Понятійно-категоріальний апарат, характерні риси, порядок легалізації та діяльності організацій мовлення

У цивілістичній науці суб’єктом права прийнято вважати особу (фізичну особу, організацію, інше соціальне утворення), що може бути носієм суб’єктивних цивільних прав та обов’язків та, відповідно, виступати учасником цивільних правовідносин. Серед кола цих учасників вагоме місце посідають суб’єкти права інтелектуальної власності. Легальне визначення окресленого терміна регламентоване ст. 421 ЦКУ. Так, суб’єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та/або майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦКУ, іншого закону або договору [241]. Зі змісту вказаної норми випливає, що дефініція терміна подана через зазначення окремих груп осіб, які визнаються творцями, та характеристики прав, якими вони наділені. При цьому «творцем» слід вважати особу, творчою працею якої створюється результат інтелектуальної, творчої діяльності. Помилковою, на нашу думку, є позиція фахівців, які вважають, що творцями об’єктів права інтелектуальної власності не можуть бути юридичні особи [113, с. 12; 167, с. 73; 70, с. 13]. Наочним прикладом юридичних осіб-творців є організації мовлення, які беззаперечно є творцями створюваного ними інформаційного контенту.

Виходячи з наведеного, дефініцію терміна «суб’єкт права інтелектуальної власності» можна сформулювати наступним чином: творець (фізична або юридична особа) об’єкту права інтелектуальної власності та інші особи, яким належать немайнові та майнові права у сфері інтелектуальної власності.

У сферу правового впливу права інтелектуальної власності входить діяльність, що здійснюють організації мовлення, потреба в охороні яких зумовлена значними фінансовими та організаційно-технічними затратами при створенні та розповсюдженні інформаційного контенту.

Зауважимо, що із практичної точки зору усіх носіїв виключних суміжних прав поділяють на дві групи – первинні та похідні [85, с. 18].

Первинним суб’єктом є організація мовлення, власними зусиллями якої створено передачу. При визначенні такого суб’єкта підлягає застосуванню презумпція належності суб’єктивних прав телерадіоорганізації, найменування (позивні, логотип) якої зазначено під час трансляції програми.

Відзначимо, що серед цивілістів висловлювалась думка, що юридичні особи можуть бути лише похідними суб’єктами [10, с. 76]. Сумнівною видається й висунута М. В. Гордоном концепція первісного авторського права юридичної особи, яке виникає у тих випадках, коли конкретні автори не можуть бути точно визначені [41, с. 50]. Вважаємо, що така позиція є хибною, оскільки право суб’єкта є похідним, якщо воно раніше належало іншому суб’єктові, а організації мовлення у випадку створення власного інформаційного контенту не присвоюють чиє-небудь авторство.

До другої групи належать правонаступники первинних суб’єктів, якими можуть бути особи, які набули майнових прав відповідно до договору у порядку, передбаченому главою 75 ЦК. При цьому утрудненим на практиці є виявлення усього ланцюга передачі прав на використання програм при неодноразовому правонаступництві та значною кількістю вторинних правоволодільців.

Виходячи з приписів ст. 1 Закону про авторське право, термін «організація мовлення» поширюється на дві категорії суб’єктів: організації ефірного та кабельного мовлення [171]. На наше глибоке переконання, наведене положення варто доповнити організаціями, що мовлять у глобальній Мережі та інших видах телекомунікаційних мереж у випадку розповсюдження ними власного інформаційного продукту. У ролі цих суб’єктів можуть виступати особи, які мають офіційне місцезнаходження на території України та здійснюють трансляцію за допомогою передавачів, розташованих на території України.

Організацією ефірного мовлення слід вважати телерадіоорганізацію, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників). Організація кабельного мовлення – це телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю (провідникового, оптоволоконного чи іншого виду) (ст. 1) [171].

Відповідно до Закону про телебачення телерадіоорганізацією є зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Нацрадою ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення (ст. 1) [192].

Закон про телебачення, на відміну від ЦК та Закону про авторське право, оперує терміном «телерадіоорганізація», який є синонімом терміна «організація мовлення». Окрім того, у вказаному нормативному акті згадується такий суб’єкт як мовник. При з’ясуванні сутності діяльності цього суб’єкта, вбачається, що він тлумачиться аналогічно до терміна «телерадіоорганізація», за винятком певних уточнень, які не містять суттєвого смислового навантаження. Тотожність цих категорій також випливає із дослідження самого тексту Закону: в одних статтях для позначення суб’єкта суміжних прав вживається термін «телерадіоорганізація», а в інших – «мовник». Для усунення різнотлумачень та з метою єдиного позначення суб’єкта інформаційної діяльності, який наділений виключними правами на програми (передачі), вбачаємо доцільним внести відповідні корективи у ст. 1 Закону про телебачення: іменувати суб’єкта інформаційної діяльності як організація мовлення; замінити у тексті терміни «мовник», «телерадіоорганізація» на «організація мовлення» та вилучити відповідні визначення.

З наведених дефініцій спробуємо виокремити основні ознаки, які характеризують організацію мовлення:

- досліджувані суб’єкти наділені статусом юридичної особи. На нашу думку, законодавець суттєво звужує коло осіб, які можуть здійснювати мовлення та відповідно визнаватися суб’єктами виключних прав на програму (передачу).При цьому варто пригадати приписи ст. 2 Європейської конвенції про транскордонне телебачення, у якій регламентовано, що телемовник – фізична чи юридична особа, яка несе редакційну відповідальність за складання телевізійних програмних послуг, призначених для прийому, який здійснює громадськість, і яка транслює їх сама, чи для якої їх передає третя сторона в повному обсязі й без змін [59]. Як бачимо з наведеного визначення, на відміну від українського законодавства європейське право допускає, що мовником може виступати не лише юридична, а й фізична особа. Зауважимо, що такої ж думки дотримуються деякі науковці [3, с. 10] та законодавці ближнього зарубіжжя (ст. 2 Закону Грузії «Про мовлення») [128], (ст. 2 Кодексу телебачення і радіо Республіки Молдова) [77]. Нам також імпонує ця позиція, тому вбачаємо доцільним у законодавчих положеннях розширити коло суб’єктів, які спроможні набувати виключних прав на програми, за рахунок фізичних осіб-підприємців;

-  з положень ст. 1 Закону про телебачення випливає, що організація мовлення є суб’єктом інформаційної діяльності, якому притаманні риси аудіовізуального ЗМІ;

- окреслені суб’єкти суміжних прав повинні розповсюджувати телевізійні чи радіопрограми та передачі шляхом трансляції та ретрансляції. Особи, які лише створюють інформаційний продукт для подальшої трансляції мовником, до прикладу, студії-виробники, не розглядаються як організації мовлення;

- трансляції та ретрансляції мають бути спрямовані на приймання споживачами;

- організації мовлення повинні здійснювати публічне сповіщення програм, у тому числі власного виробництва. Організаціям, які лише ретранслюють «чужі» програми (провайдери програмної послуги) – виключні права не надаються;

- ознакою, яка не знайшла належного закріплення на законодавчому рівні є те, що організація мовлення повинна брати на себе ініціативу і нести правову та редакційну відповідальність за створення, монтаж, зміст програм (передач), час їх виходу в ефір та правомірність трансляції. Варто зауважити, що на 22 сесії Постійного комітету з авторського права і суміжних прав ВОІВ, яка мала місце з 15 по 22 червня 2011 р., досягнуто згоди щодо обов’язковості включення до дефініції терміна «організація ефірного мовлення та організація кабельного мовлення» окресленої ознаки [273]. На наше глибоке переконання, цей критерій має знайти відображення у національному законодавстві, шляхом викладення ч. 6 ст. 6 Закону про телебачення у новій редакції.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/13869.html