---

Правові наслідки досудового врегулювання адміністративно-правових спорів

Питання визначення правових наслідків досудового врегулювання адміністративно-правових спорів перебуває у безпосередньому зв’язку із примиренням сторін в адміністративному судочинстві та природою угоди, яка затверджується ухвалою суду. За допомогою неформальних підходів, які базуються на взаємній зацікавленості сторін, є можливим ефективне вирішення їхніх спорів і конфліктів без доведення до судового розгляду, тобто шляхом досудового врегулювання. На теперішній час вирішення переважної більшості спорів здійснюється саме шляхом застосування формальної процедури адміністративного судочинства, де сторони можуть посилатися лише на задокументовані докази як на вмотивовану підставу вимог та заперечень. Але судовий розгляд, в основному, призводить до вирішення справи на користь однієї із сторін, при цьому інтереси іншої сторони, як правило, залишаються незадоволеними. Такий підхід не може бути справедливим завжди та має застосовуватися лише у виключних випадках. Основою для вирішення більшості конфліктів має бути спільний інтерес та використання можливості сторін самостійного врегулювання конфлікту повною мірою.

Мирова угода є одним із найбільш швидких, дешевих і вдалих способів вирішення конфлікту, що виник між сторонами, оскільки такий спір припиняється за вільним волевиявленням сторін і, як правило, не залишає у них почуття незадоволеності [24, с. 67]. На практиці наявні два види мирових угод: позасудові мирові угоди і судові мирові угоди. Перший вид угоди полягає у тому, що укладається сторонами спору без звернення до суду, і є угодою про вирішення матеріально-правового спору «на взаємовигідних для сторін умовах» [65, с. 518].

Варто зазначити, що поняття мирової угоди відоме досить давно та зустрічається майже у всіх правових системах. Але зміст, який вкладається у це поняття, різниться в за­лежності від конкретної правової системи та країни, де це явище реалізується. Відмінності можуть стосуватися майже всіх його елементів – починаючи від самої назви і до суб’єкта, об’єкта, процедури та стадії процесу, на яких дозволяється застосування ми­рової угоди.

Об’єкти мирової угоди зазнають певних варіацій відповідно до законодавства конкретної держави. Так, в Японії мирова угода може укладатися з усіх цивільних та сімейних спорів, в Іспанії обмеження щодо примирення торкаються деяких питань сімейного права, пов’язаних з особистим статусом особи, фінансові питання. Система ж так званого «загального» права надає можливість досягти мирової угоди щодо відшкоду­вання збитків. Суд може приймати мирову угоду без дослідження її справедливості та добро­совісності сторін, однак із цього правила існують винятки: зокрема, у США суд повинен обов’язково затвердити договір про врегулювання спірної ситуації за позовами непо­внолітніх або недієздатних осіб, кількох осіб, певних довірених осіб тощо. У деяких країнах Західної Європи існує практика внесення факту укладання мирової угоди до протоколів судового засідання. Витяг же з такого протоколу має силу судового рішення та видається на вимогу сторін. Подібна процедура стосується таких країн, як Франція, Іспанія, Нідерланди, подібне правило можна знайти також у законодавстві Японії [273, с. 125, 160, 173].

Головний елемент, а саме: юридичний зміст поняття мирової угоди також не є од­наковим у різних країнах. Так, за законодавством деяких держав – це не що інше, як різновид договору, де змістом є фіксація обіцянки виконати певну дію чи відповідно ут­риматися від певних дій, і характеризується добровільним порядком його виконання. Це, насамперед, стосується Іспанії та Нідерландів. Щодо держав системи «загального» права, мирова угода також вважається різновидом договору, однак цей договір є зобов’язанням відшкодувати збитки у разі невиконання обумовлених дій.

У таких країнах, як постсоціалістичні держави Європи, Франція чи Японія, а також у деяких інших країнах інститут мирової угоди розглядається як різновид судового рішен­ня, який може бути оспорений у порядку, передбаченому для судових рішень. Наприклад, у Німеччині мирова угода є різновидом виконавчого документа, яку сторони мають пра­во відкликати, керуючись принципом диспозитивності цивільного процесу.

Отже, незважаючи на відносну просту інституту мирової угоди, можна говорити про досить складну її природу, яку можна вважати подвійною: як угоду між сторонами про завершення спору, наслідки якої необхідно розглядати з точки зору принципів договірно­го права, та як різновид судового рішення про врегулювання матеріальних правовідно­син.

Враховуючи усе вищенаведене, на думку О.О. Гріненко, природа мирової угоди так і зали­шається подвійною, але з вагомим ухилом до виду судового рішення, яке має бути гаран­товане Державною виконавчою службою та Законом України «Про виконавче прова­дження» [65, с. 519].

Як висновок, можна зазначити, що інститут мирової угоди має за мету прискорення судового розгляду з найменшими втратами для сторін спору, характеризується подвійною природою та є своєрідним показником прозорості та рівня демократизації судового процесу певної держави. І при належному механізмові реалізації цього інституту він може впливати на скорочення часу, ефективність та дієвість судового розгляду [69, с. 11].

На стадії судового розгляду спору є можли­вим досягнення сторонами мирової угоди сто­совно їхніх прав та обов’язків щодо предмета позову. Згідно зі ст. 78 Господарського процесу­ального кодексу України мирова угода затверджується судом, про що він виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у спра­ві. У випадках припинення провадження у спра­ві повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же пред­мет і з тих же підстав не допускається.

Відповідно до ст. 103 ЦПК України сторони можуть закін­чити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу і вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Суд не приймає відмови від по­зову, визнання позову відповідачем і не затвер­джує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують права будь-яких осіб та інтереси, охоронювані законом. Згідно із ст. 179 ЦПК України суд укладає ухвалу про затвер­дження мирової угоди сторін, якою одночасно закриває провадження у справі. В ухвалі мають зазначатися умови затверджуваної судом мирової угоди сторін. У суді апеляційної інстанції сторо­ни також мають право укласти мирову угоду відповідно до загальних правил стосовно процесу­альної дії; незважаючи на те, хто подав апеляційну скаргу (ст. 304 ЦПК України), а по­силаючись на ст. 332 ЦПК України, сторони ма­ють право укласти між собою мирову угоду і в суді касаційної інстанції з додержанням правил Кодексу, незалежно від того, хто подав касаційну скаргу [275. с. 302].

У справах, що розглядаються в адмініс­тративному порядку, також є можливим своєрід­не досягнення сторонами згоди у формі миро­вої угоди. Так, у процесі розгляду справи щодо порушення законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольним комітетом України стосовно дій з ознаками недобросовіс­ної конкуренції, сторони, які беруть участь у справі, можуть досягти згоди щодо певних ви­мог, які становлять предмет заяви про захист від недобросовісної конкуренції, та/або наступних дій сторін. Ця згода може мати вигляд мирової угоди, яка подається на розгляд Антимонопольному комітету України, і братися ним до уваги при винесенні рішення за справою. Можна навести приклад успішного досягнення мирової угоди сторонами, що бра­ли участь у справі про порушення законодавс­тва щодо захисту економічної конкуренції, якщо вона стає недобросовісною. Так, сторони взяли на себе взаємні зобов’язання, що, з одно­го боку, призвело до зменшення розміру штрафу, накладеного Антимонопольним комітетом на порушника, а з іншого – до добровільного виконання порушником взятих на себе зо­бов’язань, у тому числі припинення дій, що є недобросовісною конкуренцією, та повідом­лення правовласнику всіх даних стосовно та­ких дій. Зокрема, порушник зобов’язався при­пинити виробництво, виготовлення, продаж, рекламу, просування на ринок товарів, марко­ваних оспорюваним позначенням, з викорис­танням відповідних упаковок, а також знищити всі залишки таких товарів, що були у нього в наявності.

На думку Г.П. Тимченко, необхідно звернути увагу на найважливіші питання примирення сторін. Перша група питань пов’язана з визначенням місця процедур примирення у процесуальному законодавстві. Для надання примиренню загальнопроцесуального значення необхідні відповідні зміни ст. 1 ЦПК, ст. 2 КАС, ст. 5 ГПК. Крім указаних у цих статтях завдань судочинства, має бути ще одне – сприяння при­миренню сторін на будь-якій стадії судового процесу.

Розвиток процесуального законодавства у цій частині повинен йти у напрямі запровадження окремих засідань або конкретних (відокремлених) процесуаль­них заходів (процедур), мета яких – виключно врегулювання спору і примирен­ня сторін. У цьому зв’язку не можна погодитися з думкою Н.Л. Бондаренко-Зелінської, яка, досліджуючи процесуальні дії судді щодо підготовки справ, дійшла висновку, що виконання дій щодо врегулювання спору має відбуватися у попередньому судовому засіданні після вирішення всіх інших завдань підго­товки [22]. Ми ж вважаємо, що примирення сторін – це першорядне завдання підго­товки справ. О.І. Носирєва, вивчаючи досвід США в альтернативному вирі­шенні спорів, не випадково наводила різні приклади співвідношення діяльності суду щодо примирення сторін і самої підготовки справи до судового розгляду. Вона писала, що врегулювання конфлікту може передувати діям щодо підготов­ки справи або, навпаки, обидва напрями діяльності можуть виконуватися пара­лельно [162, с. 12].

У теперішній час примирення сторін можна досягти при проведенні попереднього судового засідання. Проте, для реалізації цієї процесуальної форми є важливим вирішення дещо інших завдань. Слід врахувати, що попереднє судове засідання є завершальним етапом підготовки, справа вже повинна бути у стані максимальної готовності. Крім того, необхідно враховувати і економію часу, якої можна досягти, якщо врегулювати спір на початковому етапі підготовки, не доводячи справу до попереднього судового засідання.

Для врегулювання спору важливе значення має волевиявлення сторін, точніше, свобода при виборі своїх можливих дій. По суті, це вибір між проведен­ням суворо формалізованого судового розгляду з його багаторазовими відкла­деннями та перервами і використанням процедур врегулювання спору, у разі ви­бору останніх зводиться нанівець конфлікт сторін і заощаджуються їхні час, кош­ти і сили. Можливість такого вибору повністю співвідноситься з принципом диспозитивності, більше того, є розширенням його дії.

Світова практика знає кілька десятків різних примирних процедур, до яких належать перемовини, посередництво, арбітраж, посередництво-арбітраж, примирне провадження, міні-суд, незалежна експертиза для встановлення фактичних обставин справи, омбудсмен, приватна судова система тощо [210,
с. 30], тобто у за­конодавця і сторін є великий вибір процедур, які дають змогу досягти примирення. Тому немає необхідності «зациклюватися» тільки на мирових угодах, міжна­родна спільнота свідчить про велику кількість шляхів вирішення цих проблем.

 

8 4(21), 2010 ГАДОВА АПЕЛЯЦІЯ

Бажання сторін звернутися до альтернативних судочинству процедур є головною передумовою. Незважаючи на те, що сьогодні досудове врегулювання адміністративно-правових спорів «активно популяризують», судді часто самі висловлюють пропозиції особам, які беруть участь у справі в адміністративному судочинстві, скористатися цим нововведенням, але тільки для усвідомлення учасниками процесу перспективності такого вибору, його корисності для обох сторін. У цьому зв’язку можна навести думку В.О. Рязановського: укладення мирових угод всіляко заохочується законодавцем. На суд покладається обов’язок схиляти сторони до миру. Це заохочення мирових угод пояснюється бажанням законодавця припиняти спори і сприяти соціально­му миру [220, с. 175].

Отже, воля сторін – основна рушійна сила примирювального процесу. Тому в про­цесуальному законодавстві необхідно вказати на можливість проведення врегу­лювання спору і примирення сторін за клопотанням одної з них чи за їх взаємною згодою або за ініціативи суду. В останньому випадку також необхідне отримання згоди на проведення примирювальних процедур (наприклад, у формі фіксування цього в журналі судового засідання). Аналогічним чином слід робити і в ситуації, коли клопотання про врегулювання спору заявила одна із сторін. У цьому зв’язку дослідники слушно вказують на необхідність встановлення заборони примирення при запереченні іншої сторони і заборони формального підхо­ду до проведення примирювальних процедур. Виходячи із цього, ст. 113 КАС доцільно доповнити положенням такого змісту: «При підготовці справи до судового розгляду з метою врегулюван­ня спору суддя у встановленому законом порядку може провести примирювальну про­цедуру. Примирювальна процедура проводиться за клопотанням однієї із сторін за відсутності заперечень іншої сторони, чи за їх взаємною згодою, чи за пропо­зицією суду при згоді сторін» [86, с. 144; 108,
с. 23]. Водночас, слід зауважити, що такі зміни можуть бути доречними тільки як тимчасові на період становлення самостійної процедури досудового врегулювання адміністративно-правових спорів.

Важливе значення має і чітке визначення функції суду у здійсненні примир­них процедур. Уявляється, в такому разі дії суду мають бути спрямованими не тільки на координацію процесуальної діяльності сторін, забезпечення того, що врегулювання спору відбуватиметься у певній послідовності з дотриманням норм процесуального законодавства, але й на пошук за згодою сторін конкретних компромісів (поступок) кожної із сторін і відповідно їх подальшого формулювання і процесуального оформлення.

Для вирішення цього завдання суду вкрай необхідно вникнути в існуючий спір, відчути його деталі, з’ясувати подробиці, вислухати доводи кожної із сторін, попередньо визначити вагомість доказів сторін і врешті правоту їх вимог чи заперечень (цікаво, що розвиток нових технологій породжує і нові можли­вості, у тому числі щодо проведення примирення сторін в онлайн-режимі). Зви­чайно, не варто сподіватися, що в кожному випадку діяльність суду щодо при­мирення сторін досягатиме стовідсоткового успіху. Можливі ситуації, коли сто­рони вважатимуть вигіднішим судовий розгляд. З огляду на це вважаємо за не­обхідне законодавчо врегулювати ситуацію, коли суддя, який здійснював примирення, яке не досягло позитивного результату, не може розпочинати роз­гляд справи по суті, оскільки вже мав можливість попередньо оцінити позицію кожної із сторін і, напевно, висловлював свою думку щодо можливих результатів процесу. Тому пропонуємо в законодавстві закріпити положення про те, що роз­гляд і вирішення справи здійснює суддя, який не брав участі у примиренні сторін, але при цьому необхідно буде визначити порядок передання справи, проваджен­ня в якій відкрито, від одного судді до іншого.

Наступним кроком у процесуальній «легалізації» посередництва як однієї з можливих форм узгоджувальної діяльності, на думку А.Ю. Рожкової, має стати вказівка про посередника в статті про інших учасників процесу, у зв’язку з чим ця норма може мати таку редакцію: «У судочинстві поряд з особами – учасниками справи можуть брати участь їх представники, посередники і ті особи, які спри­яють здійсненню правосуддя» [215, с. 304]. Крім того, при зверненні сторін до посередника закон повинен надати право суду або зупинити провадження у справі (це вже закріплено у ст.ст. 113, 156 КАС України), або відкласти розгляд справи, а також надати мож­ливість поновлення провадження у справі у разі недосягнення примирення [210, с. 30]. Ця пропозиція також може бути сприйнята частково і тільки як «перехідний» етап.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36974.html