Поняття та ознаки спортивних організацій, їх місце в системі юридичних осіб України

Різноманітність напрямків діяльності людини, що вимагає додаткової організації, змушує групи осіб об'єднуватися для досягнення поставлених ними цілей. Вибираючи цілі, пов'язані з областю спорту, найчастіше неможливо обійтися без певних юридичних конструкцій. Так, командні види спорту просто немислимі без створення юридичних осіб, найчастіше іменованих клубами, а дитячий та юнацький спортивний рух неможливий без створення спеціалізованих шкіл, училищ, шкіл-інтернатів та ін. Обравши спортивну сферу діяльності, лише та організація може іменуватися спортивною, яка буде відповідати поняттю та ознаками такої.

Сам термін «поняття» С. І. Ожегов тлумачить як – «логічно оформлену загальну думку про клас предметів, явищ, ідею чого-небудь» [29, с. 559]. Кондаков М.І. стверджує, що «поняття – це цілісна сукупність суджень, тобто думок, в яких що-небудь стверджується про відмінні ознаки досліджуваного об'єкта, ядром яких є судження про найбільш загальні та в той же час істотні ознаки цього об'єкта. Поняття – це підсумок пізнання предмета, явища» [30, с. 456].

Термін «спортивна організація» поєднує в собі дві складові: «спортивна» і «організація». Остання використовується в декількох значеннях: як діяльність; процес; суб'єкт (юридична особа); інститут (фактично існуюча в суспільстві, але офіційно не зареєстрована структура). У науці цивільного права «організація» розуміється в якості певного соціального утворення, тобто системи істотних соціальних взаємозв'язків, за допомогою яких люди (або їх групи) об'єднуються для досягнення поставлених ними цілей в єдине структурне та функціонально диференційоване соціальне ціле [31, с. 129 – 133]. Схоже трактування застосовує і М. Ю. Тіхоміров, де «організація» - це сукупність людей, груп, об'єднаних для досягнення будь-якої задачі на основі поділу праці, розмежування обов'язків та наявності ієрархічної (управлінської) структури» [32, с. 292]. Однак, як зазначає В. М. Кравчук, не всі організації є юридичними особами, хоча всі юридичні особи – це організації [33, с. 5]. Надання статусу юридичної особи у вигляді громадської організації таким утворенням, як колективи фізичної культури, створювані на підприємствах, в установах, організаціях з метою здійснення фізкультурно-оздоровчої діяльності за місцем роботи, що відображено в ст. 18 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» (далі – Закон), на нашу думку, є необґрунтованим. Таким чином, можливість доступу громадян до занять фізичною культурою ускладнюється, припускаючи проведення яких-небудь додаткових дій юридичного характеру, пов'язаних із створенням юридичної особи, наявністю і утриманням мінімально необхідного штату працівників, несенням додаткових витрат у вигляді членських внесків та ін. Вважаємо, що можливість створення таких колективів у виді громадських організацій завжди повинна носити добровільний характер, а не бути обмежена лише цією формою існування юридичної особи. Визначаючи їх як колективи фізичної культури, законодавець, тим не менш, відносить таку громадську організацію до фізкультурно-спортивних, що, на нашу думку, породжує значну невідповідність цілям її створення. Мета зазначених організацій повинна переслідувати розвиток фізкультурного руху, оздоровлення, встановлення і підтримку взаєморозуміння серед працівників підприємства, установи, організації спрямовані в кінцевому результаті на рішення виробничих потреб і завдань. У зв'язку з цим пропонуємо наступну редакцію першого речення ч. 1 ст. 18 Закону: колективи фізичної культури - організації фізкультурної спрямованості, без статусу юридичної особи, створюються на підприємствах, в установах, організаціях з метою здійснення фізкультурно-оздоровчої діяльності громадян за місцем їх роботи, навчання.

Це дозволило б розмежувати сферу правового регулювання фізкультурних і спортивних організацій, де діяльність останніх охоплюється другою складовою терміну – «спортивні». Будучи похідним від поняття «спорт», необхідно зазначити, що входить до його змісту. У літературних джерелах міститься більше двохсот різних понять спорту [34, с. 56]. З проведеної В. Д. Паначевым [35, с. 41 - 42] класифікації, спорт представляється як:

• унікальний соціальний інститут розвитку, поширення та освоєння культури рухової діяльності людини і людства;
• універсальний засіб розвитку рухової здібності людей, гра з великим гуманістичним змістом, заснована на суперечливому синтезі співробітництва і суперництва;
• фактор, який сприяє подоланню схильності людської душі до самотності, так як завдяки участі у змаганнях ця сторона людської природи певною мірою видозмінюється і набуває нові якості і т. д.

«Спорт – це специфічна людська діяльність, спрямована на підготовку і перевірку (у змаганнях) ряду психофізичних та інтелектуальних можливостей індивідів і команд у протиборстві (прямому або опосередкованому) з суперниками, з використанням (або без) технічних засобів і тварин» – вважає професор Л. П. Матвєєв [36, с.114-115].

Дещо інше розуміння спорту дається в ряді міжнародних нормативних актів. Так, в Європейській хартії спорту поняттям «спорт» позначаються всі форми фізичної активності (як організовані, так і ті, що носять нерегулярний характер), спрямовані на вдосконалення фізичного і духовного стану, залучення в соціальні відносини або досягнення результатів у змаганнях усіх рівнів.

Європейським маніфестом "Молоді люди і спорт" [37] дано визначення спорту " як всім формам фізичної активності, які через епізодичну або організовану участь спрямовані на вираження або вдосконалення фізичного чи розумового стану, а також формування соціальних відносин".

Маніфест про спорт (прийнятий Міжнародною радою спорту та фізичного виховання) [38] – визначає спорт як будь-яку фізичну діяльність, що має характер гри і передбачає боротьбу людини з самим собою, з іншими людьми або з силами природи.

Українським законодавцем у легальному визначенні спорт розуміється як діяльність суб'єктів фізичної культури і спорту, спрямована на виявлення та уніфіковане порівняння досягнень людей у фізичній, інтелектуальній та інших напрямках шляхом проведення спортивних змагань та відповідної підготовки до них. Очевидно, що сам законодавець прагне до розмежування понять «спорт» і «фізична культура», де мета останньої полягає в гармонійному розвитку та здоровому способі життя. Вважаємо, що, діючи послідовно, необхідно за цим критерієм розмежувати в Законі і організації, що ставлять перед собою різні цілі. Кожне із заявлених у назві закону явищ наділене своїм потенціалом, своєю специфікою регулювання, унікальною динамікою розвитку. Тим не менш, зазначені терміни мають зону перетину, область збігу, оскільки і спорту притаманні властивості фізичної культури, однак спорт різноманітніший в своїх проявах (не тільки сфера культури), а фізична культура, в свою чергу, може не бути наділене такою ознакою, як змагальність [39, с. 5].

Мета і спрямованість організацій у даній соціальній сфері дозволяє виділити їх види: «фізкультурна», «фізкультурно-спортивна» і «спортивна». Спрямованість визначається на момент створення організації і складання засновницьких документів, що в подальшому позначиться на статусі осіб, які перебувають з нею у правовідносинах, природу і характер останніх.

Вважаємо невзаємопов’язаним статус особи, що входить до складу організації та самої організації в цілому. По-перше, така особа може виконувати в організації як технічні функції (бухгалтер, менеджер, водій тощо), так і бути пов'язаним зі спортом опосередковано (лікар, масажист та ін.). Безпосередню участь у фізкультурно-спортивної діяльності організації приймають: тренер, фізкультурник, спортсмен. Найчастіше важко проводити розмежування між двома останніми, однак, головним критерієм відмінності необхідно вважати кінцеву мету своєї підвищеної рухової активності, потребу у змагальній діяльності і систематичність.

Найвищий рівень розвитку спортсмена – професіонал. Будь-яка особа, в залежності від фізичних можливостей і бажання, може стати як спортсменом, так фізкультурником. Але, можливість особи входити до складу організації в якості спортсмена або фізкультурника безпосередньо пов'язана з напрямком її діяльності, умовами зарахування або вступу до неї і, іноді зацікавленістю самої організації.

Відсутність у редакції Закону від 17.11.2009 р. терміна «спортивні організації», яким оперувала ст. 23-3 попередньої редакції компенсовано новим поняттям – суб'єкти сфери фізичної культури і спорту, під якими розуміються фізичні або юридичні особи, які здійснюють свою діяльність з метою розвитку фізичної культури і спорту. Такими визнаються: фізичні особи, що займаються фізичною культурою і спортом, у тому числі спортсмени; фахівці фізичної культури і спорту; заклади фізичної культури і спорту; відповідні органи влади.

З метою подальшого удосконалення законодавства та уніфікації правового регулювання бачимо доцільність поділу всіх юридичних осіб у галузі спорту за критерієм спрямованості діяльності на 4 групи:

1. Фізкультурні організації.
2. Фізкультурно-спортивні організації.
3. Спортивні організації.
4. Організації, які виконують координуючі функції у сфері фізичної культури і спорту.

Рамки даного дисертаційного дослідження не дозволяють більш детально звернутися до вивчення всіх груп, тому основну увагу буде приділено саме спортивним організаціям. Але, зазначимо, що всі положення роботи будуть зачіпати і фізкультурно-спортивні організації в частині їх діяльності у галузі спорту.

Наявність у спортивної організації обов'язкової правової конструкції юридичної особи, яка дозволяє відокремити її від інших організаційних утворень в області спорту, дає можливість виділити ознаки – внутрішньо притаманні їй властивості, кожна з яких є необхідною, а всі разом достатні для того, щоб організація могла визнаватися суб'єктом цивільного права [40, с.117].

На відміну від ЦК УРСР, кодекс 2003 р. не містить розширеного легального поняття юридичної особи і визначає його в ст. 80 як організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку. Однак, як зазначають окремі цивілісти, системне тлумачення положень ЦК України дає підставу для висновку про те, що законодавець принципово зберіг традиційний підхід до визначення ознак юридичної особи, передбачених у ст. 23 ЦК УРСР [41, с. 135] і виділив чотири кваліфікуючих ознаки: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, самостійна майнова відповідальність і виступ у цивільному обороті від свого імені. Перераховані ознаки можна знайти в роботах таких вчених, як С.Н. Братусь [42], А.П. Сергєєв, Ю.К. Толстой [40, c. 117 - 119], Т.В. Ілларіонова [43, c. 85], О.А. Пушкін [44, c. 117], В.П. Грібанов [45], В.І. Борисова [46], Є.О. Харитонов [47, c. 58] та багатьох інших.

Але спроби змінити ситуацію і розширити перелік традиційних ознак не припиняються, і в науковій літературі можна зустріти виділення таких додаткових ознак як наявність самостійного інтересу і волі, процесуальна правоздатність, легалізація, незалежність існування юридичної особи від учасників, що входять до його складу та ін. [48, с. 167 – 169; 49, с. 322 – 327; 50, с. 18 – 19; 51, с. 153 – 160; 52, с. 86; 53, с. 265; 54, с. 109 – 111; 55, с. 40; 56, с. 135].

Своє бачення пошуку «вихідних даних» для визначення характеристик правової конструкції юридичної особи застосовує В. Д. Примак [57, с. 51], на думку якого навряд чи можна з точки зору методології вважати виправданим зведення разом істотно відмінних за своєю природою характеристик юридичної особи, що виділяються автором як явища одного порядку фактичних матеріально-обумовлених станів (організаційна єдність, майнова відокремленість), юридичних процедур (реєстрація), власне юридичних властивостей особи – змістовних елементів правосуб'єктності (право- і дієздатність) і окремих можливостей вихідних з неї (можливість бути позивачем і відповідачем в суді) і навіть принципу (самостійної відповідальності), і, нарешті, головної відмінної ознаки самостійного суб'єкта суспільних відносин – участь в них від свого імені (характеристика, що індивідуалізує особу).

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/143248.html