Стан наукового дослідження проблеми: джерелознавча характеристика

Новітня світоглядна сфера соціального розвитку характеризується аналізом суспільних законів з позицій пошуку оптимальних моделей збалансування людських і владних стосунків. Оптимізація регулювання суспільних відносин, очевидно, лежить у площині соціально-правових комунікацій та має суто діалогічно-правове спрямування, насамперед, на пошук раціональних механізмів забезпечення взаємодії влади й суспільства.

Хоча кризові явища у взаєминах держави й суспільства свідчать про зростання дисбалансу згоди або незгоди у сфері економічних, політичних і моральних проблем, однак жодна з актуалізованих новітніх технологій – імперативи закону, демократичні ініціативи влади, політичні технології, маніпулювання громадською думкою через засоби масової інформації та інше – не є інструментом остаточного розв’язання суспільних проблем.

Комунікація як один з найважливіших засобів регулювання правових відносин і право як засіб комунікації є конструктивними механізмами впливу на правову свідомість, що і спричиняє «вибір парадигм і критеріїв» оцінювання буття. Ідеальна комунікаційна спільнота, за
К.-О. Апелем, не є утопічною. Навпаки, вона постає передумовою консенсусу як розроблений концепт дослідника в розумінні загалу як «регулятивна ідея морального прогресу», глобальних змін соціальної реальності. Цей концепт ґрунтується на культивуванні Людини як мірила всіх цінностей, як знакової постаті громадянського суспільства, яка уособлює свої та загальносуспільні прагнення через комунікаційні зв’язки.

В єдиному соціальному організмі суспільства та влади поєднано два складних і суперечливих за своїм характером інститути, поділ на які певною мірою є умовним, «...оскільки в реальній дійсності контури державного й соціального простору збігаються, а в суспільстві не існує сфер», що не зазнають впливу держави [447, с. 51].

Соціально-правова взаємодія влади й суспільства – це основоположна парадигма міждисциплінарного характеру. Означений діалог викликає закономірний дослідницький інтерес політологів, соціологів, правників та філософів, оскільки інтегрованість проблематики не тільки сприяє вирішенню актуальних державотворчих питань, а й свідчить про їхню складність, необхідність актуалізації та системного вирішення.

Дослідження феномена соціально-правових комунікацій у забезпеченні взаємодії влади та суспільства формується на основі теоретичних здобутків двох провідних напрямів науки – комунікативістики, зокрема правової комунікації, а також кратології (науки про державну владу та її взаємодію із суспільством).

Першу групу напрацювань репрезентують учені, які досліджують характер влади через призму здобутків світових мислителів. Дослідники розглядали питання державно-правових явищ у філософських розробках. Це здобутки Аристотеля, Т. Аквінського, Августина Блаженного, М. Вебера, Ю. Габермаса, Т. Гоббса, І. Канта, Дж. Локка, Н. Макіавеллі, Л. Монтеск’є, Ш.- Ф. Ніцше, Платона, Ж.-Ж. Руссо, М. Фуко та ін., а також напрацювання зі сфери політики, соціології, філософії та інших гуманітарних знань, серед яких домінують автори – П. Барковський, В. Бех, О. Висоцький, В. Волинець, В. Воловик, М. Савостьянова, О. Траверсе, Є. Цокур та ін.

Упорядкування суспільно-владних відносин визнається формою ідеального колективного співбуття, а тому встановлення такого порядку в комунікаційному процесі сформовано в науці як координування (у тому числі правове) взаєморозуміння і встановлення консенсусу, при якому задіяний «досвід сили аргументації», «сили результатів порозуміння» та способи застосування суб’єктами знань. Мотивація взаємодії в процесі соціально-правових комунікацій формується на ґрунті поглядів учених щодо складових елементів комунікаційної дії, хоча вони досі не усталені та не уніфіковані в контексті підходів до філософсько-правового обґрунтування ключової термінології.

Розуміння вагомості означеної проблематики неможливо сформулювати поза диференціацією понять «спілкування» і «комунікація» та фахового розмежування вказаних термінів (правова, політична, корпоративна, міжнародна та ін.). Зазначена змістовна невизначеність термінології сьогодні постає предметом ретельного дослідження Г. Почепцова, А. Токарської та деяких інших науковців. Йдеться про належне аргументування неоднаковості логіко-семантичного наповнення визначень «комунікація» і «спілкування».

Перше є ширшим за своєю семантикою, оскільки охоплює не лише інформаційно-обмінні процеси (спілкування), а й передбачає в такому акті розв’язання проблемних значень інтеракцій – подолання, за К. Ясперсом, їхніх «семантичних дисонансів». На жаль, у науці донині превалює майже у всіх довідкових, монографічних джерелах спрощений підхід до трактування комунікації як процесу:

обміну думками;

процесу взаємозв’язку з певною метою;

дії, спрямованої на вплив.

Подібними значеннями наділене поняття «спілкування», що передбачає обмін думками та емоціями.

Очевидно, концептуалізує диференціацію понять задекларованої проблематики правовий підхід. Саме комунікативна сутність права інтегрує однозначно глибші сутнісні наповнення ключового поняття «комунікація» та його багатозначності. Вона виражає психосоціоціннісну ментальну наповненість, спрямовану на подолання проблемного зв’язку і встановлення механізмів регулювання соціального протистояння чи конфлікту правовими засобами.

На основі сформованих щодо комунікації світоглядних позицій зарубіжних учених можна стверджувати про такі дві особливості.

Перша полягає в тому, що наукові доробки М. Вебера, Ю. Габермаса, В. Кравіца, А. Полякова, М. ван Хоєка, І. Честнова, К. Ясперса та ін. позиціонують погляди на комунікацію як на основу суспільного буття, її неодмінний атрибут у взаємодії «Я – Ти». Теорії «комунікаційної дії» Ю. Габермаса, «волі до комунікації» К. Ясперса, «правової комунікації» М. ван Хоєка, «нормативної комунікації» В. Кравіца, теорії «суспільного діалогу» І. Честнова суттєво відображають характеристики комунікації та її спрямування, вказуючи на різноплановість оцінок і світоглядно-методологічних позицій дослідників. Тобто перспективи уніфікації теорії комунікації ще очікують своїх дослідників. Однак існують також і маловивчені теми, до яких належить філософсько-правова екстраполяція соціально-правових комунікацій на взаємодію влади й суспільства.

Такі спроби здійснюють і вітчизняні дослідники. Теорія комунікації у вітчизняній філософсько-правовій інтерпретації лише започатковується і розвивається у працях О. Балинської, С. Бобровник, С. Максимова, П. Рабіновича, А. Токарської, Л. Удовики та ін. Хоча в полі зору дослідників і перебувають актуальні проблеми правової комунікації, однак досі в означеній сфері наукового спрямування вченими не виокремлено важливості концептуалізації соціально-правових комунікацій для процесів взаємодії влади й суспільства.

У розглядуваному значенні неоціненний ґрунт започатковує теорія нормативної комунікації, що формується за умови «селективної єдності» інформації в рамках правової єдності. У розвитку міждисциплінарного підходу значний внесок у поглиблений аналіз здійснили такі вітчизняні й зарубіжні вчені, як О. Кузнецова, Н. Кушакова-Костицька, Л. Климанська, Б. Потятиник, Г. Почепцова, Л. Удалова та ін., а також Б. Берельсон, Х. Годе, Б. Коєн, П. Лазарсфельд, Н. Лонг, М. Маккомбс, Д. Шоу та ін. Дослідження зазначених учених ґрунтовні й відіграють роль сутнісної деталізації особливостей функціонування інформації та її впливу на формування громадської думки, легітимацію влади чи окремих суб’єктів права.

Друга особливість характеризується тим, що поза увагою дослідників залишилися питання впливу механізмів подання інформації як засобу комунікації на способи порозуміння влади й суспільства поза технологіями «чорного» піару. Хоча засоби масової інформації є достатньо вивченими в аспекті соціопсихогенного впливу, однак стрімкі глобалізаційні видозміни інформаційно-комунікативних систем продукують несподівані й подекуди непередбачувані соціально-правові або протиправні наслідки одержання інформації. З’ясування їх сутності дасть змогу проектувати механізми запобігання асиметрії взаємин інститутів державної влади та суспільства.

Ці підходи потребують своєї конкретизації щодо аналізу специфіки здійснення комунікаційних дій, які впливають на характер та спрямування взаємодії. Цей аналітичний напрям розвивають дослідження філософсько-правового й соціологічного спрямування. Певною мірою основи для подолання таких прогалин становлять праці В. Бачиніна, С. Борисньова, А. Брудного, Л. Буєвої, Є. Вартанової, В. Грищенка, В. Іванова, Л. Козловського, М. Козюбри, М. Костицького, Ю. Оборотова, А. Полякова, І. Честнова та ін.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37903.html