Сутність та особливості досудового врегулювання адміністративно-правових спорів, його місце в системі альтернативних процедур вирішення спорів

Впровадження несудових способів врегулювання юридичних конфліктів не суперечить конституційному праву кожної особи на судовий захист її прав і свобод, оскілки у разі недосягнення потрібного результату зацікавлена сторона завжди має право звернутися до суду [20, с. 90]. Право на судовий захист належить до найважливіших прав, що закріплені у Конституції України, набуло свого розвитку в галузевому законодавстві (цивільному, процесуальному, адміністративному тощо). Найбільш дієвим способом захисту законних прав є судовий порядок, умовою належної реалізації якого повинна бути узгодженість між нормами матеріального і процесуального права [265, с. 73].

Питання вирішення адміністративно-правових спорів є вкрай актуальним, оскільки стосується практично будь-якої людини. Конституційне право кожного громадянина на звернення до суду по захист своїх прав і свобод, а також оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [116] зумовлюють виокремлення основного способу вирішення адміністративно-правового спору – через суд. Перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень здійснюється адміністративним судом у процесі адміністративного судочинства, тобто шляхом розгляду й вирішення адміністративної справи (адміністративно-правового спору) між громадянином або юридичною особою та суб’єктом владних повноважень, які є сторони з протилежними юридичними інтересами [103] (ст.ст. 2, 3 КАС України). Як справедливо зазначає Г.Й. Ткач, під час розгляду адміністративно-правових спорів суд стикається з двома вимогами з одного й того ж правового питання, які взаємно унеможливлюють одна одну. Обов’язком суду є визначення законності позиції (вимоги) тієї чи іншої сторони. А для цього йому потрібно всебічно й об'єктивно дослідити всі докази у справі, оцінити їх і оцінку викласти у вигляді постанови [248, с. 154].

Судовий процес, безперечно, є найбільш дієвим способом захисту законних прав, але, в окремих випадках винесення судового рішення ще не означає дійсного розв’язання конфлікту, а навпаки – провокує його ескалацію [177, с. 31]. Зокрема, в Україні існує гостра проблема із виконанням судових рішень і саме впровадження несудових механізмів зменшить надходження скарг до європейського суду з прав людини на невиконання судового рішення, що в свою чергу і зменшить штрафні санкції, які важким тягарем лягають на бюджет країни. Крім того, під час відкритого, налаштованого на діалог та позитивне розв’язання конфлікту, спілкування між органом державної влади та суспільством, призведе до підвищення правосвідомості та правової культури органу державної влади [128].

На теперішній час в суспільстві досить активно обговорюється питання про навантаження суддів. Ця проблематика важлива не тільки для суддів, а й для громадян нашої країни, оскільки надмірне навантаження призводить до того, що суди перетворюються на «конвеєр», основним завданням якого буде розгляд якомога більшої кількості справ, щоб «звільнити місце» новим справам. Це не може не позначитись на реалізації основного завдання судочинства – правильному і своєчасному розгляді справ з метою захисту порушених прав громадян, суспільства і держави.

Наведені фактори у сукупності створюють майже ідеальні умови для розвитку несудових (позасудові, досудові, квазісудові) форми вирішення правових конфліктів, впроваджуються альтернативних судочинству процедур вирішення спорів.

Варто відзначити і те, що сучасне українське законодавство, яке базується на принципах і нормах міжнародного права, також має відобразити сучасну тенденцію розвитку несудових процедур врегулювання спорів. Так, наприклад, відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 14 травня 1981 р. № К (81)7 державам-членам Ради Європи щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя слід вживати заходи щодо полегшення або заохоченню, де це доречно, до примирення сторін або дружнього врегулювання спору до прийняття його до провадження суді, або у ході такого судового розгляду [251, с. 229]. Саме тому, альтернативні способи врегулювання спору мають зайняти належну нішу в правовій системі України.

Враховуючи те, що в Україні немає єдиної усталеної термінології та комплексного визначення системи способів врегулювання спорів поза межами відповідної процесуальної судової форми, різні автори використовують різні, хоча і схожі, терміни для позначення окремих різновидів несудових способів вирішення спорів. Також проблематичним є формування моделі несудових способів врегулювання адміністративних спорів за відсутності усталеного розуміння співвідношення їх різних форм і видів.

Першою спробою систематизувати види несудових способів врегулювання спорів цивільно-правового характеру стала робота О.М. Спектор, яка також відзначили відсутність єдиної термінології для позначення самого цього явища, та спірність належності деяких способів вирішення спорів до способів альтернативного врегулювання спорів. Базовим терміном для визначення несудових способів врегулювання правових спорів авторка обрала «альтернативне вирішення спору» і пропонує альтернативу державному правосуддю розглядати як недержавні способи вирішення правових конфліктів [230, с. 15]. О.М. Спектор також визнає цілком правомірним і доцільним запозичення юриспруденцією інших країн, у тому числі Україною, терміна «альтернативне вирішення спорів» (Alternative Disput Resolution – ADR), яке вперше застосовано в США для позначення гнучких і неформальних процедур урегулювання конфліктів, наголошуючи при цьому, що йдеться не про копіювання термінології, а про відповідність сучасним світовим тенденціям взаємопроникнення й взаємозв’язку різних правових систем [230, c. 8].

Таким чином, можна зробити висновок, що автор головними ознаками альтернативного вирішення спору визнає їх здійснення: 1) не судом, поза судовою процесуальною формою; 2) не будь-якими іншими органами державної влади; 3) у неформальний характер. При цьому, несудові способи врегулювання спорів фактично прирівнюються до альтернативного вирішення спорів.

Варто відзначити, що для публічно-правової сфери такий підхід не може бути сприйнятий в повній мірі, оскільки альтернативою судовому провадженню щодо розгляду адміністративного спору є не тільки недержавні форми врегулювання спорів, але й такі, цілком усталені, традиційні для України форми вирішення таких спорів, як адміністративне оскарження – процедура, що здійснюється не у судовому порядку, характеризується швидкістю, економічністю, нижчим ступенем формалізації, передбачає винесення владного індивідуального рішення щодо особи – сторони спору. Самостійність і самодостатність процедури адміністративного оскарження, а також її цілковита відокремленість від адміністративного судочинства, дає підстави визначити її як альтернативу адміністративному судочинству. Але, при цьому, вона не вписується у запропоноване О.М. Спектор бачення альтернативного вирішення спорів, оскільки здійснюється держаними органами і є невідємною складовою владної правозастосовної діяльності суб’єктів публічного управління.

Логічний словник-довідник альтернативою визначає кожну з двох або декількох можливостей, які виключають одна одну; вибір між цими можливостями [114, с. 33]. Майже всі фахівці, які на сьогоднішній день досліджують проблематику медіації, розглядають її як альтернативу судам загальної юрисдикції. На наш погляд, слід підтримати тезу С.С. Сулакшина, який наголошував, що до альтернативного вирішення спорів слід ставитися як до системи, існуючої паралельно з офіційним правосуддям [236, с. 53]. Але, стосовно адміністративних спорів слід брати до уваги існування додаткових державних механізмів, які забезпечують захист прав, свобод та інтересів приватних осіб у цій важливій сфері. Таким чином, на наш погляд, під альтернативними формами вирішення правових спорів слід розуміти процедури, які застосовуються поза судовим процесом.

Ще одне питання є важливим для з’ясування сутності несудових способів вирішення спорів – метод їх вирішення. Не вдаючись детально у психологічні аспекти характеристики методів вирішення конфліктів, зауважимо, що «вирішення» спору і його «врегулювання» – не є тотожними за своїм змістом і відрізняються саме у методі. Вирішення спору є ширшим поняттям і включає в себе врегулювання спору. Врегулювання спору доцільно розглядати як один із методів його вирішення, поряд із такими, як нав’язування рішення однієї сторони іншій стороні, поступка, ліквідація спору [29, с. 13]. Узагальнюючи методи вирішення спору, можна дійти висновку, що в залежності від форми взаємодії сторін спору, їх можна поділити на дві групи: 1) ті, що формуються на узгодженні позиції сторін; 2) ті, що формують виходячи із позиції однієї із сторін. Таким чином, повертаючись до питання альтернативних способів вирішення спорів, слід відзначити, що більшість дослідників вважає єдиним можливим методом, який у них застосовується, – компроміс, тобто узгодження позицій сторін [34, 147; 113, с. 29]. Використання альтернативних способів вирішення спорів не тягне для сторін негативних наслідків, а, навпаки, дозволяє їм зберегти довірчі відносини і продовжити ділове співробітництво в результаті знайденого компромісу [127, c. 34]. В такому випадку більш коректним є використання терміну «альтернативне врегулювання спорів».

Враховуючи викладені вище міркування, можемо зробити висновок, що для первинного усвідомлення сутності способів, альтернативних правосуддю, слід виходити, передусім із того, що їхньою головною ознакою є здійснення поза межами судової процесуальної форми. Як вірно відмічає Г.О. Аболонін, до альтернативного вирішення спорів слід ставитися як до системи, існуючої паралельно із системою правосуддя, але, при цьому не замінює і не конкурує з ним [2, с. 91].

Таким чином, первинний поділ способів, альтернативних правосуддю, може бути здійснено за такими критеріями:

1)        за суб’єктом, що здійснює процедуру вирішення спору: а) державні процедури врегулювання спору; б) недержавні процедури врегулювання спору;

2)        за методом врегулювання спору: а) примирювальні (компромісні) процедури; б) право відновлювальні процедури; в) змішані процедури. 

Отже, найбільш поширеними методами альтернативного вирішення спорів є переговори (negotiation), посередництво (mediation), арбітраж (arbitration) [162, с. 89]. Поєднання в різних варіантах елементів цих основних видів призвело до виникнення комбінованих методів альтернативного вирішення спорів (міні-суд, посередництво-арбітраж, незалежний висновок експерта тощо).

Переговори, як форма вирішення спору, що здійснюється самостійно сторонами без залучення посередника, є первинним способом врегулювання конфлікту, який має використовуватися у кожному випадку виникнення конфліктної ситуації за умови конструктивної налаштованості сторін. В літературі, проблематика переговорів як форми вирішення правового спору майже не досліджується. Так, І. Сенюта переговори визначає як процес, за допомогою якого сторони безпосередньо або через своїх представників намагаються врегулювати суперечку чи домовитися про спільні дії шляхом обговорення й обґрунтування своїх позицій. Цей спосіб дозволяє досягти бажаного результату там, де інтереси не співпадають, думки і погляди різняться. Мета переговорів – прийняття спільних рішень, які сторони вважають найкращими в кожній конкретній ситуації. Кожен учасник переговорів сам вирішує, погоджуватись або ні на ту чи іншу пропозицію [231, с. 36]. На відміну від медіації, у переговорах зазвичай беруть участь лише учасники конфлікту без залучення третьої особи. Нажаль, часто суб’єктивно сформовані позиції сторін важко змінити у свідомості та у відсотковому відношенні вони не відзначаються високим ступенем результативності.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36974.html