Поняття та концепти комунікаційної взаємодії влади й громадянського суспільства

Досліджуючи проблематику взаємодії влади і громадськості, необхідно зосередити увагу на існуванні спільних меж соціально-правового і владного просторів, які на сучасному етапі суспільного розвитку часто піддаються конвергенційним впливам, тісно переплітаються та втрачають усталені обриси і стереотипи. Очевидно, що будь-яка спроба здійснити філософсько-правовий аналіз порушеної проблеми не може бути реалізована без визначення методологічних підходів до проблеми комунікаційної взаємодії влади й суспільства.

Питання визначення поняття «влади» часто порушувалося в роботах як зарубіжних, так і вітчизняних авторів. Абсурдно заперечувати факт існування багатоманіття підходів, які різнопланово намагаються пояснити альтернативне розуміння феномена влади. До речі, одним з них є і комунікаційний підхід. Водночас сучасна демократична традиція успадкувала не лише методологію, а й саму ідею політичного суспільства та прототипів демократичних цінностей, сформульованих ще стародавніми філософами та правниками. Власне, принципи співіснування політичного суспільства та політичних інститутів, які втілюють і передають вказані ідеї засобами комунікаційних зв’язків, можна представити як особливий комунікаційний проект, що має міцне історичне підґрунтя, яке, у свою чергу, базується на традиціях, звичаях та системі правовідносин.

Багато політологів розглядають владу як особливу систему комунікаційних відносин у суспільстві. На їхню думку, влада – це система комунікацій між її різними суб’єктами, а однією з базових характеристик сучасної влади в соціуму вважається її здатність до комунікації: із суспільством загалом, з елементами громадянського суспільства, зі світовим співтовариством [132, с. 129]. Зрозуміло, що ці процеси започатковувалися та тривали не одночасно, однак наша дослідницька мета – зосередитися на історичних вітчизняних традиціях комунікаційної взаємодії влади й суспільства та їх базових компонентах.

Зокрема, І. Лисяк-Рудницький зазначав, що «...в соціально-політичному розвитку від феодалізму Україна перейшла до станової державності. З такого погляду заслуговує на увагу аналіз Переяславських статей (1659 р.), які М. Драгоманов порівнює із знаменитою англійською «Великою хартією вольностей» (1215 р.). В обох грамотах йдеться тільки про права й вольності баронів і лицарства (чи козацтва), міст, церкви та про судові й податкові привілеї цих станів. Однак на Заході саме такі хартії стали підґрунтям новітньої свободи індивіда та всенародного представництва (парламенту); Україна також простувала в цьому напрямі» [229].

Незважаючи на суттєві історичні розриви, які виникали між періодами української державності, можна констатувати факт існування низки базових компонентів, притаманних українському суспільству, а саме: національний суверенітет, колективізм у прийнятті рішень, свобода слова та свобода зібрань тощо. Майже для всіх історичних періодів існування Української держави зазначені принципи набували особливого значення.

20 листопада 1917 р. у ІІІ Універсалі Української Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республіку, вказувалось про необхідність ужити «всіх заходів для закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що є органами найвищої адміністративної влади на місцях, і для встановлення найтіснішого зв’язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя». Крім цього, у документі зазначалося, що «...має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи й мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами» [419].

Новітня історія державного суверенітету бере початок з однієї з форм безпосередньої демократії – Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., який став виразним прикладом здійснення владних повноважень «безпосередньо українським народом, що полягає в прийнятті (затвердженні) громадянами України рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому Законом» [332]. Саме на Всеукраїнському референдумі народ України підтвердив Акт проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р.

Комунікаційна природа влади й інформаційна складова владних відносин становлять зміст більшості численних теорій влади. Взаємодія, обмін, відносини, тип поведінки тощо, які становлять суть концепцій про владу, так чи інакше свідчать про процес надання й одержання, оброблення й зберігання інформації. Значний доробок у розвиток уявлень про механізм і складники комунікаційної взаємодії органів влади й суспільства внесли представники таких методологічних методів, як біхевіористський (Д. Галперн, П. Лазарсфельд, Г. Ласуелл), кібернетичний (Н. Вінер, У. Шрам), функціоналістський (Г. Алмонд), комунікативістський (Ю. Габермас, М. Кастельс, М. Фуко).

Утопічний зміст інформаційного суспільства згортається до формальних аспектів інтерсуб’єктивності. Зокрема, Ю. Габермас зазначав, що «...більш вирішальним виявляється відхід від методологічної ілюзії, яка пов’язувалася з проектами конкретної тотальності. До того ж вираз, «ідеальна мовна ситуація» вводить в оману, оскільки має на увазі конкретну форму життя, що можна виділити в нормативному відношенні.

Так, це необхідні, але узагальнені умови для повсякденної комунікаційної практики й для методу дискурсивного волевиявлення, учасники якого самі могли б використовувати його для того, щоб за власною ініціативою, відповідно до власних потреб і поглядів, реалізувати конкретні можливості для покращення життя» [440, с. 113]. Таким чином, можна визначити один з рушійних факторів механізму ефективної комунікаційної взаємодії органів влади та громадянського суспільства: одвічна суперечка між індивідуальними потребами та суспільним інтересом.

Нагадаємо, ще Платон у своїй «Державі» здійснив диференціацію процесу комунікаційної взаємодії влади та суспільства на спектри «приватної чи громадської суперечки» [307, с. 47]. Продовжуючи цю думку, можна визначити існування «приватного» та «громадського» інтересу, навколо яких і здійснюється комунікаційна взаємодія. Поняття «громадського інтересу» в соціальній та політичній теорії і до сьогодні є суперечливим і дискусійним. Згідно з ним, засоби комунікаційної взаємодії мають низку важливих і визначальних завдань у суспільстві, і їх належне виконання відповідає загальним інтересам. Це також передбачає, що потрібен особливий вид соціально-правової комунікації, який би існував за тими самими законами і принципами, якими керується суспільство, насамперед, у сфері правосуддя, справедливості, демократії та сучасних понять про соціокультурні цінності.

Теоретик з питань розбудови суспільства Д. Мак-Квейл уважає, що «...мати чітке уявлення, що такі «громадські інтереси» в кожному окремому випадку, означає одержати підґрунтя для належної «нормативної теорії», здатної розтлумачити, що мусить, а що не мусить статися». Автор зазначає, що існує дві основні версії визначення характеристик громадських інтересів і їхнього змісту. Одна версія – мажоритарна, згідно з якою це прирівнює громадські інтереси до принципу «дайте публіці те, чого вона хоче», до задоволення потреб більшості споживачів у соціально-правовому просторі. Протилежний підхід називають «унітарним» або абсолютиським. Громадські інтереси визначають через єдину панівну цінність або ідеологію [244, с. 144, 145].

На підставі зазначеного вище пропонуємо в системі соціально-правових комунікацій виділити три різновиди потоків поширення інформації: перший – пов’язаний із діяльністю влади; другий – зі створенням інформаційного середовища в публічній сфері; третій – з організацією зворотного зв’язку з громадськістю.

Функції держави в інформаційному суспільстві поступово змінюватимуться. Причиною цього є роль інформаційних технологій, які, з одного боку, уможливлюють практично миттєву інтерактивну комунікацію, з іншого – поліпшують можливості для медіа й неурядових груп для контролювання дій влади. У цьому контексті досить доречна й така теза «...нагальна потреба влади – реалізувати себе через медіа – в епоху інформаційного суспільства стала потужним стимулом для максимального активного використання засобів масової інформації в політичному процесі» [132, с. 133]. Це є прикладом своєрідного симбіозу другого та третього видів інформаційних потоків, а саме – створення інформаційного середовища за допомогою засобів масової інформації з метою здійснення впливу на формування громадської думки.

У свою чергу, У. Еко наголошував на важливості ролі «критики» у процесах комунікаційної взаємодії органів влади та суспільства, оскільки «...політики мають дозріти і зростати під дією критики, кваліфікованої, спокійної і розсудливої, яку тільки газета приймає і розміщує. І через наш стан, коли щоденна газета зведена до щотижневика і задавлена телевізором, страждає, насамперед, прошарок політиків. Можливо, бувають і якість плюси, але лише для небагатьох, найбільш відчайдушних та ненадовго»    [456, с. 30].

Вітчизняний науковець В. Недбай зазначає, що комунікації влади ґрунтуються на основі принципів інформаційної відкритості й персоніфікації. Метою комунікації влади стає формування та регулювання оптимальної політико-психологічної ситуації на підвідомчій території для того, щоб забезпечити адекватне реагування населення й впливових соціальних суб’єктів на діяльність цього органу влади [279, с. 252].

Очевидно, що без активного залучення в цей процес основних засобів масової комунікації, притаманних саме цій території, які здатні залучити в комунікаційні процеси найбільш інформаційно та комунікаційно активну частину населення, про ефективність упровадження будь-якої політики не може йтися. У демократичних суспільствах повинна визначатися та запроваджуватися активна політика в цій сфері, у тому числі моніторингові процедури та вжиття будь-яких необхідних заходів з метою гарантування того, що достатня кількість інформації, думок і програм поширюється за допомогою засобів масової інформації та є доступними для суспільства.

Доступність інформації про діяльність влади, політичні процеси й події сприяють відкритості політичних інститутів, залученню зацікавлених прошарків суспільства до процесу державного управління, що дає змогу сподіватися на розширення конвенційної політичної участі громадянського суспільства, побудову активного діалогу в умовах масових консультацій і узгодження різних позицій учасників інтеракції [132, с. 132].

Комунікаційна взаємодія влади та громадянського суспільства є важливою умовою демократичного розвитку держави, відповідно до якої цілі та пріоритети державної комунікаційної політики мають забезпечувати:

сприяння становленню громадянського суспільства;

розроблення стандартів комунікації органів влади та суспільства відповідно до міжнародних вимог;

невтручання в діяльність засобів масової інформації (державне регулювання у цій сфері має унеможливлювати монополізацію ринку, сприяти багатоманіттю медіа);

підвищення рівня відкритості й прозорості діяльності органів влади, насамперед, щодо доступу до інформації про їхню діяльність;

формування в населення комунікаційної культури, підвищення рівня використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, забезпечення відкритого й безперешкодного доступу до засобів комунікації тощо.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37903.html