Теоретичне підґрунтя дослідження гармонізації конституційного законодавства України про громадські організації з європейськими стандартами

Висловлена в дисертації пропозиція щодо гармонізації конституційного законодавства України про громадські організації з відповідними європейськими стандартами викликає необхідність уточнити:

- по-перше, що буде матися на увазі під конституційним законодавством;

- по-друге, що буде матися на увазі під європейськими стандартами про громадські організації;

- по-третє, що буде матися на увазі під гармонізацією.

Термін «конституційне законодавство» в цьому дослідженні використовується у вузькому значенні, тобто як Конституція (Основний Закон) та інші закони України (незважаючи на наявність різноманітних думок з приводу його змісту (див., наприклад, [59; 162]).

Відповідно, конституційне законодавство України про громадські організації – це сукупність Основного Закону та поточних законів, що закріплюють основи утворення та функціонування громадських організацій в Україні.

На користь використання в дослідженні гармонізації конституційного законодавства про громадські організації з європейськими стандартами терміна «конституційне законодавство» у вузькому значенні слід виокремити два аргументи.

По-перше, якщо Конституція та закони України будуть гармонізовані з європейськими стандартами про громадські організації, то підзаконні акти, з огляду на їх природу, будуть узгоджені з ними також. До того ж це відповідає такому принципу сучасного українського конституціоналізму, як принцип верховенства Конституції і законів України (зміст цього принципу докладно дослідила А. Р. Крусян [60, с. 264-277]).

По-друге, законодавство України про громадські організації не вичерпується лише конституційним законодавством. Учені зазначають, що «досвід законодавчого регулювання правового становища громадських… організацій має особливості: правові норми, які регулюють відповідні правовідносини, не належать повністю жодній галузі права… У цілому ця сукупність нормативних актів системно регулює доволі самостійну сферу правовідносин, яка найближче до конституційного інституту прав і свобод людини і громадянина» [178, с. 189-190].

Виходячи з цього, О. О. Кожевніков обґрунтував пропозицію виокремлювати право некомерційних організацій як комплексний міжгалузевий інститут права, що має ярко виражену конституційно-правову основу, бо головним правовим засобом виділення права некомерційних організацій як комплексного міжгалузевого інституту є конституційне право громадян на об’єднання [40, с. 12-13], а також надав характеристику цього інституту.

Тому цілком логічним є встановлення основ утворення та функціонування громадських організацій в Україні за допомогою Основного та поточних законів. А конкретизацію норм цих законів здійснювати за допомогою підзаконних актів іншої галузевої належності.

Досліджуючи стан та перспективи гармонізації конституційного законодавства України про громадські організації з європейськими стандартами, слід надати визначення не тільки терміна «конституційне законодавство України про громадські організації», але й терміна «європейські стандарти про громадські організації».

Побудова в Україні демократичної держави та євроінтеграційні прагнення України обумовлюють значну увагу до дотримання європейських стандартів у різних сферах суспільного життя. Не є винятком і громадські організації.

Наразі громадським організаціям, як важливим інститутам громадянського суспільства, присвячена низка європейських стандартів. Але крім цього, утворення та участь у діяльності громадських організацій сприяє реалізації такого конституційного суб’єктивного права, як право на об’єднання. З цього приводу В. З. Гущін справедливо відмічає, що «право на об’єднання, свобода діяльності громадських об’єднань – категорії не тільки внутрішньодержавного, але й міжнародного права» [16, c. 15]. Це особливо вірно стосовно галузі конституційного права. Як влучно зазначив В. М. Шаповал, «центральне місце конституційного права в системі національного права зумовлено… його зв’язками із системою міжнародного публічного права» [182, с. 61].

Європейські стандарти прав людини є видом міжнародних стандартів прав людини, тому вони не можуть бути вужчими за світові міжнародні стандарти. Європейські стандарти є регіональними щодо світових міжнародних стандартів, якщо використати класифікацію за територіальною ознакою.

Зазначимо, що основні європейські стандарти свободи об’єднання повністю відповідають світовим стандартам у цій сфері. Основними міжнародно-правовими актами, в яких закріплюється право на асоціацію, є:

- Загальна декларація прав людини 1948 р. Відповідно до ст. 20, «1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій. 2. Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоціації» [26];

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. Стаття 22 Пакту є більш детальною, ніж норми Загальної декларації, і передбачає, що: «(1) Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право утворювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. (2) Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Ця Стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції». Третя частина ст. 20 стосується гарантій свободи асоціації працівників [72].

Усі ці документи ратифіковано більшістю європейських країн, у т. ч. Україною (1973 р. – Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [125]). Зазначимо, однак, що в цих стандартах йдеться про свободу асоціацій фізичних осіб (тобто вони безпосередньо мають відношення до громадських організацій та опосередковано – до іншої конституційно-правової форми громадських об’єднань, до громадських спілок).

Також слід зазначити, що наразі відсутні світові міжнародні стандарти, в яких йдеться не про право на об’єднання в громадські організації, а про самі громадські організації, про їх утворення та функціонування. Існують лише поодинокі згадки про необхідність підтримки, заохочення або про надання певних прав громадським організаціям того чи іншого виду. Прикладом може служити так звана Декларація про правозахисників (повна назва – Декларація про право та обов’язки окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини та основні свободи, прийнята резолюцією 53/144 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1998 р.), у який йдеться виключно про правозахисні неурядові організації [18].

Значна кількість неурядових організацій має акредитацію при ООН, допомагаючи в захисті прав людини та в реалізації інших цілей ООН, лобіюючи певні рішення, отримуючи фінансову підтримку від цієї організації, збираючи матеріали для Універсального періодичного огляду (механізму Ради з прав людини з перевірки дотримання прав людини в кожній з держав-членів ООН раз на 4 роки) та здійснюючи моніторинг виконання рекомендацій, висловлених в Універсальному періодичному огляді.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37394.html