Захист прав і законних інтересів особи в органах публічної влади
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У зв’язку цим важливого значення набуває такий напрям забезпечення реалізації таких прав, як дієва їх охорона та захисту у разі порушення прав та інтересів особи. Чинне вітчизняне законодавство для практичної реалізації громадянами наданого їм Конституцією України передбачає право особи на звернення до органів публічної влади у разі порушених чи оспорюваних прав, дії чи бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Конституція України закріпила основу принципово нового погляду на суспільне призначення адміністративного права, його якісно нову роль у регулюванні відносин між державою і громадянами.
За своїм глибинним призначенням, як зазначав В. Б. Авер’янов, адміністративно-правовий захист прав особи служить надійною гарантією швидкого, ефективного та об’єктивного перетворення загального поняття захист прав людини з риторики в реальність. Важливою ознакою доступності цього способу захисту є його «собівартість» (розмір витрат – від моральних засобів до витрачених зусиль і часу). Проте адміністративно-правовий захист стане насправді «економічним» за умови перегляду пануючих у цій сфері концепцій та процесуального законодавства. Власне адміністративний порядок захисту прав і свобод громадян визначається не характером охоронюваних прав, а колом державних органів, які здійснюють цей захист, та змістом норм, що регулюють процес їх правозахисної діяльності. Адміністративному праву належить важлива роль у захисті особи від неправомірних і недоцільних дій суб’єктів влади та органів місцевого самоврядування, – адже у взаємовідносинах з цими суб’єктами найбільш конкретно виявляється адміністративно-правовий статус громадян [96, с.10].
Правове осмислення сучасних закономірностей розвитку суспільних відносин спонукає до нового розуміння ролі адміністративного права та зв’язків між державою і громадянином. Новий погляд на сутність адміністративного права у демократичному суспільстві полягає не в пануванні держави над людиню, а в служінні держави інтересам особи. Водночас ми не повинні забувати, що зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, становить комплекс не тільки прав, але і обов’язків. Тому як заначають О. М. Бандурка і М. М. Тищенко, рівень дотримання режиму законності в державі прямо залежить від участі законослухняних громадян. З іншого боку, не можна не погодитися з тим, що наявність великої кількості скарг на дії працівників виконавчого апарата є тривожним сигналом, який свідчить про те, що слід негайно вжити заходів щодо поліпшення його роботи. Одним із найважливіших напрямів зміцнення правопорядку є вдосконалювання чинного законодавства, і насамперед адміністративно-процесуальних норм, що регламентують можливість здійснення й захисту суб’єктивних прав і свобод громадян [164, с. 288].
Звичайно, у демократичній правовій державі кожне право особи, закріплене будь-яким актом держави, забезпечується всією повнотою влади, причому право, закон охороняють і такі інтереси кожної особи та громадянина, які прямо не передбачені законодавством, але випливають з духу законів та ітересів держави або їм не суперечать. Отже, законними можна вважати не лише права, закріплені в законі чи іншому нормативному акті. В адміністративно правовому порядку охороняються різні життєво важливі інтереси кожної особи, які через свою численність не завжди спеціально обумовлені в актах державних органів. Це так звані законні інтереси громадян. Йдеться про інтереси особи, здійснення яких не забороняється, а навпаки, заохочується, стимулюється, а в разі першкод в їх реалізації – охороняються і захищаються державою (зокрема, врахування важливих інтересів хворого під час надання медичної допомоги) [165, c. 240 ].
Держава, закріплюючи в законодавстві досягнутий рівень прав і свобод людини, взяла на себе відповідальність за забезпечення не тільки рівних умов реалізації конституційних прав і свобод, але й гарантований захист прав та інтересів особи у разі їх порушення. Необхідно зазначити, що громадяни і юридичні особи можуть звертатися безпосередньо до органів публічної влади не тільки у разі порушення їх прав та інтересів третіми особами, але й у разі порушення цих прав безпосередньо органами публічної влади та їх посадовими особами.
Однією з форм захисту прав і законних інтересів особи у відносинах із органами публічної влади є інститут адміністративного оскарження, тобто оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень безпосередньо до них самих або до адміністративних органів, які є вищими у системі ієрархічного підпорядкування. Інститут адміністративного оскарження, як в доктрині адміністративного права, так і в правозастосовній діяльності постійно перебуває в полі зору науковців та практиків. З точки зору адміністративної процедури, адміністративне оскарження можна розглядати як один з видів адміністративної процедури або як її факультативну стадію.
Подання скарги до відповідного органу, посадової особи не перешкоджає оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Не применшуючи значення судового захисту прав особи, варто все ж зазначити про важливість використання інституту адміністративного оскарження, який виступає додатковою гарантією захисту прав та інтересів особи.
Перш за все, таке право гарантовано статтею 40 Конституції України, відповідно до якої усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Реалізація суб’єктивних прав особи на захист випливають як із загального законодавства, так і закріплюються законами Верховної Ради України, Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України тощо. Особливо слід відзначити Закон України «Про звернення громадян» [166], який регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Цей Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. У свою чергу прийнятий у 2012 р Закон України «Про громадські об’єднання» урегульовав правові та організаційні основи реалізації конституційного права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організацій [81].
Важливою складовою захисту прав і інтересів особи в органах публічної влади став Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 7 лютого 2008 року [167 ] в якому звертається увагу, зокрема, щодо:
– недопущення надання неоднозначних, необгрунтованих або еповних відповідей за зверненнями громадян, із порушенням строків, установлених законодавством, безпідставної передачі розгляду звернень іншим органам;
– викоренення практики визнання заяв чи скарг необгрунтованими без роз’яснення заявникам порядку оскарження прийнятих за ними рішень;
– створення умов для участі заявників у перевірці поданих ними заяв чи скарг, надання можливості знайомитися з матеріалами перевірок відповідних звернень;
– приділення особливої уваги вирішенню проблем, з якими звертаються ветерани війни та праці, інваліди, громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, багатодітні сім’ї, одинокі матері та інші громадяни, які потребують соціального захисту та підтримки;
– запровадження постійного контролю за організацією роботи посадових та службових осіб зі зверненнями громадян;
– з’ясування причин, що породжують повторні звернення громадян, систематичного аналізу випадків безпідставної відмови в задоволенні законних вимог заявників, проявів упередженості, халатності та формалізму при розгляді звернень;
– вжиття заходів для поновлення прав і свобод громадян, порушених унаслідок недодержання вимог законодавства про звернення громадян, притягнення винних осіб у встановленому порядку до відповідальності, в тому числі до дисциплінарної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків щодо розгляду звернень громадян;
– забезпечення створення та функціонування гарячих ліній і телефонів довіри, проведення широкої роз’яснювальної роботи з питань реалізації громадянами права на звернення та особистий прийом.
Наведене свідчить про незадовільний стан забезпечення реалізації та гарантування закріплених Конституцією України права на звернення особи до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права на участь в управлінні державними справами, а також підвищення ефективності роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування зі зверненнями громадян.
Незважаючи на незадовільний стан захисту прав і законних інтересів особи в адміністративністратвному порядку, окремі дослідники продовжують досліджувати ці питання в основному посилаючись на Закон України «Про звернення громадян» та відповідні інструкції міністерств. Наприклад, в дисертаційному дослідженні О. В. Славної, один із підрозділів роботи називається «Розгляд звернень громадян в адміністративному порядку як засіб забезпечення прав і свобод людини і громадянина» [168, с. 96–110].
Проте, як на нашу думку у цьому питанні слід виходити не тільки із норм цього закону, але й інших нормативно-правових актів, у тому числі й міжнародних.
На сьогодні органи публічної влади не в змозі забезпечити належний стан охорони та захисту прав і законних інтересів особи. Особливо це стосується податкових органів. Так, на практиці, ті платники податків, які будь оскаржували податкові повідомлення рішення у адміністративному порядку знають, що у 99% випадків таке оскарження закінчується нічим. Зазвичай податковий орган вищого рівня повністю підтримує податкову інспекцію, яка прийняла повідомлення про податкове рішення [169]. І таких прикладів можна навести багато.
Наприклад, про це свідчить також лист Вищого спеціалізованого суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі» від 28 січня 2013 р. № 24–152/0/4–13[170 ].
У відносинах між органом публічної влади і особою з приводу захисту прав і законних інтерсів особи в адміністративному порядку існують певні передумови. Тобто, для того, щоб звернутися до відповідного органу публічної влади, повинні настати певні передумови виникнення правових відносин між особою і відповідним органом (посадовою особою).
У теорії права вирізняють два види передумов:
1) матеріальні (загальні), у вузькому значенні – це певні інтереси або блага, що зв’язують суб’єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин, у широкому значенні – система соціальних, економічних, політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об’єктивну необхідність у правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних відносин між суб’єктами через надання їм юридичних прав, повноважень (посадовим особам), а також покладання юридичних обов’язків і відповідальності;
2) юридичні (спеціальні): норма права; правосуб’єктність (праводієздатність); юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і як їх структурний елемент).
Двом видам передумов виникнення правовідносин відповідають два види їх змісту:
1) матеріальний – реальні дії, пов’язані з використанням і здійсненням суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків; фактична поведінка (дія чи бездіяльність), яку правомочний може, а правозобов’язаний повинен здійснити;
2) юридичний – суб’єктивне юридичне право, повноваження, суб’єктивний юридичний обов’язок, юридична відповідальність [171].
Наведене свідчить, що правовідносини не тільки взаємопов’язані з нормами права, але виникають і функціонують на їх основі. У теорії права норми права класифікують за різними критеріями: за суб’єктами правотворчості, за предметом правового регулювання, за юридичною силою, за функціями та ін. За характером норми класифікують на норми матеріального права, що визначають права та обов’язки суб’єктів у різноманітних сферах; та норми процесуального права, які визначають порядок дій суб’єктів у різноманітних сферах [172, с. 436].
З точки зору теорії права, підстави можна поділити на: регулятивні та охоронні; матеріальні й юридичні; матеріальні і процесуальні.
Законодавець, відповідно до ст. 4 Закону України «Про звернення громадян» до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені у сфері управлінської діяльності відносить такі:
1) порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);
2) створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;
3) незаконно покладено на громадянина будь-які обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.
Вище наведені рішення, дії або бездіяльність органів публічної влади, на нашу думку, складають матеріальну підставу адміністративного оскарження побудовану на юридичних фактах, що носять матеріально-правовий характер, і за наявності яких особа може стати суб’єктом адміністративного оскарження, звернувшись до органу публічної влади з відповідною скаргою.
У всіх трьох зазначених випадках йдеться про наявність публічно-правового спору, адже приватна особа вважає, що її права порушено відповідним органом публічної влади (його посадовою особою) у сфері його управлінської діяльності під час реалізації владних повноважень.
Однак, зауважаємо, що поряд з матеріальними підставами існують і процесуальні. Під процесуальними підставами розуміємо сукупність нормативно закріплених умов та обставин, необхідних для реалізації громадянами свого права на оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади. До таких умов та обставин можна віднести: законодавчо закріплені вимоги до скарги, термін її подання, правосуб’єктність громадян та ін. Саме за єдності матеріальних та процесуальних підстав, громадянин може стати повноцінним суб’єктом адміністративного оскарження [173, с. 8–9].
До того ж, як зазачено в ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що кожен, чи ї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Важливе місце серед засобів адміністративно-правового захисту прав і законних інтересів особи належить органам державної влади. До системи державних органів України належать: законодавчий орган – Верховна Рада України; глава держави – Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства, державні служби України, місцеві (обласні й районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ); виконкоми й голови сільських, селищних, міських (міст районного та обласного підпорядкування) рад у частині виконання державних повноважень, що були їм делеговані органами державної влади. Органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні й районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об’єднань громадян у громадянському суспільстві.
Вся работа доступна по ссылке
https://mydisser.com/ru/catalog/view/36970.html
