Правосуб’єктність спортивних організацій та її реалізація

Участь спортивної організації в цивільних правовідносинах можлива лише з моменту визнання її суб'єктом права, якими у цивільному праві визнаються фізичні і юридичні особи.

Суб'єктом права особа може стати лише за наявності у неї правосуб'єктності. На відміну від фізичної особи, елементами правосуб'єктності якої є цивільна правоздатність та дієздатність, набуті внаслідок юридичного факту – народження і змінювані в процесі життя, спортивна організація, будучи юридичною особою проходить не стадію народження, а стадію виникнення, в процесі якої і здобуває свою правосуб'єктність, тобто стає суб'єктом права. «Дослідження проблем правосуб'єктності є вкрай важливим, оскільки саме це поняття є узагальнюючим виразом можливостей суб'єкта права, а, отже, дозволяє усвідомити механізм участі юридичної особи в цивільному обороті» [167, c. 33].

«Ступінь участі суб'єктів права у правовідносинах визначається за допомогою категорії правосуб'єктності. Визнання особи здатною до участі хоча б в якомусь вузькому колі правовідносин означає визнання її правосуб'єктною. Правосуб'єктність не відноситься до природних особливостей особи, наданих їй природою; її характер і зміст залежать від характеру і змісту чинного законодавства, а тому правосуб'єктність не просто соціальна, а певна соціально-юридична особливість. Однак особа не може бути правосуб'єктною взагалі, її правові можливості завжди чітко визначені. Тому правосуб'єктність означає, з одного боку, надання суб'єктам певних соціально-правових можливостей, а з іншого – встановлення їх обмежень, меж» [168, с. 39].

Говорячи про правосуб'єктність спортивних організацій, потрібно відзначити її особливий характер, обумовлений специфікою виду діяльності, метою і завданнями, поставленими перед нею. Їх подвійність, варіативність свідчать про нетипове правове становище спортивної організації.

Розуміння правової природи правосуб'єктності визнається однією з найбільш складних проблем в юридичній науці. Різне розуміння позбавляє дане поняття обмежень, визначеності змісту [169, с.18].

В юридичній літературі в різні періоди дослідження були висловлені різні концепції щодо змісту поняття правосуб'єктність. Суть їх зводиться до наступного:

1. Ототожнення правосуб'єктності з правоздатністю і визначення її як здатність мати права і обов'язки [42, с. 6; 170, с. 84 – 85; 171, с. 9 – 11].
2. Введення в правосуб'єктність поряд з правоздатністю і дієздатністю категорії правового статусу [172, с. 196; 173, с. 87; 174, с. 123].
3. Розгляд правосуб'єктності як цілісного явища, що складається з правоздатності і дієздатності і характеризується як здатність мати права і обов'язки і здійснювати їх [175, c. 172; 176, с. 185; 177, c. 54].

Різноманітні судження висловлювалися щодо елементного складу правосуб'єктності. Одні вчені визнають складовими правосуб'єктності правоздатність і дієздатність [178, с. 615; 179, с. 55 – 56; 180, с. 12 – 25]. Інші розглядають поняття правосуб'єктності на підставі трьох структурних елементів, додаючи до вищевказаних ще і деліктоздатність [181, с. 192; 182, с. 354; 183, с. 71, 80]. Ще далі у своїх дослідженнях просунувся О. О. Красавчіков додавши до трьох наявних елементів четвертий – трансдієздатність (здатність особи своїми діями створювати права і обов'язки для інших осіб і здатність особи набувати для себе права і обов'язки у результаті дії інших осіб) [184, с. 106].

Вважаємо найбільш прийнятною точкою зору щодо елементного складу правосуб'єктності наявність трьох основних складових: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. І якщо питання щодо перших двох складових вже давно перестало бути дискусією в науці цивільного права, що і було закріплено в ЦКУ (ст. 91, 92), то про деліктоздатність як структурний елемент правосуб'єктності необхідно сказати окремо. «Деліктоздатність - це здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні дії» [139, с. 341]. «Наявність саме такого елемента правосуб'єктності юридичних осіб, дозволяє говорити про них як про повноцінних, реальних суб'єктів правовідносин, які здатні не тільки мати права і обов'язки, власними діями їх набувати, а й нести за них відповідальність» [185, с. 10]. Прояв деліктоздатності як елементу правосуб'єктності знаходить своє відображення і крізь призму ознак юридичної особи, однією з яких виділяється самостійна майнова відповідальність. Братусь С.М. вважав, що «самостійна майнова відповідальність хоча і є вторинною (похідною), але більш глибокою ознакою, ніж всі інші ознаки, які входять до змісту поняття юридичної особи». На думку науковця, саме ця ознака свідчить про завершення розвитку юридичної особистості соціального утворення» [186, с. 151]. Таким же шляхом пішов законодавець, зазначивши саме самостійність відповідальності юридичної особи за своїми зобов'язаннями (ч. 1 ст. 96 ЦКУ). Це дає нам підстави для підтвердження зробленого раніше висновку про трикомпонентність структурного складу такого поняття як правосуб'єктність.

Спортивна організація, як і інші учасники цивільних правовідносин, наділена правоздатністю, зміст якої визначається як формою існування, так і специфічними чинниками, притаманними тільки їй. Вважаємо, що спортивній організації може бути притаманна виключно спеціальна цивільно-правова правоздатність, обсяг і вияв якої залежить від наявності певних умов.

Досягнення спортивною організацією найвищого спортивного результату неможливо без взаємодії з іншими суб'єктами, які виконують координуючі функції у сфері спорту, зокрема федераціями з видів спорту. Світова система таких організацій побудована за принципом ієрархії, де на верхньому щаблі знаходиться міжнародна федерація з виду спорту, а на нижчому спортсмен. Проміжними ланками виступають національні, обласні федерації та спортивні організації. Міжнародні федерації з виду спорту є самостійними організаціями, які не підпорядковані у своїй діяльності ніякому іншому міжнародному об'єднанню. Приєднатися до такої організації може будь-яка національна федерація, яка відповідає статутним вимогам міжнародної. Так п. 2 статуту федерації хокею України (ФХУ) [187] визначається, що правовою основою діяльності федерації є статут і регламентні документи міжнародної федерації хокею на льоду. Федерація футболу України (ФФУ) у п. 6 статуту зобов'язується визнавати цілі і завдання ФІФА (всесвітня федерація) і УЄФА (європейська федерація), керуватися документами цих організацій і виконувати обов'язки, передбачені останніми для національних асоціацій-учасниць [188]. Таке становище національних федерацій дає їм виключне право представляти вид спорту у відповідних міжнародних спортивних змаганнях, а також право на проведення офіційних змагань з цього виду спорту на території України.

Таким чином, досягнення найвищого спортивного результату безпосередньо пов'язано з членством у національній федерації з виду спорту. Сформована система чинить безпосередній вплив і на правоздатність спортивної організації, обсяг і прояв якої, безпосередньо залежить від наявності або відсутності членства в національній федерації з виду спорту.

Для будь-якої спортивної організації, незалежно від наявності або відсутності членства в федерації, притаманна цивільно-правова правоздатність, видами якої прийнято визнавати загальну (універсальну) і спеціальну. «Під загальною правоздатністю розуміється можливість для суб'єкта права мати будь-які цивільні права і обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності» [40, с. 125]. «Спеціальна правоздатність передбачає наявність у особи таких прав і обов'язків, які відповідають цілям і завданням її діяльності і прямо зафіксовані в установчих документах» [47, с. 59]. ЦК 1963 р. наділяв юридичні особи в ст. 26 спеціальною правоздатністю – здатністю володіти правами і обов'язками у відповідність з цілями, які конкретизуються в їх статуті. Чинний ЦКУ відійшов від принципу спеціальної правоздатності, закріпивши за юридичними особами, незважаючи на їх види, форми, рід діяльності загальну правоздатність. Так ст. 91 визначається, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільна правоздатність), як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Однак, розділивши юридичні особи на підприємницькі (ст. 84) та непідприємницькі (ст. 85), законодавець тим самим відходить від принципу загальної правоздатності заздалегідь визначаючи мету кожної з юридичних осіб. Підприємницьке товариство створюється з метою одержання прибутку та подальшого його розподілу серед учасників, а відповідно непідприємницьке з будь-якою іншою метою, відмінною від отримання прибутку. Але при цьому, законодавець надає можливість непідприємницьким організаціям і установам займатися підприємницькою діяльністю (ст. 86 ЦКУ). Як це відбивається на принципі загальної правоздатності, закладеному в Цивільному кодексі України? Даній проблемі приділяв увагу І. О. Покровський ще на початку ХХ ст. «Чи наділена юридична особа у майновій сфері усіма тими ж юридичними можливостями, якими наділена і фізична особа, або ж коло цих здібностей вужче, обмежуючись лише тим, що визначається метою юридичної особи? Чи може вона укладати всі угоди, доступні приватній особі, або ж тільки такі, які знаходяться у зв'язку з її метою? Чи може якась наукова або спортивна установа відкрити фабрику або торговельний заклад?» [189, c. 154].

Безсумнівно, загальною правоздатністю наділені всі підприємницькі товариства, незважаючи на те, що мета їх заздалегідь відома і визначена – отримання прибутку і подальший його розподіл серед учасників. Дана мета є природною для підприємництва, властива тільки йому і не обмежує у виборі виду діяльності такі товариства. «Також це не перешкоджає можливості учасникам (засновникам) підприємницького товариства звузити обсяг правоздатності, тобто зробити її спеціальною. Для цього необхідно закріпити в статутних документах конкретні (крім отримання прибутку) цілі і предмет (перелік видів) його діяльності» [40, c. 126]. Особливість правоздатності спортивної організації, створеної як підприємницьке товариство, полягає в обранні нею певного предмета діяльності – виду (-ів) спорту, а специфічність у наявності одночасно взаємодоповнюючих одна іншу цілей – отримання прибутку і подальший його розподіл та досягнення спортивного результату. Звідси, має місце добровільне обмеження правоздатності спортивної організації шляхом обрання тільки тих видів діяльності, завдяки яким можливе досягнення поставлених перед організацією цілей.

За загальним правилом, і непідприємницькі товариства, і установи наділені універсальною правоздатністю. Стаття 85 ЦКУ передбачає, що мета створення непідприємницького товариства відмінна від отримання прибутку і якщо, створюючи підприємницьке товариство, учасники (засновники) не зобов'язані в статутних документах вказувати мету і напрями діяльності, то для непідприємницьких товариств і установ дане положення носить обов'язковий характер (наприклад, ст. 11 Закону України «Про громадські об'єднання»). Таким чином, обсяг прав і обов'язків непідприємницьких товариств і установ обмежений зазначеними в установчих документах метою і завданнями таких організацій, що і є підтвердженням спеціального характеру правоздатності. Вважаємо, що збереження саме спеціальної правоздатності за непідприємницькими товариствами та установами не тільки виправдано, але й необхідно. Надавши цим організаціям загальну правоздатність, прибравши всі статутні обмеження, сталося б ігнорування інтересів засновників, що створили таку організацію.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/143248.html