються у соціологічних, психологічних дослідженнях, досліджень у галузі конфліктології, в той час, як питання вирішення конфліктів із залученням третьої сторони в своїй більшості перебувають у площині юриспруденції. Ним присвячено чимало наукових досліджень різного історичного періоду й різних галузей права.

Незважаючи на те, що норми права забезпечують впорядкування суспільних відносин, абсолютної визначеності у них досягти неможливо, а зважаючи на їх всеосяжність та важливість для людини, кількість спорів правового характеру невпинно зростає. Відповідно, активізуються дослідження способів вирішення правових спорів, систематизацію яких доцільно здійснити з точки зору історичної ретроспективи.

Як вже наголошувалося, пошуки оптимальних способів розв’язання конфліктів у соціальному середовищі супроводжували людство протягом усієї його історії і притерпіли чимало змін. Врегулювання конфліктів завжди здійснювалося особами, що викликають довіру і повагу: вождями громад, державними правителями та їх довіреними особами, церквою [244, с. 85]. Саме так хаотична і неконтрольована «частна расправа» поступово, через систему регламентації, трансформується у державний суд [140]. Безперечно, на ранніх історичних етапах говорити про структурування і відмінності способів вирішення спорів неможна, і більшість дослідників-істориків розглядають їх виключно як прообраз судового процесу. Ранні історичні джерела є цінними для нашого дослідження, передусім, з точки зору можливості відслідкувати як формувався статус особи, що вирішує спір, та основні принципи, на яких ґрунтувався розгляд справи. Аналізуючи праці істориків права [235, с. 328; 35], можна дійти висновку, що, по-перше, особа, яка вирішувала спір, була наділена широким колом владних повноважень і її рішення були обов’язковими до виконання. По-друге, на початкових етапах спір вирішувався саме з точки зору віднаходження рішення, прийнятного для обох сторін. Таку точку зору, зокрема, обґрунтовує Д.Л. Давиденко, який відзначає, що на додержавному і доправовому етапі розвитку суспільства вожді й старійшини виконували роль примирителів, вирішували спір першочергово з метою забезпечення миру та стабільності, а відновлення справедливості (у розумінні примирителя) перебувало на другому плані [69, с. 17].

Судочинство стало основною, а інколи, єдиною формою розв’язання спорів і поступово набуло надзвичайно високий ступінь нормативної регламентації за якої кожен крок учасників процесу і суддів жорстко виписувалися і потребували безумовного дотримання. Основною метою судочинства стає визначення того, чи діяли сторони спору у межах закону і чи не було допущено правопорушення. Водночас, у судовому процесі зберігається інститут примирення на самих ранніх етапах його становлення. Так, у римському праві мирова угода широко використовувалася як спосіб припинення зобов’язань, який призводить до часткового задоволення кредитора. При цьому, обов’язковими умовами звернення до інституту примирення в суді були можливість і доцільність взаємних поступок та невизначеність юридичних прав сторін спору [259, с. 210]. Варто відзначити, що сучасні дослідники римського права визнають, що усталений правовий режим примирення в римському праві (за виключенням інституту infamis) із незначними модифікаціями сприйнятий сучасною системою європейського континентального права [74, с. 86].

Цікавість до проблеми історичних закономірностей розвитку форм розв’язанні конфліктів за участю третьої сторони проявляли дослідники дореволюційного періоду, зокрема, А.Ф. Волков [44], Є.В. Васьковський [37], Є.А. Нєфєд’єв [159], Г.Ф. Шершеневич [270] значну увагу приділяли питанням мирової угоди, при цьому, вже тоді проводили чітке розмежування між несудовими і судовим мировими угодами, ґрунтуючись, передусім на ознаках приналежності правового регулювання та безпосереднього впливу на хід судового процесу. Згідно зі ст. 1359 Уставу цивільного судочинства, мирові угоди могли бути укладені у трьох формах: а) запис, поданий до засвідчення нотаріусом або мировим суддею; б) подання мирового прохання за підписом сторін; в) складання мирового протоколу в судовому засіданні під час судового процесу [209, с. 41].

Також слід відзначити праці, присвячені особливостям діяльності мирового суду – правонаступника «совісного суду», створеного за судовою реформою 1864 р. В контексті забезпечення досягнення взаємної згоди сторін О.А. Головачовим [53] було досить ґрунтовно проаналізовано специфіку оформлення угоди, виробленої в наслідок звернення до мирового судді, прав та обов’язків сторін спору. Тим не менш, характеризуючи цей період теоретичного опрацювання альтернативних позасудових способів врегулювання правових спорів можна відзначити, що окремо ця проблема правниками розглядалася, здебільшого, у дослідженнях з цивільного процесу. Примирення вивчалося з точки зору меж узгодження та забезпечення дотримання виробленої угоди сторонами, хоча вже тоді наголошувалося, що виключно судовий спосіб вирішення спорів суттєво ускладнює і перевантажує суди. Відповідно, значні сподівання покладалися на примирення між сторонами, яке має бути досягнуто до початку судового провадження. Варто відзначити, що саме в дореволюційний період закладено теоретичні засади визначення примирення і обґрунтовано розмежування судового та несудового примирення.

Варто відзначити, що характерною рисою наукових доробок дореволюційного часу є категоричне заперечення можливості поширення примирення на публічну сферу. Незважаючи на те, що в законодавстві прямих обмежень не було передбачено, доктрина однозначно настоювала на тому, що у спорі не повинен зачіпатися публічний інтерес, оскільки об’єкт угоди має перебувати у вільному розпорядженні сторін [70, с. 165]. Відтак, «просування» ідеї примирення у правовому полі здійснювалося виключно вченими-цивілістами.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36974.html