Історико-правові особливості адміністративно-правового регулювання в галузі житлово-комунального господарства в Україні

Соціально-економічний розвиток будь-якої країни визначається багатьма факторами. Важливе місце серед них відводиться галузі   житлово-комунального господарства та благоустрою, що створює умови, необхідні людині для забезпечення нормальної життєдіяльності. Житло на всіх етапах розвитку людства відноситься до першочергових і життєво важливих. Розвиток зазначеноъ галузы, як і всієї соціальної сфери, підпорядковується головній меті – найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб членів суспільства. Чим вищими є темпи соціального розвитку, тим динамічніше змінюються людські потреби а з ними і структура життєвих благ, покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний розвиток особистості [55]. У зв’язку з цим на сьогодні постає нагальна потреба у дослідженні історичних періодів становлення зазначеної галузі на території України з подальшим визначенням пріоритетних напрямів її реформування на сьогодні. Науковий підхід становлення досліджуваної галузі можливо представити у вигляді сформованих часом історичних періодів.

І період – додержавне регулювання житлово-комунального господарства. Проблемі розробки правових пам’яток та концептуальних основ становлення житлово-комунального господарства в зазначений період присвятили свої роботи Л.М. Бостан, С.К. Бостан, І.О. Драган, Є.В. Пряхін, А.Й. Рогожин та ін.

Як свідчать давні джерела, у певні періоди історії людської цивілізації під поняттям житлово-комунального господарства та благоустрою розуміли здебільшого не роботу з упорядкування окремо взятого населеного пункту, а розвиток різних владних та фортифікаційних систем, призначених для зміцнення всієї держави. Однак згодом це поняття уточнювалося та конкретизувалося. Під цим терміном почали розуміти певні заходи щодо впорядкування населеного пункту, забезпечення належних умов проживання, стали визначати органи, які повинні цим займатися, наділяючи їх при цьому певними повноваженнями [254, c. 12-13].

Перші напрацювання щодо появи окремих елементів житлово-комунального господарства та благоустрою з’являються ще за часів становлення Скіфської держави, що виникла близько ІІІ ст. до н.е., які містять вимоги щодо облаштування міст із великими кам’яними мурами, захист приватної власності на пересувні житла на візках [71, с. 14]. Серед найдавніших джерел права Стародавнього Сходу, що дійшли до нас, слід відзначити правову пам’ятку Міжріччя „Закон Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), де зазначається, що якщо людина зробить пролом у домі, то перед цим проломом її треба вбити і зарити (с. 21); якщо будівельник збудує дім і зробить свою роботу неякісно, так, що збудований ним будинок завалиться і спричинить смерть господарю будинку, то цього будівельника треба вбити (с. 229) [22, с. 75-77].

Становлення житлово-комунального господарства та благоустрою в античних містах-державах розпочинається з ІV століття до н.е. з появою кам’яних будівель та облаштування вулиць. З цього часу з’являються колегіальні органи (агораноми та астіноми), до компетенції яких входив нагляд за станом шляхів, споруд та громадських будівель. Правовій регламентації у цей час підлягає приватна власність на житловий будинок. В основу права міст Північного Причорномор’я було покладено правову систему афінської рабовласницької демократії. Разом із тим на правовий розвиток міст впливали звичаї і традиції місцевих племен. Основним джерелом права у зв’язку з цим були закони народних зборів, декрети ради міст, розпорядження колегій посадових осіб, а також місцеві звичаї, якими регулювалися житлові права громадян та благоустрій міста [71, c. 21].

В основу права міст Північного Причорноморья було покладено правову систему афінської рабовласницької демократії. Разом із тим на правовий розвиток міст впливали звичаї і традиції місцевих племен. Основним джерелом права у зв’язку з цим були закони народних зборів, декрети ради міст, розпорядження колегій посадових осіб, а також місцеві звичаї, якими визначалися питання приватної власності на житлові споруди, їх утримання та благоустрій [71, c. 18].

ІІ період – право Київської русі. Правові зрушення у досліджуваній галузі пов’язані з підписанням Русько-візантійських договорів 911, 944 і 971 рр., прийняттям правового кодексу „Закон Русский” та Руської Правди, на основі аналізу яких А.Й. Рогожин визначив сферу дії цих норм на житлові права різних верств населення з передбаченням відповідальності за їх порушення [71, c. 57]. Ця епоха досліджувалася не тільки істориками, але й істориками права, культури, релігії, у працях яких визначалися проблемні питання щодо закріплення та дотримання житлових прав окремих верст населення [285 ,с. 16].

ІІІ період – дія права Великого Князівства Литовського. Історія розвитку зазначеного періоду досліджувалася у працях А.Й. Рогожина, М.М. Страхова, Х.В. Майкута, Т.М. Федоренко, Д.І. Любченко В.О. Юрескула та ін.

У період існування українських земель у складі Великого Князівства Литовського значною мірою зберігалися риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Починаючи з XIII ст. на територію України, яка перебувала у складі Великого Князівства Литовського, поширилося магдебурзьке право, норми якого регулювали порядок управління містом, суспільно-правові відносини у галузі житлових прав, житлово-комунального господарства та благоустрою, а також визначали заходи покарання за їх порушення [141, с. 502].

Після прийняття 1529 року Литовського статуту норми права було згруповано за окремими галузями: земельне, державне, цивільне та ін. Закріплення житлових прав громадян та їх забезпечення визначалися у межах державного та цивільного права, яким було присвячено чотири розділи зазначеного кодифікованого акта [106, с. 2-8]. Поряд із цим був визначений класовий розподіл права власності на житло, маєтки, будівлі тощо. Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань за підпали, умисне знищення чи пошкодження чужого майна (будівлі, житла, замку), що, як вважають окремі науковці, слід віднести до порушень у досліджуваній галузі. Система покарань за подібні злочини передбачала штраф (нав’язку), який визначався у кожному випадку окремо [71, c. 167].

ІV період – становлення та закріплення права Російської імперії. Історія розвитку зазначеного періоду досліджувалася у працях В.Я. Тація, Д.І. Любченко, В.О. Юрескула та інших науковців.

За часів правління Богдана Хмельницького, друга половина ХVІІ століття, серед козаків за заслуги у службі, поширилася реалізація їх житлових прав у формі надання рангових маєтків, помешкань, напади на які в подальшому каралися досить суворо [71, c. 181].

Поряд із цим у 1686 році приймається низка наказів, спрямованих на дотримання окремих норм благоустрію у дворі й на вулиці. Виборчим десятським, сотницьким та об’їзжим головам наказувалося стежити, щоб „ни у чьих дворов навозу и мертвечины и никакого скаредного помету на улицах” не було, „также и с поварен и из отходов выпусков не делали, а... навоз или помет возить тем людем, против чьих дворов какой навоз или помет или мертвечина объявитца”. Неслухам передбачалося „бить батоги нещадно и убирать навоз” [308, с. 14]

У другій чверті ХVІІІ століття розпочалася кодифікація права України, результатом якої в подальшому стало прийняття збірника „Права, по которыми судится малороссий народ”, яким урегульовувалися питання притягнення до відповідальності за умисне знищення чужого майна, до якого належали і житлові будівлі [71, с. 233]. Зокрема, більше уваги приділяється знищенню чи пошкодженню будинків через необережність шляхом підпалу (ХІХ.21.п.3). Також можна стверджувати про деталізацію опису умисного знищення чи пошкодження житлового приміщення, вчиненого шляхом підпалу. Санкції у цьому випадку були набагато суворіші, ніж за вчинення такого злочину іншими способами. Це може свідчити про віднесення законодавцем умисного знищення або пошкодження будинку шляхом підпалу до обтяжуючої обставини [105, с. 155].

Наступним кроком кодифікації українського законодавства, стала підготовка Зводу законів Російської імперії, дія яких поширювалася на територію України. Звід було видано в 15 томах, об’єднаних в 8 книгах, шоста книга якого містила „уставы государственного благоустройства”, в якому поряд з державним благоустроєм, визначалося правове регулювання діяльності продовольчих та торгівельних установ, том п’ятий містив положення про державний квартирний податок. Відповідальність за проступки у галузі благоустрою на початку ХІХ ст. була закріплена в книзі першій ХV т. цього Зводу, після чого зазначені норми були урегульовані в Уложенні 1845 року, загальна частина якого містила проступки проти статутів казенного управління та благоустрою [74, c. 360-369], поряд із цим передбачалася відповідальність за насильницьке заволодіння житловим будинком. Можна зазначити, що для Уложення і Зводу характерна була відсутність розподілу адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності, це було характерно у зв’язку з відсутністю відокремленості суду від адміністрації, широкі повноваження мали органи поліції.

Зі підписанням 19 лютого 1861 року Олександром ІІ Маніфесту про скасуванням кріпосного права, а також низки нормативно-правових актів, які закріплювали перелік   що до того часу в межах класової залежності були відсутні, це насамперед право на нерухоме майно (житловий будинок), право власності на нього та ін. [74, с. 408].

У 60-70 роках ХІХ століття розпочинається поліцейська реформа, яка була спрямована на звуження повноважень поліції, звільнення їх від багатьох другорядних функцій. Повноваження поліції у цей час були спрямовані на охорону безпеки та справ громадського благоустрою, охорона недоторканості житлових прав громадян [74, с. 444]. Відповідальність за проступки у зазначений проміжок закріплювалася Статутом про покарання, що накладаються мировими суддями, прийнятим 20 листопада 1864 року. Зазначений Статут передбачав відповідальність за порушення проти громадського благоустрою (глава 4), про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (глава 6), про порушення Статуту пожежного (глава 7), про проступки проти чужої власності (глава 13) [74, с. 504].

За Положенням про губернські та повітові земські установи від 01 січня 1864 року в Україні створювалися органи земського самоврядування. Зазначеним Положенням функції земських установ обмежувалися міськими господарськими та деякими іншими питаннями: вони доглядали за станом шляхів сполучення (ремонт доріг і мостів місцевого значення), будівництво шкіл та ін. Не маючи адміністративного впливу і відповідного апарату, зазначені органи реалізовували свої повноваження через поліцію [74, с. 459].

З прийняттям 1870 році Міського положення, було визначено перелік муніципальних витрат на утримання громадських будівель та пам’ятників, утримання міських вулиць і площ, допомога на утримання інших житлових приміщень [74, c. 467]. Поряд з цим вводиться нове міське самоврядування пов’язане з опаленням та освітленням в’язниць. В умовах, що склалися утворюються перші міські банки та ломбарди.

На кінець XVIII ст. більшість українських земель (80 %) опинилася під владою Росії, де у великих містах дедалі більше уваги почало приділятися проектам створення муніципальних підприємств по водопостачанню, електропостачанню, що задовольняло вимоги міського господарства.

Поза російськими кордонами залишались лише західні землі — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, які належали Австро-Угорській імперії, де поширювалася дія Конституції Австрії 1867 року, у якій закріплювалося, що громадянин має право мати свої місце проживання в будь-який частині держави, забезпечення житлової недоторканості Законом від 27 жовтня 1862 року „Про охорону житла” [293, с. 396].

В 1885 році приймається Уложення про покарання кримінальні та виправні, в особливій частині якого містилися 12 розділів, серед яких можна виокремити: розділ VІІІ – „Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою та благочиння” ст. 831-1404-3; розділ ХІІ – „Про злочині і проступки проти власності приватних осіб” ст. 1601-1711, та інші окремі статті, які передбачали відповідальність за порушення у галузі   окремих складових житлово-комунального господарства та благоустрою [74, c. 509]. Зазначені розділи передбачали відповідальність за забудову шкідливих для навколишнього середовища заводів, фабрик, мануфактур, заводів, засмічення водойм та прилеглої території. Санкції за зазначені кримінальні проступки передбачали арешт від семи до трьох місяців, а також грошове стягнення не більше трьохсот рублів [293, с. 275].

З прийняттям 1903 році „Кримінального уложення” було узгоджено перелік кримінальних проступків у галузі житлових прав громадян та житлово-комунального господарства. Особлива частина зазначеного кодифікованого акту містила главу „Про порушення постанов про провадження будівельних робіт і про користування шляхом сполучення і засобами зносин” [74, с. 599]. В основу групування проступків було покладено об’єкт посягання: порушення постанов про провадження будівельних робіт, порушення користування шляхом сполучення і засобами зносин.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/35884.html