---

Комунікаційний феномен права та його функціональне завдання

Кожне суспільство має невизначену кількість систем, які наділені комунікаційними властивостями, тобто така система, по-перше, сама є інформацією; по-друге, використовує низку притаманних їй засобів для поширення власної інформації та інформації про себе; по-третє, використовує інформацію для виконання своїх функцій; по-четверте, забезпечує та сприяє діалогу між членами спільноти.

Усі вказані ознаки комунікаційної системи повною мірою стосуються і права. Тобто право є комунікаційною системою, що також використовує засоби комунікації для своєї реалізації. Право орієнтоване на регулювання суспільних відносин, які підлягають формальній визначеності, а мета права – охорона і відтворення (припинення) певних суспільних відносин, тобто створення і підтримання суспільного порядку за допомогою правових норм.

Норми права виражають волю владного суб’єкта, спрямовану на стабільний правовий порядок, на відміну від моральних норм, які виражають уявлення про добро, позитивні якості особистості й стосунки між людьми, що характерні для певного часу й суспільства. Право визначає, інформує та регулює зовнішній порядок, з яким пов’язані соціальні очікування цього порядку.

У свою чергу, соціально-правові комунікації є своєрідною системою кодів, які піддаються розшифровці в межах конкретного соціокультурного контексту. У процесі дешифровки наданих правових кодів відбувається ознайомлення конкретного адресата з інформацією щодо «правильної» поведінки, яка, водночас, і є бажаною для всіх членів спільноти.

Для того щоб з’ясувати особливості впливу соціально-правових комунікацій на формування правової інформації необхідно визначити специфіку права як комунікаційної системи. При цьому слід урахувати той факт, що право як комунікаційна система невіддільне від права як форми соціального буття.

Таким чином, право як система правових кодів, конкретизованих у сукупності вимог, повелінь і норм, забезпечує постійно відтворюваний процес обміну інформації, який реалізується в описі можливої, обов’язкової та небажаної поведінки індивідів.

Ще у XVIII ст. І. Кант уважав домінуючою основою права вимогу, відповідно до якої кожний повинен діяти так, щоб його свобода суміщалася зі свободою всіх осіб і кожного окремо. Оскільки право, насамперед, у його позитивній формі передбачає примус і регулює зовнішню сторону дій людини, тому воно повинне забезпечити порядок існування багатьох особистостей, об’єднаних у спільноту, впорядкувавши їх взаємини формальними принципами.

На наш погляд, особливої уваги заслуговують погляди представника критичної філософії Г. Радбруха, який трактує право як поняття культури, виділяючи чотири його значення.

1. Право є сукупністю норм і принципів, які регулюють суспільне життя. При цьому вчений відстоює ідею «втягненості» у сферу права внутрішнього духовного стану суб’єкта: «Якщо спосіб думок лише як симптому майбутніх дій підлягає правовій оцінці, то дії, якби вони розглядалися лише як симптоми способу думок, не регулюються правом. Відношення, виражені в діях, значимість яких визначається не за тим, які вони є насправді, а у відповідності з тим, як вони виявляються
   в душі…» [356, с. 50, 51].
2. Право має цільове призначення в суспільстві, що і визначає його місце в системі соціальних регуляторів через конкретизацію антитез «зовнішнє – внутрішнє», «форма – зміст».

З точки зору права, вчинок характеризується як «добре» щодо інших осіб. Правова сфера має категорії «обов’язок» і «зобов’язання», що не притаманно іншому соціальному регулятору – моралі.

1. Антитеза «внутрішнє – зовнішнє» відображає природу правових зобов’язань: право, на відміну від моралі, допускає не лише виконання людиною своїх зобов’язань у зв’язку з обов’язком, а й унаслідок інших спонукальних причин, що і породжує проблему легальності права.

Легальність права, за Г. Радбрухом, тісно зв’язана з «правовим обов’язком». Останній має досить суперечливу природу. Легальність права зводить природу правових норм до їх поведінкового аспекту. Якщо предметом дії моралі є індивід з мотивацією своїх учинків, то за допомогою правових норм здійснюється регуляція суспільних відносин: дія правових норм спрямована, переважно, на зовнішню поведінку осіб [356, с. 53].

Першопочатково норми права, на думку Г. Радбруха, не мали нормативного характеру, а складалися з оціночних норм, які не визначали належну поведінку й тому були критерієм відносин осіб у суспільстві. Водночас право наділене ще однією важливою функцією: воно покликане спрямовувати дії людини (стимулювати або забороняти конкретні вчинки). З плином часу правові норми стали асоціюватися, переважно, із заборонами й наказами, тобто повеліннями.

1. Право як регулятивна система з чітко вираженим формалізмом за своєю природою є «гетерономним», тобто підкореним зовнішнім приписам.

Сьогодні право асоціюється, насамперед, із системою норм, які мають формальне закріплення та мінімізовану кількість варіантів трактування. Саме цим вимогам відповідає такий вид права, як позитивне, що є письмово зафіксованими типовими правилами поведінки, які легітимізовані в суспільстві. Тобто тaке право, якe ґрунтується на принципaх рaціональності та виступає ефeктивним та дiєвим мeханізмом рeгуляції міжособистих віднoсин. Зазначимо, що сучаснe пoзитивне правo пoслідовно зазнавалo впливу класичнoго раціoналізму, фoрмуючись як самoдостатня та зaвершена системa, що постійно вдосконaлюється та сaморегулюється.

Отже, людина не може існувати поза сферою вербально-невербальної комунікації, оскільки без залучення до комунікаційної взаємодії з іншими членами спільноти неможливо бути складовою частиною суспільства та повною мірою відчути власну реальність і зберегти свою особистість. Право, утворюючи правовий простір, є однією з комунікаційних систем у суспільстві, що забезпечує стабільність і стійкість суспільства як системи.

Тому неможливо уявити суспільство без наявності основної дійової особи – людини. Кожний із сегментів, просторів, підсистем суспільства в обов’язковому порядку конструює свого власного суб’єкта, який здатний комунікувати з іншими. У нашому випадку йдеться про суб’єкта права.

За суб’єктом права закріплюється його визнання унормованої правової активності, правової свободи. Суб’єкт права має двоєдину природу: він є суб’єктом правових відносин і суб’єктом правової поведінки, що передбачає процес комунікації.

Водночас головною інформаційною одиницею в процесі здійснення правової комунікації є правова норма, яка, по суті, є виявом соціальної цілісності, тобто осмисленою й соціально-ціннісною нормовідносиною. Таким чином, право є порядком комунікаційних відносин, які виникають на основі нормативно-правової інтерпретації різних правових текстів, що мають як вербальний, так і невербальний характер.

У розрізі дослідження права як комунікаційного феномена особливої уваги заслуговують погляди сучасного бельгійського вченого
М. ван Хоєка, автора праці «Право як комунікація».

Спираючись на досягнення дослідників комунікаційної природи права та визнаючи за основу своїх розмірковувань теорію комунікаційної дії Ю. Габермаса, основні ідеї лінгвістики, психології, правову теорію Н. Лумана, М. ван Хоєк пропонує своє власне бачення права як комунікаційного явища. По суті, вчений пропонує нам синтетичну теорію, яка є цілком коректною в межах сучасного правового дискурсу.

Головною ідеєю теорії М. ван Хоєка є визнання права творцем меж для людської діяльності – меж комунікації. «Право, – пише М. ван Хоєк, – завжди засноване на комунікації». Учений доходить висновку, що право, власне, і є комунікація, підкріплюючи свою точку зору тим, що право є засобом людської взаємодії, а не автономним результатом [254, с. 410–413].

Такий підхід до дослідження права як комунікації спонукає автора до визнання в складі правових відносин елементів законодавчої і правозастосовної діяльності, які, у свою чергу, розуміються як діалог і комунікаційний процес. Саме вказані особливості відрізняють теорію М. ван Хоєка від традиційних моделей праворозуміння, що акцентують увагу переважно на владних відносинах, які вибудовуються за принципом «наказ – виконання».

Комунікаційна теорія права передбачає наявність зустрічних інформаційних потоків, тобто правові системи не можуть бути «закритими» – вони залишають простір для різних дискусій, консультацій тощо. Це зумовлено тим, що соціально-правові комунікації мають вибірковий характер у розумінні діяльності правової системи і правової реальності, яка її породжує.

Для М. ван Хоєка комунікаційний підхід до права передбачає розгляд онтологічних та аксіологічних питань, які спроможні пояснити поняття і специфіку права: дії права, його характеристики, поняття правової норми, структури правової норми, поняття суб’єктивного права і правовідносин, поняття та структура правової системи.

Учений зосереджує свою увагу на методологічних та епістеміологічних аспектах права як феномена (з обов’язковим урахуванням природи правового мислення і проблеми інтерпретації), а також досліджує проблеми легітимації права, розглядаючи рівні й типи легітимації.

У теорії М. ван Хоєка чітко прослідковується зв’язок права з комунікаційними діями людей – право засноване на комунікації. Такі дії репрезентовані, наприклад, між законодавцем і громадянами, між судом і сторонами судового процесу та ін. Саме тому комунікаційне право випливає із синтезу теорій, які вже наявні в науковому обігові та є різновидом культурно-історичного підходу до права.

У межах комунікаційного розуміння право трактується як відкрито-закрита система (когнітивно вона відкрита, але операційно замкнута), яка допускає різні трактування і взаємообмін різними точками зору. Тобто точка зору М. ван Хоєка подібна до формули процедурних функцій права автора праці «Мораль права» Л. Фуллера, у межах якої право розуміється як інструмент соціального контролю і сприяння людським інтеракціям.

Зазначене можливе, оскільки право наділене силою, здатною до впорядкування: в процесі впорядкування суспільства право впливає на формування політичної влади і здатне її легітимувати. Право за допомогою правової мови також сприяє і процесу міжсуб’єктної взаємодії, створюючи сфери індивідуальної автономії шляхом надання необхідного мінімуму індивідуальних свобод і встановлюючи санкції проти небажаної поведінки.

Цілком погоджуючись із таким трактуванням права, М. ван Хоєк надав наведеному інструментальному підходу зовсім іншого виміру: в процесі впорядкування суспільства та сприяння міжсуб’єктній взаємодії вирішальна роль повинна відводитися комунікації.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37903.html