Закони України спеціального характеру про громадські організації та європейські стандарти

Виходячи із суб’єктів, правове регулювання яких здійснюється, закони про громадські організації запропоновано класифікувати на закони загального та спеціального характеру.

Наразі існує 9 законів України спеціального характеру про громадські організації. Закони спеціального характеру про громадські організації доцільно проаналізувати у хронологічному порядку з огляду на дві причини. По-перше, для того щоб виявити тенденції в регламентації окремих видів громадських організацій у законодавстві України. По-друге, для того щоб проаналізувати їх відповідність чинному Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. (більшу ймовірність узгодженості з ним матимуть ті закони, прийняття або внесення змін та доповнень до яких мало місце після 22 березня 2012 р.).

Що ж до відповідності цих законів європейським стандартам про громадські організації, то жоден із проаналізованих європейських стандартів не передбачає окремого правового регулювання для того чи іншого виду громадських організацій, крім міжнародних організацій.

         При аналізі Фундаментальних принципів та Рекомендації № СМ/Rec(2007)14 привертає увагу той факт, що в європейських стандартах немає згадки про окремі спеціальні види громадських організацій. Як випливає зі змісту розглянутих документів, спеціальні положення встановлюються для міжнародних громадських організацій. У поодиноких випадках існують більш спрощені вимоги до громадських організацій, що не базуються на членстві (у порівнянні з членськими громадськими організаціями).

Європейським стандартом, присвяченим виключно неурядовим, у т.ч. громадським, організаціям, є Європейська конвенція про визнання юридичними особами міжнародних неурядових організацій 1986 р. [21]. Конвенція містить Преамбулу та 11 статей, 7 з яких стосуються процесуальних питань її ратифікації. Зміст решти статей цілком відповідає назві конвенції, тобто стосується виключно міжнародних неурядових організацій. На Офіційному веб-сайті Офісу Ради Європи в Україні стислий зміст цих статей викладено так: «…за цією Конвенцією Сторони погоджуються визнавати за правом правосуб`єктність та правоздатність неурядових організацій, набуті на території Сторони, на якій ця організація має свою законну штаб-квартиру. Для застосування положень Конвенції міжнародна неурядова організація повинна: мати за мету неприбуткову діяльність міжнародного значення; бути утвореною документом, який відповідає вимогам національного законодавства Сторони; здійснювати статутну діяльність на території принаймні двох Сторін; мати законну штаб-квартиру на території Сторони, а управлінські та контрольні органи – на території цієї держави або іншої Сторони. Конвенція встановлює правила подання необхідних документів властям Сторони, в якої запитується визнання, а також визначає виняткові випадки, коли Сторона може відмовити у визнанні правосуб`єктності, наприклад, якщо діяльність відповідної організації суперечить інтересам національної безпеки, громадської безпеки або завдає шкоди справі запобігання заворушенням чи злочинам, тощо» [23].

Ця Конвенція була відкрита для підписання 24 квітня 1986 р. та набрала чинності 1 січня 1991 р. Станом на 1 січня 2015 р. Конвенція не ратифікована Україною. Зазначимо, що наразі в конституційному законодавстві України про громадські організації положення про міжнародні організації містить не закон спеціального характеру про громадські організації, а закон загального характеру про громадські організації – Закон України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р.

         Хронологічно першим законом спеціального характеру про громадські організації є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. Цей акт майже в кожній статті передбачає наявність громадських організацій інвалідів (наприклад, у ст.ст. 1, 3, 7, 9-11), а його Розділ ІІІ присвячено виключно їм. Зазначимо, що цей розділ містить 8 статей, які встановлюють переважно пільги для громадських організацій інвалідів. Проте зміст цих статей інколи вступає в суперечність із Законом України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р., хоч останні зміни в Розділі ІІІ датуються жовтнем 2012 р. (тобто їх було внесено майже через півроку після прийняття Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р.). Наприклад, є положення про територіальні статуси громадських організацій інвалідів (ст. 12) [117]. Те, що хронологічно перший закон спеціального характеру про громадські організації є настільки ґрунтовним щодо громадських організацій інвалідів, пояснюється тим, що в Україні станом на 21 березня 1991 р. ще не було прийнято Акт проголошення незалежності. Отже, цей Закон на момент свого прийняття мав назву «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР». Відповідно, він приймався як закон суб’єкта федерації, з урахуванням Конституції УРСР та Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р.

         Аналогічні міркування є вірними й щодо Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Цей акт навіть не містить визначення терміна «релігійна організація». Проте в ньому передбачено, що «релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями)», та перераховано види релігійних організацій, деякі з яких належать до громадських організацій, бо утворюються шляхом об’єднання фізичних осіб: «Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями)» [130]. До громадських організацій можна віднести всі релігійні громади, а також ті монастирі та релігійні братства, що утворені в порядку, передбаченому для релігійних громад. Положення цього Закону щодо тих видів релігійних організацій, які можна віднести до громадських організацій, є дуже детальними (з огляду на те, що на момент прийняття Закону ще не існувало акта про громадські організації загального характеру).

         Ще одним законом, прийнятим до проголошення незалежності України та до прийняття Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., є Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. Стаття 4 цього Закону одним із прав споживачів називає право об’єднуватись у громадські організації споживачів. А Розділ ІІІ присвячено цим інститутам громадянського суспільства. Він має назву «Громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)». Цей розділ складається з двох статей (ст.ст. 24-25) та не змінювався з дати набрання Законом чинності. Тому цілком природно, що його окремі положення входять у суперечність з нормами Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р. У ст. 24 навіть є відсильна норма, що передбачає: «Об’єднання споживачів є громадськими організаціями, що провадять свою діяльність відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян» [111].

         Першим законом України спеціального характеру про громадські організації, прийнятим після проголошення незалежності країни, став Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. Але так само, як і розглянуті вище закони, він набрав чинності до того, як було прийнято Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р.

         Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. називає серед суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності громадські організації в науковій та науково-технічній діяльності (ст. 4) та встановлює для них узагальнене найменування «громадські наукові організації». Окремого розділу про громадські наукові організації в цьому Законі не передбачено, але їм присвячено ст.ст. 17 та 18. Стаття 18 встановлює основи взаємовідносин органів державної влади і громадських наукових організацій, а ст. 17 надає визначення терміна «громадські наукові організації» («громадські наукові організації є об’єднаннями вчених для цілеспрямованого розвитку відповідних напрямів науки, захисту фахових інтересів, взаємної координації науково-дослідної роботи, обміну досвідом»); окреслює деякі права, що з-поміж громадських організацій мають переважно наукові громадські організації (наприклад, утворювати тимчасові наукові колективи, бути колективними членами міжнародних науково-фахових об’єднань, спілок, товариств), а також містить відсильну норму про легалізацію та функціонування наукових громадських організацій: «Громадські наукові організації підлягають реєстрації та діють відповідно до законодавства про об’єднання громадян з урахуванням положень цього Закону» [114].

         Очевидно, що на момент прийняття цього закону у Верховній Раді вже опрацьовувався проект Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., саме це і викликало наявність у тексті аналізованого документа відповідної відсильної норми. Ця відсильна норма, як і наведена вище дефініція терміна «громадські наукові організації», відповідає Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., але не чинному Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р.

         Першим прийнятим після набрання чинності Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. законом спеціального характеру про громадські організації став Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р. Він передбачає наявність такого виду громадських організацій, як громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, та визначає її як «об’єднання громадян, яке утворюється з метою задоволення потреб його членів у сфері фізичної культури і спорту» [133].

Слід зазначити, що його норми на момент прийняття були повною мірою узгоджені з нормами Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Але наразі, незважаючи на втрату чинності Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., Закон України «Про фізичну культуру і спорт» називає спортивні громадські організації об’єднаннями громадян та наголошує, що вони сприяють лише задоволенню потреб тільки своїх членів. Таким чином, у частині спортивних громадських організацій цей Закон не відповідає нормам чинного конституційного законодавства про громадські організації.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37394.html