---

«Революція гідності» 2014 р. як каталізатор демократичного оновлення цивільно-військових відносин

Стрімкі й суперечливі події 2013-2014 рр., пов’язані з відстороненням від влади Президента України В. Януковича (2010-2014 рр.) та його політичної команди (так звана «революція гідності»), неможливо розглядати у відриві від «помаранчової революції» (2004-2005 рр.). Ці метафорично позначені події тісно поєднані причинно-наслідковими зв’язками та стали поворотними моментами у розвитку України. Цілком природно, що вони заслуговують на окремий прискіпливий аналіз, який виходить за межі об’єкт-предметного поля даного дослідження.

Події 2004-2005 рр., пов’язані з тогочасною політичною кризою, описуються за допомогою наступних визначень: 1) революція; 2) спонтанний протест народних мас на захист демократичних прав і свобод; 3) комплекс політичних технологій (у тому числі елементів карнавальної культури), застосовуваних для передачі влади від однієї групи правлячої еліти іншій її групі; 4) державний переворот, антиконституційний заколот, путч, що було легалізовано юридичним шляхом [182, с. 255]. На рівні енциклопедичних узагальнень «помаранчеву революцію» пропонується розглядати як політичну кампанію у формі громадянської непокори, спрямовану проти фальсифікації результатів другого туру президентських виборів в Україні 2004 р. [67, с. 599].

По аналогії з цим, дисертант пропонує визначити «революцію гідності» як політичну кампанію у формі громадянської непокори з використанням збройних засобів, спрямовану проти формально легітимних органів влади, що втратили моральне право керувати державою, результатом якої стало так зване «перезавантаження влади» з відповідними духовними (ціннісними), кадровими, нормативно-правовими, структурно-функціональними, геополітичними та ін. змінами в політичній системі України.

У політичний лексикон сучасної України обидві «революції» увійшли насамперед як метафори. Для їх супротивників вони стали синонімом путчу, заколоту, антиконституційного перевороту, активного посування західними державами (насамперед США) власних національних інтересів у великій геополітичній грі, спрямованій проти РФ [97]. Для прихильників згадані «революції» означають торжество політичної справедливості та демократії, глибинні зрушення у масовій свідомості та політичній поведінці значної частини українського суспільства, його перехід від пасивної політичної позиції (споглядальної, критичної, демонстративно аполітичної) до активної, спрямованої на осучаснення політичної системи України на засадах справедливості, демократії, гуманізму, спроможності адекватно сформулювати та захистити національні інтереси [63, с. 20-23].

Виходячи з цього, дисертант вважає за необхідне використати гносеологічний потенціал «революції гідності» в контексті виходу ЦВВ в Україні на принципово новий якісний рівень. У широкому контексті цю «революцію» можна оцінювати з багатьох позицій. Зокрема, як боротьбу еліт за національні ресурси, ескалацію західних впливів, неможливість подальшого існування неймовірно дистанційованих «верхів» та «низів» створеної в Україні соціальної піраміди, російський наступ на Україну з перспективою її фрагментації та створення Новоросії (так звана «русская весна») тощо.

Важливий момент, на якому дисертант вважає за необхідне наголосити: «помаранчева революція» так чи інакше зачіпала наявні на той момент ЦВВ в Україні, проте не призвела до їх радикальної зміни. «Революція гідності» поставила питання про системну зміну ЦВВ, надання цим відносинам союзницького, а не антагоністичного характеру, часткову заміну державних силових структур, діяльність яких виявилась неадекватно і навіть злочинною, альтернативними структурами, запропонованими громадянським суспільством.

Пропонується використати комплексний критерій оцінки «революції гідності», використовуючи для цього можливості її кризової інтерпретації. У попередніх розділах (при аналізі західних демократій) розглядалася збалансована, симетрична модель ЦВВ, за якої відбувається активний взаємовплив обох складників цієї формули один на одного із загальносуспільними конструктивними наслідками. Розглядаючи реальні політичні процеси в Україні, в яких нелінійні (асиметричні) взаємовпливи учасників політичного дійства доволі часто явно домінують над їх лінійними аналогами, дисертант пропонує розглянути взаємодію «Ц» і «В» в кризових умовах та наслідки кризового розвитку ЦВВ як складної багатокомпонентної конструкції.

За основу доцільно взяти визначення політичної кризи, запропоноване М. Кармазіною: це «етап у розвитку політичного об’єкта (держави, влади, конкретної політики, парламенту, режиму, політичної системи, уряду тощо), який характеризується порушенням рівноваги однієї чи кількох базових підсистем у процесі їхнього функціонування, внаслідок чого змінюється сутність об’єкта, порушується регулярність їхньої взаємодії» [66, с. 373]. Як вважає М. Кармазіна, найбільш поширеними варіантами політичної кризи можуть бути: криза легітимності (як результат розбалансування мети та цінностей правлячого режиму з уявленнями щодо них більшої частини громадян); криза політичної участі (пов’язана з перешкоджанням політичними суб’єктами, які контролюють чи здійснюють владу, включенню в політичний процес нових груп-претендентів на владні повноваження, що зумовлює дестабілізацію політичної системи); криза ідентичності (превалювання будь-яких ідентичностей, які перешкоджають об’єднанню та постанню спільної ідентичності, характерної для конкретної держави); криза проникнення (зменшення можливостей державного управління реалізовувати свої рішення на практиці); криза розподілу (неспроможність правлячого суспільного сегмента забезпечити зростання і розподіл матеріальних благ таким чином, щоб уникнути надмірної соціальної диференціації та забезпечити доступ до основних суспільних благ найширшим прошаркам населення) тощо.

До політичної кризи можуть призвести як внутрішні чинники (радикальні дії політичних акторів, тінізація політики, корупція політичних суб’єктів, несконсолідованість еліти, політичний бандитизм, революційні / контрреволюційні виступи впливових політичних лідерів та прошарків населення, зіткнення на етнічному чи релігійному грунті, економічні флуктуації, стихійні лиха, техногенні катастрофи тощо), так і їх зовнішньополітичні доповнення (військові конфлікти, діяльність спецслужб інших держав, економічна, інформаційна та будь-яка інша інтервенція, що порушує суверенітет держави) [66, с. 373].

Н. Іванова та В. Смолянюк доповнюють, що політичній кризі як правило передує політична стагнація – застій, згортання змін, закостеніння форм, частковий розпад структур політичного життя. В сукупності це призводить до зниження ефективності політичних трансформацій, регресивного розвитку політичного процесу, накопичення та загострення суперечностей. Стосовно ЦВВ це означає явне домінування демонстративно-парадних, показних, навіть окозамилювальних форм спілкування цивільних та військових співгромадян, таке собі «лакування» дійсності.

Процес політичної стагнації, на перший погляд, розпочинається як неполітичний (збільшення безробіття, неконтрольована владою грошова інфляція, погіршення екології, збільшення міграційних потоків тощо). Політична складова в стагнаційній динаміці маскується значною кількістю нагальних соціально-економічних та інших проблем, що зовні виглядають як неполітичні.

Головними особливостями політичного життя, що перебуває на етапі стагнації (і в Україні це проявилося з усією очевидністю), стають: стандартизація форм політичної активності громадян, бачення суспільно-політичних процесів крізь призму обмеженої кількості програм (директив), запропонованих владою; пасивність, а згодом і звуження поля діяльності елементів політичної системи; прагнення владних структур до показної стабільності; боязке ставлення влади до пропозицій розвитку (оновлення) політичної системи, запропонованих альтернативними політичними силами; нездатність влади до продукування нових форм суспільно-політичного життя; згортання демократії, супроводжуване бюрократизацією політичного життя; запізнення із вирішенням назрілих питань, несвоєчасне розв’язання політичних конфліктів та ін.

У контексті аналізу ЦВВ подібні особливості означають вперте намагання влади сховатися за відомим радянським гаслом на кшталт «народ і армія єдині» в той час, коли між ними стрімко накопичується потенціал взаємної критики, відрази й навіть ненависті. Дія стагнаційних механізмів у такому випадку набуває ознак незворотності, їх логічним увічненням стає політична криза, здатна призвести до радикального переформатування суспільного життя на новій ціннісній основі. При цьому дихотомію «стагнація – криза» спроможні розірвати лише ті політичні сили, що об’єктивно сприймають політичні реалії та намагаються якомога адекватніше реагувати на виклики й загрози соціальному буттю, іноді навіть жертвуючи своїм політичним майбутнім.

Крайнім варіантом антагоністичної взаємодії громадянського суспільства та силових структур цілком може стати ініційований владою виступ силовиків проти власного народу, що тимчасово деформує і навіть руйнує ЦВВ як впливовий соціальний інститут, покликаний відстоювати національні інтереси й цінності.

«Першою похідною» від політичної кризи як макросоціального явища слід вважати кризу державного управління – «особливий переломний стан у розвитку і функціонуванні політичної системи суспільства, державно-владних структур, який характеризується функціональною та структурною розбалансованістю системи державного управління, що спричинює різке зниження здатності виконувати покладені на неї функції» [76, с. 265].

Сутнісними ознаками кризи державного управління в Україні 2013-2014 рр. (останнього часу правління Президента В. Януковича та початку правління Президента П. Порошенка), на наш погляд, стали:

надмірне напруження суспільних відносин, загострення економічних і соціальних конфліктів з яскраво вираженим політичним характером (органам влади інтенсивно адресуються вимоги щодо зміни політичного курсу країни, стратегії та методів управління, люстрації корпусу державних управлінців, кадрових призначень на основі відданості національним цінностям та інтересам);

нездатність державної влади управляти конфліктами, що поглиблюються, регулювати соціально-економічні процеси й відносини колишніми (традиційними) методами (переконливими ілюстраціями щодо цього стали наступна анексія Криму з боку РФ та виникнення на конфліктній основі нежиттєздатних геополітичних ембріонів з назвами «Донецька» та «Луганська» народні республіки);

розбалансованість структурно-функціональної системи управління та інститутів легітимної влади (неквапливість у здійсненні конституційної та інших реформ, «перезавантаженні» влади шляхом виборів всіх конституційних органів на всіх рівнях);

асиметричний розвиток зв’язків з навколишнім середовищем (їх посилення на західному напрямку та послаблення на російському);

зниження легітимності та реальної підтримки органів державної влади та правлячого режиму в цілому, що знижує ефективність реалізації функцій держави.   

Чинна влада недостатньо володіє основними методами мінімізації згаданих вище конфліктних проявів. Насамперед йдеться про інституціалізацію (установлення норм і правил розв’язання конфліктів); легітимізацію (постановку інституціональної процедури розв’язання конфліктів у тісну залежність від добровільної згоди більшості учасників конфлікту дотримуватись запропонованих норм і правил); структурування протиборчих груп; редукцію конфлікту (його поступове послаблення за рахунок переведення на інший рівень) тощо [171]. Затягування в часі з вирішенням цих конфліктів із значним ступенем вірогідності може призвести до подальшої зміни адміністративно-територіальної карти України, формування на її території кількох слабких зовнішньо керованих квазі-держав [58, с. 282-303].

Деякі науковці позначають такий стан справ терміном «системна криза державного управління», за якої «основні компоненти суспільства – технічний базис, економіка, соціальна сфера, політика, право тощо – перебувають у взаємній невідповідності, коли розбалансованість системи не може бути подолана в межах наявного соціально-економічного устрою» [80, с. 265].

Основними складовими цієї кризи, якщо мати на увазі Україну 2014 р., стали:

конституційно-правова криза – розрив правового простору, обмеження або фактичне припинення дії Конституції;

президентська криза – втеча чинного глави держави за межі України;

парламентська криза – нездатність законодавчого органу своєчасно й адекватно приймати конче потрібні рішення;

урядова криза – втрата респектабельності й авторитету виконавчої влади, розрив її вертикалі, послаблення державно-адміністративного керуючого впливу, відставка Кабінету Міністрів та втеча за межі України керівника Кабінету та частини міністрів;

криза партійної системи – розкол у політичних партіях, рухах, втрата авторитету й довіри серед виборців провідними політичними силами, правлячими партіями;

ідеологічна криза – катастрофа принципів, підвалин моральності, зростання амплітуди злочинності;

зовнішньополітична криза – падіння престижу й міжнародного впливу держави у світі, поява загрози різного роду міжнародних конфліктів і війн тощо.

При цьому системний параліч державної влади доцільно розглядати з позицій синергетичного ефекту (нагромадження і взаємного підсилення) негативних проявів різних кризових явищ у державному управлінні та суспільстві.

Цілком природно, що громадянське суспільство, етапами якісного зростання (змужніння) якого у широкому політичному контексті стали акція «Україна без Кучми» 2000-2001 рр., «помаранчева революція» 2004-2005 рр. та «революція гідності» 2013-2014 рр., за такого розвитку подій не могло не відреагувати на загрозу існуванню Української держави.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/85770.html