Демократичний цивільний контроль як інституціональний вияв цивільно-військових взаємин

Використовуючи словосполучення «інституціональний вияв», дисертант виходить із вже усталеного розмежування: «інституція» – це «установлення, звичай, порядок, прийнятий у суспільстві», а «інститут» – «закріплення звичаю і порядку у вигляді закону або установи». Відповідно, з терміном «інститут» співвідноситься слово «інституціоналізація», тобто закріплення соціальної практики або галузі суспільних відносин у вигляді закону або соціальної норми, прийнятого порядку [112, с. 111]. Оскільки явище «демократичного цивільного контролю» зафіксоване у законодавстві більшості сучасних країн, то його коректно пояснювати насамперед шляхом використання прикметника «інституціональний», маючи на увазі існування відповідної нормативно-правової бази.

Так само важливо пояснити, що в сучасних західних країнах питання ДЦК над оборонною діяльністю держав (зокрема парламентського контролю) переживають «друге дихання», втягуючи у дискусії з цього приводу більшість політиків, партійних лідерів та вищих військових керівників. Це пояснюється рядом взаємозалежних факторів.

По-перше, з відміною загального військового обов’язку в деяких європейських країнах (Бельгії, Іспанії, Італії, Нідерландах, Португалії, Угорщині, Франції) виникли побоювання, що повністю професійну армію важче демократично контролювати, ніж армію, що складається з призовників.

По-друге, за останнє десятиріччя відбулося загальне скорочення збройних сил майже всіх європейських держав, при цьому завдання, що стоять перед ними, суттєво розширились й ускладнились. Чинники скорочення військового бюджету й кількості особового складу об’єктивно викликають напруження у стосунках між цивільною владою та вищими військовими керівниками.

По-третє, в умовах інтенсифікації міжнародної військової діяльності цивільний (насамперед парламентський) контроль стає дедалі доречнішим. У ньому найбільш зацікавлені «малі» європейські держави, чия безпека залежить від поведінки «великих» держав та контрольованих ними інституцій безпеки.

По-четверте, досконалий, побудований відповідно до західних рекомендацій ДЦК, як його розуміють в ЄС та НАТО, стає умовою для членства в цих організаціях або більш активної співпраці з ними, що залишається актуальним для нових незалежних держав Східної Європи.       

Аналізуючи західний досвід, у першу чергу слід наголосити, що ДЦК є міжнародною нормою, спрямованою на створення умов стабільності, «за яких можуть процвітати економічний розвиток і співпраця, мир та злагода» [28, с. 67]. З огляду на ці завдання, міжнародними організаціями й органами розроблено норми та стандарти, що мають визначати параметри здійснення оборонної політики у світовому співтоваристві.

На рівні ООН особлива увага приділяється процесам «демократизації безпеки з метою запобігання конфліктам і встановлення миру» (Доповідь про розвиток людського потенціалу за 2002 р.). Спираючись на тезу про демократичний мир, яка стверджує, що демократії не йдуть війною одна на одну, ООН в сучасних умовах невпинно підкреслює найважливішу роль демократичного контролю за армією, поліцією та іншими силами безпеки для розвитку людського потенціалу, забезпечення безпеки особистості [28, с. 67].

Крім ООН, демократичний контроль над оборонною діяльністю чітко сформульований як політичний стандарт цілим рядом регіональних організацій і форумів – ОБСЄ, НАТО, ЄС, Радою Європи, процесом Американського саміту тощо. У Програмі НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ) 1994 р. та в документах Ради Європи йдеться про «демократичний контроль за силами оборони» як непорушну умову членства. Європейський Парламент з нагоди затвердження Копенгагенських критеріїв вступу до ЄС конкретизував, що від країн-кандидатів вимагається забезпечити «правову відповідальність поліцейських, військових і секретних служб» [28, с. 67]. Узагальнені вимоги щодо необхідності ДЦК наведено в наступній таблиці.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html