Стадії досудового врегулювання адміністративно-правових спорів та особливості їх проходження

Якщо дотримано усі вимоги та обмеження щодо звернення до процедури досудового врегулювання адміністративно-правових спорів, справа розглядається у відповідній процесуальній формі. Одразу слід сказати, що вимоги до процесуальної форми досудового врегулювання адміністративно-правових спорів є мінімальними, водночас, ця процедура не є хаотичним набором дій сторін спору і судді-посередника (медіатора), оскільки вони мають дотримуватися певної послідовності у своїх діях. Можна погодитися з позицією В.В. Яркова щодо того, що медіація, як максимально м’яка процедура врегулювання конфлікту, не потребує жорсткого правового регулювання [281, с. 48]. Разом із тим, важливими є рамки процедур медіації, що забезпечують розумний баланс інтересів їх учасників і не створюють необґрунтованих переваг ні для кого з них [281, с. 49].

Відтак, ще одним важливим питанням є стадії процедури досудового врегулювання адміністративного спору.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Досудове врегулювання спору може мати місце і за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності в договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, зокрема й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує [213].

Дуже часто суди виступають для сторін є уже крайнім заходом захисту своїх порушених прав, свобод та інте­ресів. Коли позивач звертається до суду, то він вже дуже розлючений на відповідача та пригнічений виниклою ситуацією. На суд покладаються дуже важкі завдан­ня щодо вирішення спору справедливо, тобто таким чином, щоб обидві сторони залишилися задоволеними прийнятим судом рішенням.

Варто зазначити, що програми медіації і в Україні не є новиною. На теренах Української держави існують та успішно діють Асоціація Груп Медіації України, що складається з Регіональних груп медіації та Українського центру Порозуміння, які спрямовують свою діяльність на поширення ви­користання медіації в кримінальних спорах та правильність процесу її застосування [81, с. 90].

Досудовий порядок врегулювання спорів – це процедура, сенс якої полягає у врегулюванні з постраждалою стороною в добровільному порядку, майнових або не майнових вимог, без використання судочинства.

З метою з’ясування можливості вре­гулювання спору, не доводячи його до судового розгляду в адміністративному судочинстві, передбачено проведення попереднього судового засідання. Так, відповідно до ст. 111 КАС України, попереднє судове засі­дання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до су­дового розгляду справи або забезпечен­ня всебічного та об’єктивного вирішення справи протягом розумного строку. Для врегулювання спору суд з’ясовує, чи не відмовляється позивач від адміністративного позову, чи не визнає відпові­дач адміністративний позов, і роз’яснює сторонам можливості щодо примирення (ч. 3 ст. 111 КАС України) [103].

Якщо сторони не згодні на прими­рення, то суд використовує попереднє судове засідання з метою визначення, які факти у спорі визнаються сторо­нами, які потребують доказування та яким шляхом, яких не вистачає доказів, а також вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду в одному судовому засіданні протягом розумного строку (ч. 4 ст. 111 КАС Ук­раїни) [103].

Так, ст. 113 КАС України передба­чено право сторін на примирення повністю або частково на основі взаємних поступок за умовою, що примирення сторін може стосуватися лише прав та обов’язків сторін і предмета адміністративного позову [119, с. 84].

Після проведення судової реформи у 2010 р. до ч. 4 ст. 99 КАС України було внесено зміни, якими встановлено, що, якщо законом передбачено можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень. Зазначеним нормативно-правовим актом також було змінено строк для звернення до адміністративного суду з року на шість місяців. Запровадження досудового врегулювання спору до українського законодавства пов’язано з потребою вирішення спорів альтернативним способом. Суть полягає у пропозиції сторонам спрощених, менш коштовних, а передусім, найменш конфліктних процедур для вирішення спорів. Досудове врегулювання спору в адміністративному судочинстві визначається як посередництво у спорі, яке має на меті влагодження конфлікту, допомагає дійти порозуміння, прийняти рішення, яке буде прийнятним для обох сторін [200].

Процедура досудового врегулювання спорів уже давно стала поширеною практикою в розвинутих країнах світу. Так, за статистикою країн США, Канади та Нідерландів, більше 80% спорів вирішуються із застосуванням процедури досудового врегулювання.

Як справедливо зазначає Г. Ткач, під час розгляду адміністративно-правових спорів суд стикається з двома вимогами з одного й того ж правового питання, які взаємно унеможливлюють одна одну. Обов’язком суду є визначення законності позиції (вимоги) тієї чи іншої сторони. А для цього йому потрібно всебічно й об’єктивно дослідити усі докази у справі, оцінити їх і оцінку викласти у вигляді постанови [248, с. 154]. Однак, слід констатувати, що судовий спосіб вирішення спору пов’язаний зі складною формальною процедурою, судовими витратами і проблемою виконання судового рішення, що, у свою чергу, актуалізує альтернативні способи вирішення адміністративно -правових спорів. Й у цьому зв’язку стає актуальним питанням досудове вирішення адміністративних спорів. Слід погодитися з Т. Подковенко, що досить часто винесення судового рішення не означає дійсного розв’язання конфлікту, а навпаки – провокує його ескалацію [177, с. 31]. Альтернативне вирішення спорів включає процес і методи вирішення суперечок, що лежать поза державним судовим процесом. Незважаючи на певне неприйняття в минулому такого методу, як альтернативне вирішення спорів, останнім часом спостерігається значне зацікавлення ним серед науковців і практикуючих юристів [83, с. 54].

Так, дійсно, у багатьох країнах світу процедура досудового вирішення спору є однією з найпопулярніших форм врегулювання конфлікту. Вона успішно діє у Норвегії, Фінляндії, Великій Британії, Австрії, Франції, закріплена на рівні національного законодавства. За статистикою, у США, Канаді, Нідерландах 83–85 % усіх конфліктів вирішується із застосуванням досудового врегулювання спору.

Але якщо в США і Європі ця процедура є звичайним явищем, то для України вона не є звичною і сприймається неоднозначно.

Єдиним документом в українському законодавстві, який може дати уявлення про цей процес, є проект Закону України «Про медіацію». Проте, говорячи про досудове врегулювання спору, ми маємо на увазі процес переговорів, в якому є нейтральна – третя сторона. Це спеціально підготовлена людина або безпосередньо суддя. Третя сторона допомагає вирішити суперечку, сприяючи виробленню добровільної угоди між конфліктуючими сторонами.

Запровадження досудового врегулювання спору до українського законодавства пов’язано з потребою вирішення спорів в альтернативний спосіб. Суть полягає у пропозиції сторонам спрощених, менш коштовних, а передусім найменш конфліктних процедур для вирішення спорів. Досудове врегулювання спору в адміністративному судочинстві визначається як посередництво у спорі, яке має на меті влагодження конфлікту, допомагає дійти порозуміння, прийняти рішення, яке буде прийнятним для обох сторін.

Особливістю адміністративного судочинства є те, що однією із сторін у спорах є суб’єкт владних повноважень. Отже, особливістю альтернативного вирішення спорів в адміністративному судочинстві є врегулювання мирним шляхом відносин між державним органом, з одного боку, та з фізичною чи юридичною особою – з іншого.

Під час написання КАС України за зразок було взято процесуальну структуру Німецького адміністративного судочинства. Тому підходи до впровадження медіації у судочинство України та Німеччини є спільними.

У світі існує декілька можливостей для правового оформлення статусу медіатора. Перша – це здійснення медіації професійними незалежними медіаторами. Уявляється, що формування професійних медіаторів у такому разі має відбуватися на базі працівників закладів освіти, професійних психологів, адвокатів, а також представників засобів масової інформації. Цей варіант медіації можна здійснювати без внесення змін до чинного законодавства. Це випливає зі змісту ст. 113 КАС України [103], яка не обмежує та не регламентує процедуру примирення сторін у частині способу її здійснення. Однак такий варіант має наслідком створення нової професії, обов’язки та гарантії якої мають бути конкретизованими. Недоліком цього механізму на цьому етапі є недостатня кількість професійних медіаторів.

Інша можливість – це судова медіація (здійснюється у суді працівниками суду). Зокрема: або медіатор як суддя, якому надано доручення, здійснює функції частини правосуддя, або медіація є частиною адміністративної діяльності судів. І саме таким шляхом пішов український законодавець у вищезгаданому  пілотному проекті.

У разі, коли медіатор є частиною правосуддя і діє як суддя, якому надано доручення, для цього необхідні встановлені законодавством прямі повноваження. У такому разі медіація кваліфікується як інший (додатковий) напрямок судочинства.

Проте, на теперішній час в Україні (як і у Німеччині) в системі адміністративного судочинства немає законодавчого закріплення медіації. Тому можна скористатися іншим шляхом, та розглядати медіацію як частину діяльності суддів  адміністративного суду, спрямованої на врегулювання спору, але не пов’язаної із здійсненням судочинства. Таким чином, в діяльності адміністративного суду може бути сформований новий напрямок – несудочинське (досудове) врегулювання спору суддею-посередником (медіатором)

Тут також можна розглядати декілька варіантів. Перший – медіатором є спеціально підготовлений працівник апарату суду. У такому разі медіація в принципі не є частиною судочинства, а лише частиною «документообігу». Тут вбачається можливість реалізації такого підходу шляхом збільшення штатної чисельності працівників апарату суду у відповідному співвідношенні до кількості суддів та з урахуванням роботи спеціалізованих колегій з розгляду справ, а також шляхом розвитку даної компетенції спеціаліста-медіатора. Другий варіант – це здійснення медіації суддею, наділеним адміністративними повноваженнями (саме в рамках адміністративної діяльності судді), якого при цьому звільнено від обов’язку здійснювати судочинство у даній адміністративній справі.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36974.html