Види та класифікація спортивних організацій

Розглядаючи поняття та ознаки спортивних організацій, нами було встановлено, що у кожній з них існують свої особливості, які дозволяють відрізняти такі організації одну від іншої. Виявлення цих особливостей – наступний крок, який вимагає логіка дослідження. Необхідно виокремити з усієї маси спортивних організацій окремі їх групи, що об'єднані спільною ознакою, тобто встановити види спортивних організацій.

Використання терміна «вид» обране з метою підкреслити відмінність в його співвідношенні з поняттям організаційно-правової форми юридичної особи. Відсутність у науці цивільного права єдиного підходу до визначення останнього залишає актуальним продовження його дослідження.

Так, В. М. Кравчук під цим терміном розуміє закріплену нормами права модель організації, визнаною юридичною особою [73, с.29].

Як тип організації, в якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду визначається цей термін іншими вченими [44, с.137].

Найбільш послідовною нам видається позиція дослідників, що виділяють організаційно-правову форму як визначену нормами права сукупність пов'язаних між собою елементів (ознак), яка дає підстави вирізняти в зовнішньому прояві один вид юридичної особи від іншого [124, с.149 – 154; 125, с. 362 – 365; 126, с. 91 – 103; 127, с. 292 – 297]. До таких ознак відносять: якісну і кількісну характеристику засновників (учасників); ступінь їх відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи; режим майна юридичної особи та його доля після ліквідації; ступінь відповідальності самої юридичної особи за своїми зобов'язаннями; кількість і особливості змісту установчих документів; особливості реорганізації і ліквідації; структуру управління; співвідношення прав юридичної особи та його учасників на майно юридичної особи; порядок управління цим майном; отримання і розподіл прибутку та розподіл збитків між учасниками; форми власності; мета юридичної особи; порядок формування майна; спосіб створення; права і обов'язки засновників [124, с. 149 – 150].

Кравчук В.М. виділяє 6 елементів, що визначають організаційно-правову форму юридичної особи: мета, склад учасників, мінімальна вартість майна, права та обов'язки учасників, організація управління та умови відповідальності юридичної особи та її учасників [128, с. 154].

Кочергіна К.О. під організаційно-правовою формою розуміє систему юридично значущих ознак, спрямованих на акцентування функцій юридичної особи, що окреслюють правовий режим майна, закріпленого за засновниками; систему органів та порядок управління нею; зміст відносин, що складаються між засновниками та створеною ними юридичною особою, в тому числі і межі та порядок відповідальності; особливості відносин, що виникають між самими засновниками або учасниками щодо створення, функціонування та припинення юридичної особи [129, с. 162 - 164].

Бєляєв К.П. визначає організаційно-правову форму як сукупність конкретних ознак, які об'єктивно виділені в системі загальних ознак та істотно відрізняють певну групу юридичних осіб від всіх інших. Якщо такі відмінності відсутні, то мова йде тільки про окремі різновиди організацій в межах однієї організаційно-правової форми [130, с. 396 – 397].

Найбільш вдалим, на нашу думку, є підхід, запропонований І.М. Кучеренко – поділ ознак за критерієм істотності. Так, до істотних, вчена відносить ознаки, які мають тільки цивільно-правову природу, характерні для конкретної організаційно-правової форми, зміна яких спричинить зміну останньої. Це дає їй підставу стверджувати, що мета, вид діяльності, способи досягнення мети, особливості формування і розпорядження майном не можуть бути ознаками організаційно-правової форми [124, с. 150 – 151].

Однак законодавцем використовується інший підхід. Так, у Законі України «Про громадські об'єднання» [26] передбачається існування громадських об'єднань у двох організаційно-правових формах – громадська організація і громадський союз. Таке розмежування повинне припускати наявність істотних особливостей для кожного з товариств. Аналіз цього закону дає змогу виявити тільки три особливості: збільшений перелік документів при реєстрації громадської спілки у зв'язку з можливістю членства юридичних осіб (у тому числі іноземних); обмеження, встановлені для засновників громадських організацій – вікові і в дієздатності, а для громадських спілок – засновником не може бути юридична особа, де єдиним засновником є таж сама особа, якщо засновник юридичної особи (власник істотної частки) внесений до переліку осіб, пов'язаних із здійсненням терористичної діяльності або до яких застосовуються міжнародні санкції; відмінність у складі засновників і членів: для громадських організацій – фізичні особи, для громадських спілок – юридичні особи засновники, а члени як фізичні, так і юридичні особи приватного права. Такі розрізнення, на нашу думку, не свідчать про відмінності в організаційно-правовій формі, які в зовнішньому прояві повинні давати можливість відрізняти один вид юридичної особи від іншого. Істотними розрізнюючими ознаками таких товариств є те, що їх «учасники не мають визначених законом об’єктів права власності та прав на майно таких непідприємницьких товариств і не несуть відповідальності за їх зобов’язаннями. Крім цього, їх члени не зобов’язані брати майнову участь у діяльності таких непідприємницьких товариств. Встановлення деякими законодавчими актами та статутами цих товариств обов’язку їх членів сплачувати членські внески, не надає права товариству вимагати їх сплати. Такі члени товариств можуть бути лише виключені з нього.  Тому можна сказати, що члени таких юридичних осіб не мають цивільних прав та обов’язків щодо майна товариства та не несуть відповідальності за його зобов’язаннями» [131, с. 277 – 278].

У правовій літературі висловлюється думка, що організаційно-правова форма і вид юридичної особи є синонімами [132, с. 26 – 28]. Так, Н.В. Козлова вважає, що організаційно-правову форму юридичної особи можна визначити як вид юридичної особи, який відрізняється від іншого виду способом створення, обсягом правоздатності, порядком управління, характером і змістом прав та обов'язків засновників (учасників) по відношенню один до одного та юридичної особи [133, с. 259].

Вважаємо, варто погодитись з позицією І. М. Кучеренко, яка відзначає відсутність такої організаційно-правової форми в «чистому» вигляді як товариство, у зв'язку з наявними між ними відмінностями на основі аналізу істотних ознак. І, на її думку, швидше за все підприємницькі товариства є самостійними організаційно-правовими формами. Дотримуючись тієї ж теорії, не можна встановлювати відмінність між різними непідприємницькими організаціями, так як різниця у цілях діяльності, відсутність у членів прав на майно та обов'язків за зобов'язаннями таких юридичних осіб дозволяє об'єднати їх в одну організаційно-правову форму. Єдиною реально існуючою самостійною організаційно-правовою формою можна назвати установу.

З нашої точки зору, для позначення видів та організаційно-правових форм юридичних осіб доречним буде використання таких термінів: організаційно-правова форма юридичної особи – для товариств (без деталізації), установ та інших форм; вид організаційно-правової форми – для різновидів підприємницьких товариств (акціонерне, з обмеженою відповідальністю тощо) та для непідприємницьких товариств у цілому; вид непідприємницьких товариств – для їх різновидів.

Виходячи з даного нами визначення спортивної організації, побудованого на основі ознак, застосовуваний підхід до поділу юридичних осіб на види та організаційно-правові форми може бути повною мірою використаний і у відношенні до об'єкта нашого дослідження. І, якщо редакція Закону 1991 р. виключала можливість існування спортивних організацій в інших формах організації, крім громадської, то в редакції Закону 2009 р. ця проблема була усунена, встановлюючи можливість визначати форму організації на підставі вищого за ієрархією нормативного акта – ЦКУ.

Однак підхід, що застосовується законодавцем до визначення спортивної організації, на нашу думку, потребує доопрацювання. Так, присвячуючи 2-й розділ Закону суб'єктам сфери фізичної культури і спорту, було проведено поділ останніх на заклади фізичної культури і спорту та громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості. До останніх належать спортивні федерації (асоціації, спілки, об'єднання тощо), громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та студентів, громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту, Національний олімпійський комітет України, спортивний комітет України. Закладом Закон визначає таких суб'єктів: спортивні клуби, ДЮСШ, спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю, ШВСМ, центри олімпійської підготовки, центри студентського спорту і ВУЗів, фізкультурно-оздоровчі заклади, центри фізичного здоров'я населення, центри фізичної культури і спорту інвалідів (перелік вичерпний). Залишається не зовсім зрозумілим критерій такого поділу, хоча виходячи з визначень, якими оперує Закон, де громадська організація створюється з метою задоволення потреб її членів, а заклад – для забезпечення розвитку фізичної культури і спорту в цілому, можна припустити, що таким є кінцева мета створення організації. З іншого боку, можна допустити не зовсім виправдане використання прийому юридичної техніки, за допомогою якого передбачається надати визначення однорідним суб'єктам шляхом застосування до них одного терміну – «заклад», що викликає необхідність дослідження цього правового явища більш детально.

Термін «заклад» зустрічається у багатьох нормативно-правових актах. Це Основи законодавства України про культуру [134] – заклади і організації культури, Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [135] – бібліотека як інформаційний, культурний, освітній заклад, Закон України «Про музеї та музейну справу» [136] музеї визначено як культурно-освітні та науково-дослідні заклади, Основи законодавства України про охорону здоров'я [137] – лікувально-профілактичні, санаторно-курортні, фізкультурно-оздоровчі та інші заклади у вигляді підприємств, установ, організацій, Закони України «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про свободу совісті та релігійні організації» і багато інших. Але, як справедливо відзначає І. П. Жигалкін «якщо задатися метою дати відповідь на питання, до якої організаційно-правової форми можна віднести кожен із згаданих закладів, то з'ясується, що зробити це буде зовсім непросто, хоча і можливо в окремих випадках» [138, с. 40].

Порушується питання про правовий статус закладу і іншими дослідниками. Зокрема, І. М. Кучеренко звертає увагу на заклад як самостійну організаційно-правову форму непідприємницьких юридичних осіб, що має свої особливості правового регулювання. Проводячи аналогію з фондом в російському законодавстві, вона вказує на необхідність наявності в українському такої юридичної особи, де засновники, які мають певну мету (наукову, освітню, спортивний та ін.), були б зобов'язані вносити майнові внески, але при цьому зберігали б право управління. Вважаємо, що наявність такої організаційно-правової форми могло б серйозно вплинути на розвиток спорту, у зв'язку із можливістю засновників більшою мірою контролювати, спрямовувати використання їх майнових внесків на досягнення поставленої при створенні мети. Прогресуюча сьогодні комерційна складова спорту, яка припускає різноманітність в можливості вибору форм організації, при наявності такої організаційно-правової форми як заклад, дозволила б зацікавити більшу кількість осіб, здатних надати матеріальну підтримку спорту, що могло б позитивно позначитись на його рівні. Однак, використаний у Законі термін «заклад» не наділяється зазначеним правовим змістом.

Більше того, вважаємо некоректним використання в Законі терміну «заклад», що застосовується до більшості з різновидів спортивних організацій, у зв'язку з можливістю обрання деякими з них будь-якої організаційно-правової форми існування. Так, наприклад, спортивний клуб може бути створений і в формі підприємницького товариства, однак, визначаючи його як заклад фізичної культури і спорту, законодавець залишає неоднозначність у виборі організаційно-правової форми відповідної Закону.

В спортивних організаціях інвалідів функції спортивного клубу виконують Центри з фізичної культури і спорту інвалідів, у завдання яких входить здійснення заходів щодо організації фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності інвалідів, у тому числі і в спорті вищих досягнень. Такі центри визначаються в якості державного закладу, що створюється центральним органом виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту, але створення центрів можливо і за рахунок засновників та позабюджетних коштів фізичних і юридичних осіб, що залишає відкритим питання про організаційно-правову форму зазначених спортивних організацій, а також обсяг їх правоздатності. І використання терміну «заклад» тільки ускладнює його рішення.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/143248.html