Огляд літератури з проблеми та джерельна база дослідження

Проблематика цивільно-військових відносин (ЦВВ) є доволі помітною в загальному масиві інформаційних джерел, що розглядають еволюцію воєнної сфери незалежної України. Такий масив утворюють наукові, нормативно-правові та науково-публіцистичні джерела, які у більшості випадків взаємодоповнюються на дискусійній основі.

Дисертанат вважає, що насамперед необхідно вказати на дисертаційні дослідження з питань ЦВВ з огляду на їх підвищене пізнавальне значення у науково-інформаційній палітрі незалежної України. Зокрема, І. Храбан в одній з перших робіт подібної спрямованості – «Цивільний контроль над збройними силами в демократичній державі (досвід США і проблеми України)» (Київ, 1999 р.) – проаналізував сутність проблеми ЦВВ у демократичній державі та визначив поняття «цивільний контроль над збройними силами». Опираючись на демократичний досвід США, І. Храбану вдалося показати історичні витоки формування системи демократичного цивільного контролю (ДЦК) у цій країні, деталізувати еволюцію процесу контролю над армією з боку законодавчої, виконавчої та судової гілок влади Сполучених Штатів, систематизувати основні способи здійснення цивільного контролю. Автор дослідив стан та вірогідні шляхи розвитку в Україні системи ДЦК над збройними силами, а також можливості використання досвіду США в цьому питанні [165].

Загальний вектор дослідження ЦВВ було продовжено дослідженням В. Говорухи на тему «Державне управління цивільно-військовими відносинами в Україні: теоретичні засади та механізми» (Київ, 2001 р.), де автор здійснив спробу розробки теоретичних засад державного управління ЦВВ, орієнтованих на досягнення їх упорядкованості, збереження сталості та відповідності сучасним умовам трансформації українського суспільства, а також сформулював пропозиції щодо вдосконалення механізмів управління такими відносинами на загальнодержавному й територіальному рівнях [29]. Автор формулює висновок, що «ЦВВ, як різновид соціальних відносин, об’єктивно існують у будь-якому суспільстві і потребують певного регулювання з боку органів державної влади з метою їх упорядкування, збереження сталості та доцільності у розвитку». Разом з тим, на наш погляд, абсолютизувати фактор державного регулювання таких відносин не слід. ЦВВ проступають не лише як результат державно визначених впливів, а в першу чергу як феномен суспільної самоорганізації, яка намагається обмежити мілітократичні (силові) прагнення владних центрів або ж запропонувати альтернативні моделі збройного (силового) захисту соціуму.

Модель взаємодії армії та політики в демократичному суспільстві на основі ствердження збалансованих ЦВВ та реалізації ДЦК як їхнього регулятора у дисертаційному дослідженні «Армія в суспільстві, що трансформується» (Харків, 2005 р.) побудував М. Требін [158]. Використовуючи діахронічний аналіз, автор визначив місце та роль армії в умовах демократичного суспільства (втіленням чого стає формування військово-демократичного потенціалу держави); окреслив сутність і зміст цивільного контролю над збройними силами в умовах пострадянської трансформації; довів, що в демократичній державі цивільний контроль над збройними силами стає своєрідним регулятором військово-цивільних відносин, за якого «основні принципи демократичного суспільства посідають провідне місце стосовно принципів військової справи»; підкреслив, що системи цивільного контролю в демократичних державах при зовнішній подібності мають національні особливості; наголосив, що міцний фундамент цивільного контролю створюється саме в період розбудови державності.

А. Бірюченко в роботі «Демократичний цивільний контроль над воєнною сферою у контексті національної безпеки України» (Київ, 2006 р.) в цілому вдало виконав ряд взаємозалежних пізнавальних завдань: розглянув роль демократичного цивільного контролю (ДЦК) над воєнною сферою як необхідну умову забезпечення суспільної стабільності у процесі демократизації держави; удосконалив категоріально-методологічну базу з питань ЦВВ; пов’язав якісні характеристики організації ЦВВ та критерії ДЦК з визначеними для суб’єктів такого контролю ролями та повнотою імплементації їхніх прав у реальну політику; дослідив особливості організації ЦВВ у провідних демократичних державах; обґрунтував необхідність запровадження «перехідної» форми ДЦК в Україні, що пояснюється незавершеністю процесу демократизації держави та створення громадянського суспільства [14]. Практично, це одне з небагатьох дисертаційних досліджень, прямими об’єкт-предметними орієнтирами якого є саме палітра ЦВВ у їх демократичному оформленні. У роботі А. Бірюченка простежується важливий причинно-наслідковий зв’язок – між станом ЦВВ та рівнем забезпечення воєнної, а на її основі – національної безпеки сучасної країни.

Тезу про пряму залежність стану національної безпеки від якості ЦВВ підтверджує багаторічна діяльність кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України, де тематика ЦВВ та ДЦК неодмінно присутня у відповідній дидактичній продукції [139; 140; 155].

На користь висновку про існування громадянського виміру національної безпеки свідчить дисертаційне дослідження О. Корнієвського, в якому наголошено на необхідності впровадження дієвого громадянського контролю за діями органів влади [71].

У цьому контексті слід вказати й на дисертаційне дослідженняВ. Загривенка «Роль парламентських політичних партій у формуванні політики національної безпеки України» (Київ, 2011 р.), у якій доведено, що партії, представлені в законодавчому органі, реально впливають на забезпечення національної безпеки на всіх стадіях процесу – від вироблення концепцій і стратегій до реалізації та контролю. Фактично, у роботі йдеться про парламентський контроль як один з варіантів ДЦК [55].

У деяких дисертаційних дослідженнях проблематика ЦВВ розглядається крізь призму інших, але дотичних до військової сфери суспільних процесів. Так, У. Ільницькою у 2006 р. захищена робота «Паблік рилейшнз збройних сил як фактор демократизації та оптимізації цивільно-військових відносин». Предметом її дослідження також стали ЦВВ в умовах демократизації політичної системи та особливості регулювання взаємодії армії й громадськості із застосуванням технологій Паблік рилейшнз. Дослідниця обґрунтувала роль і значення інституту Паблік рилейшнз в регулюванні ЦВВ, формуванні системи ДЦК над армією та забезпеченні інтеграції військової і цивільної сфер [60; 59, с. 205-211; 61, с. 81-85].

Проблематика відносин між громадянським суспільством та державою розглянута Л. Рогатіною, якою досліджено механізми реалізації та перспективи розвитку громадського контролю над державою, особливості його здійснення в сучасному українському суспільстві [132]. В роботі цієї авторки про власне ЦВВ у прямій постановці не йдеться. Разом з тим доведено, що в Україні функціонують окремі елементи системигромадського контролю, що сформувалися в руслі демократичних трансформацій останніх десятиліть. Їхня наявна якість, не гарантуючи реальної причетності громадян до формування державної політики, залишається недосконалою. Підвищення ефективності громадського контролю в Україні (в тому числі ДЦК) вимагає модернізаційних зусиль як з боку держави, так і громадянського суспільства.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html