Зміст та ознаки поняття “спеціальний суб’єкт злочину”

Спроби експлікувати поняття “спеціальний суб’єкт злочину”, з одного боку, успішно завершилися законодавчим його визначенням у КК України 2001 року, але, з іншого, – до цих пір наражаються на складноcті різної природи. Це пов’язано з філософською та соціальною сутністю, а також багатоманітністю застосування загального поняття “суб’єкт”, юридичним змістом поняття “суб’єкт правовідносин”, кримінально-правовою специфікою поняття “суб’єкт злочину”.

Для з’ясування обсягу та меж поняття “спеціальний суб’єкт злочину”  треба врахувати, що воно відображає сутнісні характеристики людини як суб’єкта світопорядку та правовідносин, але водночас є епіфеноменом, що має висновковий,  вторинний характер. Цього висновку ми доходимо, зважаючи на те, що конструювання законодавцем поняття “спеціальний суб’єкт злочину” у ч. 2 ст. 18 КК України робить його прямо похідним від поняття “суб’єкт злочину”. Хоча, як буде показано нижче, законодавче визначення спеціального суб’єкта злочину, очевидно, не позбавлено недоліків.

Суб’єктом у загально- та соціальнофілософському сенсі виступає індивід як джерело пізнання та перетворення дійсності, носій певного роду діяльності, джерело активності, спрямованої на об’єкт [230, с. 441; 182, с. 174-177; 184, с. 346; 179, с. 657]. Необхідними рисами суб’єкта у цьому розумінні є предметність, свідомість і воля, наявність якої робить предметну діяльність здійсненною і забезпечує досягнення поставленої мети [231, с. 613]. Необхідно наголосити, що у цьому розрізі ми свідомо обходимо інші визнані уявлення про суб’єкта суспільного розвитку, аналіз яких виходить за рамки даного дослідження (наприклад, Г. Гегеля про світовий розум, Ф. Ніцше – про надлюдину тощо).

У теорії права суб’єкти – це індивіди або організації (особи), що мають правосуб’єктність, тобто властивості, які дозволяють їм бути учасниками правовідносин [178, с. 355]. При цьому, формування статусу суб’єкта правовідносин пов’язане з двома етапами набуття юридичних властивостей: набуття властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів (учасників) правовідносин та набуття додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній юридично значущій ситуації.

Правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів правовідносин (фізичних осіб) складається з дієздатності та правоздатності, котра поділяється на загальну (тобто, яка не має спеціального призначення) як здатність володіти будь-якими юридичними правами і обов’язками та спеціальну (від латинського specialis - особливий, своєрідний, виключно для чогось призначений, пов’язаний з окремою, відособленою галуззю суспільного життя) як здатність володіти юридичними правами і обов’язками залежно від визначених чинним законодавством певних особливостей суб’єкта [70, c. 340; 46, с. 288; 120, с. 603]. Таким чином, у правовідносинах суб’єкт може виступати носієм загальної або спеціальної правосуб’єктності.

Отже, юридичну категорію „спеціальний суб’єкт правовідносин” теорія права виділяє з інституту загального кола суб’єктів. У кримінальному праві загальні суб’єкти кримінальних правовідносин іменуються суб’єктами злочину, а суб’єкти, здатність яких бути учасниками кримінальних правовідносин пов’язана з їх певними особливостями, – спеціальними суб’єктами злочину [107, с. 133; 209, с. 51].

Отже, дослідження проблеми спеціального суб’єкта злочину без розкриття сутності юридичної категорії „суб’єкт злочину” не буде повноцінним, однак зважаючи на те, що дослідження суб’єкта злочину достатньо широко здійснено у вітчизняній юридичній науці, а також виходить за рамки предмета даного дослідження, ми обмежимось викладом лише значущих для даної роботи аспектів. 

Проблема суб’єкта злочину багатогранна, і у кримінальному праві вона зазвичай розглядається у зв’язку з кримінальною відповідальністю. Традиційним у вітчизняній доктрині кримінального права є погляд, що суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину і як ланка останнього, виходячи з положень ч. 1 ст. 2 КК України, є сукупністю зафіксованих у кримінальному законі ознак, система яких визначає здатність та обов’язок особи нести кримінальну відповідальність. Отже, питання суб’єкта злочину, по суті, є питанням про особу з відповідними ознаками – властивостями, завдяки яким вона здатна нести кримінальну відповідальність за вчинення злочину.

Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Тобто законодавець наголошує на трьох видах ознак, які характеризують суб’єкта злочину: фізична особа (природні властивості суб`єкта злочину); осудність (наявність у особи здорової психіки); досягнення віку кримінальної відповідальності (рівень біологічного генезису). Таким чином, з усіх властивостей суб’єкта суспільного розвитку законодавець у кримінально-правовому сенсі виділяє тільки ті, які свідчать про його здатність вступати в кримінально-правові відносини з державою та нести кримінальну відповідальність [209, с. 98]*.

У загальних рисах нагадаємо, що фізичну особу, осудність і вік кримінальної відповідальності у юридичній літературі іменують загальними ознаками суб’єкта злочину, а суб’єкта, який характеризується тільки зазначеними ознаками, – загальним суб’єктом злочину.

У доктрині вітчизняного кримінального права категорія „суб’єкт злочину” розуміється й як один з елементів загального поняття складу злочину – наукової моделі, яка об’єднує у собі узагальнені ланки, що характеризують об’єктивні і суб’єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним КК України [209, с. 66]. У такому розумінні поняття „суб’єкт злочину” узагальнює в собі ознаки загального і спеціального суб’єктів. Але відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України „суб’єктом злочину” визнається тільки та особа, яка володіє загальними ознаками суб’єкта. Тобто, законодавче визначення «суб’єкт злочину» не збігається з обсягом доктринального тлумачення цього юридичного терміну і за своїм змістом відповідає теоретичному визначенню „загальний суб’єкт злочину”. Отже, на нашу думку, застосування поняття „загальний суб’єкт злочину” як синоніма законодавчої дефініції „суб’єкт злочину” є цілком обґрунтованим, і саме з таким змістом у цій роботі ми використовуватимемо вказані дефініції. Водночас це дозволяє також окреслити ознаки юридичного поняття „спеціальний суб’єкт злочину” [210, с. 117].

У диспозиціях статей Особливої частини КК України передбачена низка криміноутворюючих ознак, які доповнюють загальні ознаки суб’єкта злочину, наділяючи його властивостями, характерними для конкретних складів злочинів. Так, склад злочину «обман покупців та замовників» є кваліфікованим, якщо умисне обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман покупців або замовників під час реалізації товарів або надання послуг, якщо ці дії вчинені у значних розмірах, вчинені особою, раніше судимою за обман покупців чи замовників (ч. 2 ст. 225 КК України). За примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій до відповідальності може бути притягнута лише особа, яка проводить дізнання або досудове слідство (ч. 1 ст. 373 КК України).

Торкатися особливостей історико-правового становлення категорії “спеціальний суб’єкт злочину” у даному дослідженні ми не будемо, оскільки детально ці положення викладені у згаданій вище роботі В.І. Терентьєва [205, с. 61-85]. Що стосується теоретичної розробки цієї категорії, то, як було зазначено вище, розпочалася вона тільки у 50-х рр. ХХ ст., до кінця яких при встановленні кола спеціальних суб’єктів злочину радянські криміналісти визначення цього поняття не конкретизували, а тільки зазначали, що деякі злочини може скоїти лише певна, спеціальна особа. Дещо пізніше, з розвитком теорії кримінального права, поняття спеціального суб’єкта злочину трактувалося більш вузько. Зазначалося, що існування поняття „спеціальний суб’єкт злочину” обумовлено специфікою окремих видів злочинів, вчинення яких можливе лише у зв’язку з визначеною діяльністю людей, виконанням окремих обов’язків, покладених на них нормативними актами. Тому, встановлюючи кримінальну відповідальність за деякі злочини, законодавець, на відміну від всіх інших складів, передбачає у якості суб’єкта не будь-яку людину взагалі, здатну скоїти злочин, а лише людину, яка відповідно до закону володіє особливими властивостями чи ознаками [152, с. 259]. Таке визначення, очевидно, не повністю відбивало сутність категорії спеціального суб’єкта злочину, і надалі ознаки, що його характеризують, акумулювалися доктриною кримінального права у різних узагальнюючих формулах, які й пропонувалися радянському законодавцю.

Прийняті у 1960-х роках кожною з радянських республік кримінальні кодекси внесли значні зміни у доктринальне поняття та ознаки спеціального суб’єкта, суттєво розширивши їх у порівнянні з кримінальними законами, які діяли до цього [48, с. 9]. Водночас законодавчого закріплення у КК України 1960 р. (як і у кримінальних законах інших радянських республік) визначення спеціального суб’єкта не знаходило.

Пізніше ідею про законодавчу фіксацію поняття «спеціальний суб’єкт злочину» фахівці у переважній більшості також не підтримували. Про це свідчить, зокрема, той факт, що дане поняття було відсутнє у розробленому  науковцями на основі теоретичного моделювання проекті кримінального закону та у тексті того з двох проектів КК України, який був прийнятий у 2001 році, на момент його ухвалення парламентом у першому читанні  [212, с. 65-80; 163, с. 8].

На сьогоднішній день також не містять визначення спеціального суб’єкта злочину чинні, прийняті після набуття державної незалежності, кримінальні закони Республіки Білорусь, Киргизької Республіки, Латвійської Республіки, Естонської Республіки, Грузії, Республіки Узбекистан, Республіки Таджикистан, Азербайджанської Республіки [217; 215; 216; 221; 214; 220; 219; 213]. Не згадується про спеціального суб’єкта злочину й у кримінальному законі Республіки Казахстан, хоча вченими цієї країни звертається увага на існування у ньому значної кількості норм з вказівками на обмеження спеціальними ознаками кола можливих суб’єктів визначених злочинів [11, с. 22].

На окрему увагу заслуговує також той факт, що і законодавець Російської Федерації відмовився від фіксації у КК РФ поняття «спеціальний суб’єкт злочину». Не виключено, що така позиція є виправданою, але варто згадати, що саме у доктрині російської науки кримінального права це поняття віднайшло найбільш повного аналізу. Варто, однак, зазначити, що наукові позиції з цього питання, акумульовані у науково-практичних коментарях до КК РФ, базуються на тому, що поняття спеціальний суб’єкт розглядається переважно в аспекті пояснення ним поняття «посадова особа» [87, с. 807].

 Формула поняття “спеціальний суб’єкт злочину”, визначена вітчизняним законодавцем у ч. 2 ст. 18 КК України, як ми уже зазначали, не позбавлена недоліків. Наше переконання у цьому ґрунтується на такому.

Зважаючи на те, що поняття повинно відображати найбільш суттєві ознаки явища або предмета, максимально повно надавати інформацію про них, запропоноване законодавцем визначення спеціального суб’єкта злочину хоча і відтворило узагальнений підхід теоретиків-криміналістів, але все ж таки повністю не розв’язало проблему його чіткості й однозначності.

Так, встановлюючи, що спеціальним суб’єктом злочину є особа, наділена загальними ознаками суб’єкта злочину, законодавець імперативно визначив, що вона вчиняє злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Як бачимо, законодавець не пояснює, якими саме ознаками, додатковими до ознак загального суб’єкта злочину, повинен бути наділений спеціальний суб’єкт, а робить непряму прив’язку до диспозиції статей Особливої частини КК України, у яких вказується на “певну особу”. Причому, висновок про таку непряму прив’язку ми робимо тільки тому, що це є логічним і на цьому ґрунтується практика застосування КК України.

Так, вироком Нововолазького районного суду від 25 травня 2006 року засуджені Д., К. та Ш. за ч. 2 ст. 158 КК України кожний.  Вони були визнані винними у тому, що 21 листопада 2004 р. використали підроблені виборчі документи, тобто незаконно повторно взяли участь у голосуванні на виборах Президента України за підробленими виборчими документами (відкріпними посвідченнями) на виборчій дільниці. У апеляційному порядку справа не переглядалась, але вирок стосовно Д., К. та Ш. було змінено за результатами касаційного розгляду справи. В ухвалі від 17 травня 2007 р. колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вказала, що для кваліфікації за ч. 2 ст. 158 КК України необхідна наявність спеціального суб’єкта злочину (член виборчої комісії, кандидат або його уповноважений тощо), але оскільки Д., К. і Ш. не є спеціальними суб’єктами, то суд повинен був кваліфікувати їх дії за ч. 1 ст. 158 КК України [186]. Зважаючи на те, що додаткові ознаки суб’єкта злочину визначені у частині статті Особливої частини КК України, дії Д., К. і Ш. були перекваліфіковані касаційною інстанцією. 

Інший приклад. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від  21 лютого 2008 року було визначено, що вироком Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 15 травня 2007 року за ст. 354 КК України правильно кваліфіковані дії Б., яка, будучи головним спеціалістом відділу економіки виконавчого комітету однієї з міських рад Житомирської області, членом тендерного комітету з питань організації торгів на закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти, була призначена відповідальною за проведення торгів на закупівлю квартир для військовослужбовців і за сприяння в продажу однієї з квартир за максимально високу ціну вимагала і отримала від продавців незаконну винагороду у сумі 1000 доларів США [192].

Як у першому, так і у другому випадках суд, кваліфікуючи дії винних, брав до уваги ті спеціальні ознаки суб’єктів злочинів, які передбачені відповідно у ч. 2 ст. 158 та ст. 354 КК України, і лише потім встановлював відповідність цих ознак фактичним ознакам осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, доходив висновку про відсутність чи наявність спеціального суб’єкта як такого.

На наше переконання, підхід до визначення змісту поняття спеціального суб’єкта злочину, обраний законодавцем, не дозволяє дати однозначну відповідь на питання, якими ж саме ознаками, відмінними від ознак загального суб’єкта злочину, наділений спеціальний суб’єкт злочину. На наш погляд, це свідчить про недосконалість законодавчого поняття, на яку, до речі, дослідники уже вказували. Як слушно зауважує В.І. Терентьєв, використання терміну “певна особа” розмиває характерологічні властивості спеціальних суб’єктів, робить це поняття оціночним, залежним не від чітких ознак і критеріїв, а від волевиявлення правозастосовувача, що є неприпустимим [205, с. 112].