Національна стратегія побудови інформаційного суспільства в Україні

На зламі тисячоліть людство вступає у кардинально нову фазу свого розвитку. Магістральною тенденцією цивілізаційного поступу стала інформатизація, ознаками якої, зокрема, є: зростання інтегративних процесів у світовій економіці, уніфікація політико-правових норм та «розмивання» державних кордонів, посилення ролі наднаціональних організацій, транснаціоналізація соціального та культурно-ідеологічного життя [40, с. 10].

Ключовою рушійною силою інформаційних трансформацій є повсюдне розгортання новітніх інформаційно-комунікативних технологій. Технічний прогрес значно скоротив вартість накопичення, обробки та передачі інформації в планетарних масштабах, що позначилося на показниках економічного зростання. У двадцять першому столітті місце і роль держав у світі визначатимуть масштаби та глибина поширення цифрових технологій, супутникового зв’язку, оптичних волокон, комп’ютеризації та Інтернету. Їх потужний вплив визначатиме взаємини в людській спільноті, змінюватиме економічне та соціокультурне середовище, закладаючи засади нової форми суспільного устрою. Прийдешню епоху називають ерою інформації або Інформаційним суспільством, що характеризується домінуючою роллю інформації та знань, створенням глобального інформаційного простору, в якому завдяки високо розвинутим інформаційно-комунікативним мережам і технологіям забезпечуватиметься стале економічне та соціальне зростання, вільний доступ до світових інформаційних ресурсів, що дозволить людям у повній мірі використовувати свій потенціал та реалізовувати власні прагнення.

За цих умов надзвичайної актуальності набуває проблема впровадження дієвої системи державного управління в процесі переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства.

В Україні визначення питань інформаційного суспільства, окреслення його основних рис, позитивних та негативних наслідків розвитку розпочалося у 90-х роках минулого століття. Такі вчені як Г.Г. Почепцов, В.М. Брижко, Ю.К. Базанов, Л.С. Харченко, В.О. Голубєв, В.Д. Гавловський, В.С. Цимбалюк та інші приділяють увагу вивченню особливостей становлення інформаційного суспільства в українських реаліях, визначають основні завдання і напрями державної інформаційної політики та можливі загрози національній безпеці. Однак, на сьогодні питання вироблення сучасної моделі державного управління інформаційною сферою залишається відкритим і потребує подальших досліджень [40, 101, 16, 24].

Просування України до інформаційного суспільства вимагає ефективного управління всіма видами інформаційних ресурсів та елементами інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, державної підтримки вітчизняного інформаційного виробництва, ринку інформаційних технологій, засобів, продуктів і послуг. Частина країн до яких належить і Україна, не мають нині відповідних можливостей для входження на рівних в інформаційне суспільство. Для нашої країни головне не відстати, зберігаючи національно-державну ідентичність та культурну самобутність [168, с. 367].

За умов глобальної інтеграції та жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів стає інформаційний простір. Сучасні інформаційні технології дають змогу досягти реалізації власних інтересів без застосування воєнного інструментарію, послабити або навіть зруйнувати конкуруючу державу, не застосовуючи сили, за умови якщо ця держава не усвідомить реальних та потенційних загроз негативних інформаційних впливів і не створить дієвої системи захисту і протидії цим загрозам.

Упродовж багатьох років державна інформаційна політика спрямовувалася переважно на розв’язання проблем, пов’язаних із діяльністю електронних та друкованих засобів масової інформації. З часу проголошення незалежності України відбулося переосмислення ролі й місця засобів масової інформації у демократичному суспільстві. Розширився зміст державної інформаційної політики завдяки включенню нових завдань щодо захисту прав людини і громадянина на свободу слова та вільний доступ до публічної інформації; визначилися основні засади забезпечення інформаційної безпеки, загрози інформаційній безпеці та шляхи протидії їм.

Уряд розробив і подав на розгляд Верховної Ради України проект Концепції національної інформаційної політики [10]. Запропонована Концепція є результатом пошуку оптимальної форми регулювання надзвичайно складних інформаційних відносин у трикутнику: громадянин-суспільство-держава. Вона декларує загальні принципи та напрями інформаційної політики, що має на меті створення умов для прискореного розвитку інформаційного простору України.

Водночас, з другої половини 1990-х років формулюються і впроваджуються принципи й положення державної політики інформатизації, що знаходять відображення в різноманітних програмах інформатизації. Розпочалося формування нормативно-правової бази процесу інформатизації. Так, прийняті закони України «Про Національну програму інформатизації», «Про електронний цифровий підпис», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про телекомунікації» та низку інших документів, що складають комплекс взаємопов’язаних завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію пріоритетів створення сучасної інформаційної інфраструктури [136, 117, 118, 149].

Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою визначають рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку держави. За сучасних умов інформаційна складова набуває дедалі більшої ваги і стає одним з найважливіших елементів забезпечення національної безпеки України.

Ефективність прийняття управлінських рішень визначається, головним чином, обсягом і швидкістю обробки інформації. Зростає значення інформаційних методів управління соціальними та економічними процесами, фінансовими і товарними потоками, аналізу та прогнозування внутрішнього і зовнішніх ринків. Інформаційні технології визначають структуру і якість озброєнь, оцінку рівня їх необхідної достатності, ефективність дій збройних сил. Спроможність ідентифікування науково-технічних та екологічних проблем, моніторинг їх розвитку і прогнозування можливих наслідків безпосередньо залежать від ефективності інформаційної інфраструктури.

Таким чином, інформаційна безпека є невід’ємною складовою кожної зі сфер забезпечення національної безпеки.

Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки.

Саме тому прогресивний розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за умови якнайповнішого забезпечення належного рівня інформаційної безпеки.

На сьогоднішній день у жодній із країн світу немає кодифікованого законодавства з «Інтернету». В.М. Брижко, М.Я. Швець, В.С Цимбалюк. підкреслюють, що існуючі нормативні акти регулюють приватні аспекти функціонування мережі, насамперед питання підключення до неї через постачальників, надання відповідних ліній зв’язку і т.д. Норми, які можна було б застосувати щодо відносин із приводу «Інтернету», утримуються в нормах про інтелектуальну і промислову власність, а також у розділі, умовно іменованому «телекомунікаційним правом». В Австралії прийняті закони, спрямовані на врегулювання втримування інформації в глобальній мережі, у Німеччині працює закон «Про відповідальність провайдеру». Найбільшу популярність одержав американський закон «Про дотримання пристойності в засобах зв’язку». Незважаючи на те, що зазначений закон або розглядався не як протиправна спроба введення цензури в «Інтернеті», у цілому він виконується власниками та операторами американських серверів. При цьому добре відомі способи «обходу» установлених заборон – розмістити «небажану» інформацію на сервері не в США, а, приміром, на Багамських островах, тобто поза сферою юрисдикції США. Практично відсутнє регулювання відносин із приводу «Інтернету» на міжнародному (міждержавному) рівні. Вищенаведений приклад підтверджує, що уже незабаром воно буде потрібне, хоча б на двосторонній основі [15, с. 47].

Таким чином, на сьогодні дуже важливим постає питання прийняття міжнародного закону, присвяченого «Інтернету». У такому законі повинні бути зазначені загальні принципи регулювання «Інтернет» відносин, вже виходячи із нього, можна буде вносити доповнення в національне законодавство.

Розвиток сучасного права і супроводжуючі його проблеми вимагають адекватної відповіді правової науки, пояснення сутності явищ, що відбуваються, і їхніх причин, а також вироблення підходів до рішення загальних і приватних проблем держави і права. В останні роки в якості одного з найбільш суттєвих питань постає питання про модернізацію права. Однак у цей час дослідження проблеми модернізації сучасного права ще не отримало необхідного масштабу, у зв’язку із чим необхідно здійснити постановку завдань і визначити відправні точки дослідження.

Коли сьогодні говорять про модернізацію права, то частіше розглядаються історичні аспекти модернізації, що полягають у вивченні змін права під впливом тих або інших історичних процесів у суспільстві. Модернізація права в історичному аспекті завжди мала вигляд чергового «підтягування» права до сучасної ситуації, після чого право певний період відповідало суспільним відносинам у конкретній державі. Однак сьогодні суспільне життя змінюється настільки швидко, що говорити про те, що якимось одним зусиллям можна на довгий період осучаснити право до стану, відповідності поточним суспільним відносинам уже не доводиться.

Якщо спробувати визначити найбільш загальні проблеми права в адміністративно-правовому регулюванні інформаційної сфери, можна дійти висновку, що право в цілому зайшло у глухий кут у безкінечному процесі створення, зміни та доповнення законів: незрозуміло, на що розраховує держава, коли видає таку масу законів, коли свідомо відомо, що далеко не всяке підприємство може собі дозволити мати повну і щодня обновлювану електронну правову базу, а простий громадянин тим більше майже завжди приречений на незнання права, але при цьому продовжує існувати принцип презумпції «не знання закону не звільняє від відповідальності». У такій ситуації вимога держави від громадян знання норм права бачиться нереальною і стан її не рятує наявність двох типів посередників між громадянином і правом, тому що доступ до них для простих громадян є складним у міру відсутності традицій користування послугами адвокатів, відсутності достатньої кількості крапок, де є правові бази даних, невміння користуватися комп’ютером та Інтернетом.

Для вирішення обставин, що склалися, на думку Р.А. Калюжного,
В.С. Цимбалюк, уже неможливо обійтися такими процедурами, як раціоналізація або оптимізація права, тому що зміни і доповнення права іноді лише погіршують ситуацію, оскільки нові норми часто суперечать діючим і збільшують складність і заплутаність права. Тут потрібна глибока модернізація права, здатна привести хоча б у певній перспективі до радикальних результатів. Допускаючи, що методів і аспектів модернізації права може бути багато, вважаємо необхідним визначити серед них такі, які будуть застосовні до багатьох галузей права, зможуть призвести до значного ефекту у вирішенні широкого кола найбільш важливих проблем права, і з яких ми виділимо загальні проблеми росту обсягу права: оперативні, що попереджають події управління соціальними та економічними процесами правовими засобами; спрощення процедур зовнішньої взаємодії людини із правом; автоматизації правозастосовних процесів. Становить інтерес і ряд приватних проблем: повний збір податків і мит, прискорення судових процедур, досягнення однозначних рішень судів та інші [48, с. 20].

Для вирішення даних проблем, на нашу думку, необхідно вибрати такі засоби модернізації права, що обумовлюється процесом будівництва інформаційного суспільства, проголошеного, зокрема, у Концепції розвитку зв’язку України до 2010 року, що основними завданнями підвищення ефективності використання інформаційних технологій визначили цілий ряд наступних напрямків:

– розвиток єдиної захищеної телекомунікаційної інфраструктури для державних потреб;

– розробка стандартів у сфері використання інформаційних технологій у діяльності органів державної влади;

– централізоване створення спільних державних інформаційних ресурсів (кадастрів, реєстрів, класифікаторів) [60].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/15566.html