Захист прав і законних інтересів особи в адміністративному суді

Під час  життядіяльності  особи  нерідко виникають ситуації, коли права і законні  інтереси  особи порушуються суб’єктами владних повноважень. У разі неможливості вирішення таких конфліктних (спірних) ситуацій  в порядку адміністративного оскарження  в органах публічної влади, особа  отримала  конституційної гарантії на   право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

На  сьогоднішній  день  у  нашій  країні  є  широка нормативно-правова  база для забезпечення  гарантованих Конституцією  України  прав і законних інтересів особи. Одним із таких нормативно-правових актів є Кодекс адміністративного судочинства України,  в   якому знайшла своє законодавче закріплення гаранованих Констиуцією України   захист прав, свобод та інтересів особи.

Адміністративне судочинство є відносно новим інститутом  українського права. Пройшовши  нелегкий час становлення  у липні 2005 р. було прийнято Кодекс адміністративного судочинства України. Прийняття цього Кодексу ознаменувало запровадження нового способу судового захисту прав, свобод та законних інтересів  особи від порушень з боку представників  органів публічної влади.

Адміністраивне судочинство є необхідним елементом державної системи забезпечення гарантій захист прав, свобод та законних  інтересів особи.  Його завдання визначене у ст. 2 КАС  та полягає у захисті охороні прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері  публічно-правових  відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Тому адміністративним  судочинством можна вважати урегульований законом порядок звернення до адміністративних судів  та порядок  здійснення  адміністративного  судочинства, яке здійснюється відповідно до Конституції України,  Кодексу адміністративного судочинства України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Право кожного оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб    є  важливою  гарантією  реалізації   конституційного    принципу відповідальності  держави  за  свою  діяльність  перед людиною.   Складність захисту прав громадян, їх об‘єднань, інтересів юридичних осіб у сфері публічни  відносин  пояснюється  їхньою  підпорядкованістю,  підлеглістю у цих відносинах адміністрації – органам та посадовцям, які здійснюють управлінські функції і мають право приймати обов’язкові для них рішення. А тому надійність такого захисту повинна забезпечуватися розглядом адміністративних спорів незалежним авторитетним органом – судом, перед яким громадянин і адміністрація є рівними [189, c. 17].

Як зазначють І. Б. Коліушка та Р. О. Куйбіда, досвід багатьох посттоталітарних країн показує, що адміністративна юстиція стає тим демократичним інститутом, який покликаний гарантувати захист прав людини державою в особі адміністративних судів від можливого свавілля та зловживань з боку її органів та чиновників. На жаль, неспроможність держави повністю втілити ці ідеї у життя засвідчує те, що Україна й досі не досягла належного рівня демократичного розвитку [190, c. 3].

У своїй більшості науковці розглядають державно-правовий механізм забезпечення правових гарантій прав і інтересів особи через призму судового захисту, який виступає ключовим елементом  всієї правової системи. А тому, у правовій державі необхідна наявність системи органів, які забезпечують реалізацію правосуддя, охорону прав і інтересів громадян, їх юридичну захищеність від свавілля держави або її посадових осіб. Зрозуміло, такий захист можливий виключно за тієї умови, що існує система повноважних та компетентних органів (яким властиві всі ознаки органів державної влади), які можуть виступати «арбітрами у спорах про право», що виникають як у самому суспільстві, так і в ході його взаємодії з державою. Ключовим   елементом  цієї  системи  виступають   органи  судової   влади [191, с. 31].

У цьому контесті слід ще раз звернути увагу  на Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод, що була ратифікована Україною 17 липня 1997 р., в якій  наголошено на можливості оскарження дій або бездіяльності представників  органів публічної влади [28].

Безумовно, значним поступом у цьому напрямку стало прийняття і впровадження в 2005 р. Кодексу адміністративного судочинства України [41], який посідає серед інших кодифікованих актів особливе місце, осільки належить до основних законодавчих актів, що мають метою захист прав і законних інтересів особи від свавілля  органів публічної влади.

Незважаючи на детальне закріплення правових гарантій держави в охороні та захисті прав і законних інтересів особи на справедливий суд як на міжнародному, так і на національному рівнях, його практична реалізація пов’язана із низкою фактичних перешкод. Це пов’язано з тим, що судова система будь-якої країни має певні граничні можливості щодо кількості справ і матеріалів, які вона фізично здатна опрацювати, забезпечивши при цьому всім зацікавленим суб’єктам стандарти справедливого, належного судочинства. Насамперед, звернемося до позиції суду з цього питання, який припускає низку обмежень права  на справедливий суд. Загальновідомим є формулювання п. 2 ст. 10 Конвенції, у якій вказано, що здійснення права на вільне вираження поглядів може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [192, с. 340–359 ].

Загальними умовами обмеження прав особи, за логікою Конвенції, є законність і необхідність у демократичному суспільстві, які визначаються, виходячи зі співвідношення прав окремої особи  й інтересів усього суспільства. Крім того ми погоджуємося з думкою, що право на справедливий суд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням за умови дотримання декількох передумов. По-перше, не допускається встановлення жодних обмежень права особи на звернення до суду і, отже незаконним є встановлення винятків у юрисдикції суду в аспекті реалізації  права особи на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів і посадових осіб держави, а також на захист порушених або оспорюваних  прав особи або охоронюваного інтересу. По-друге, право особи на суд може бути замовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, тобто не є обмеженням прав на суд передумови для звернення до суду. Одночасно порядок  зверненя до суду не повинен містити прихованих,  фактичних   обмежень   для  реалізації   особою  свого  права  [193, c. 238, с. 242].

Таким чином, гарантоване право на захист прав і законних інтересів особи  повинно мати виникнення  необхідних  передумов. До таких ми відносимо:

1. наявність   правового   спір   між   особою   та   суб’єктом   публічного

управління;

1. наявність   норми  права,  які   встановлюють   можливість   звернення

особи до суду, котра вважає свої права та інтереси є порушеними;

3) право  на участь у  розгляді  своєї   справи  в   адміністративному   суді

будь-якої інстанції;

1. наявність механізму реалізації права особи на захист;
2. відповідальність   держави   в  реалізації  прав і  законних  інтересів

 особи.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/36970.html