Покарання за сприяння вчиненню терористичного акту

Надзвичайно важливим інститутом будь-якої системи кримінального права та однією з центральних категорій кримінально-правової науки є покарання. З’ясування його суті має вирішальне значення для визначення змісту та спрямованості кримінальної політики держави, з’ясування мети, запобіжного та виховного впливу кримінального закону взагалі та окремої заборонної норми Особливої частини КК України зокрема.

Покарання перебуває в нерозривному взаємозв’язку зі злочином, характеризуються взаємозалежністю та взаємообумовленістю з ним. Якщо злочин є діянням особи, яка протиставляє свою волю, бажання й переконання волі держави та інтересам суспільства, то покарання – це адекватна реакція держави, її примусовий захід, спрямований на відновлення соціальної справедливості, виправлення винного, захист фізичних і юридичних осіб, суспільства і держави від злочинних посягань у майбутньому.

Злочин і покарання пов’язані між собою та не можуть існувати один без одного, вони пов’язані як дія та протидія, як небезпека та усунення цієї небезпеки, як шкода (зло) та боротьба з нею [68, с. 24].

Формулюючи поняття злочину, встановлюючи коло злочинного, кримінальне законодавство завжди передбачає його караність. Без кримінального покарання втрачають сенс будь-які кримінально-правові заборони. Воно виступає як наслідок злочину. Тому кримінальний закон не тільки визначає, які суспільно небезпечні діяння слід відносити до злочинів, але і встановлює покарання за кожне з них [163, с. 11].

Для того ж, щоб правильно зрозуміти сутність існуючого зв’язку між злочином і покаранням, необхідно відповісти на запитання про те, на яких принципах будується покарання за злочин та чого бажає досягнути держава, визначаючи, які покарання слід застосовувати до осіб, що вчинили той чи інший злочин. Іншими словами, треба з’ясувати принципи та мету кримінального покарання.

Відповідно до частини 1 статті 50 КК України покарання є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

На думку вітчизняних дослідників покарання грунтується на таких принципах як законність, справедливість, індивідуалізація і гуманність покарання.

Принцип законності покарання полягає в тому, що обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, має здійснюватись тільки на підставі чинного кримінального закону (в першу чергу на підставі санкції статті, яка передбачає відповідальність за злочин з урахуванням положень Загальної частини КК України).

Справедливість покарання включає в себе не тільки обмеження прав і свобод засудженого, але й, насамперед, відновлення того стану, який був до скоєння злочину. А якщо неможливо відновити цей стан, то повинна бути здійснена відповідна грошова компенсація. Також справедливим покарання буде тоді, коли воно є раціональним. Раціональність покарання означає, що воно корисне як для злочинця, так і для суспільства в цілому. Тобто, якщо призначається покарання винній особі, то воно повинне впливати на неї з метою подальшого виправлення. До суспільства має повернутися виправлена особа, яка більше не буде скоювати злочинів, яка налаштована на виконання ресоціалізаційних заходів.

Індивідуалізація покарання полягає в тому, що покарання застосовується до особи, котра визнається винною у вчиненні злочину, із урахуванням усіх обставин його скоєння.  

Покарання має бути гуманним, тобто таким, що не містить у собі фізичних страждань, приниження людської гідності та позбавлення життя засудженого [91, с. 815-816].

Для того, щоб встановити ефективність кримінального покарання необхідно вирішити найголовніше питання – яку мету переслідує покарання згідно з чинним кримінальним законом України?

Як правильно зазначається в літературі, під цілями покарання необхідно розуміти результати застосування покарання, проте не всі результати, а тільки бажані для того, хто це покарання встановив і застосовує.

Цілі покарання, є похідними від засобу їх реалізації кримінального покарання і визначаються об’єктивними властивостями кримінального покарання [28, c. 54-55].

Мета покарання чітко визначена у положеннях частин 2 та 3 статті 50 КК України.

Із положень зазначених норм В.К. Грищук робить висновок, що мета покарання – це кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінально-правового впливу, і ця мета проявляється у чотирьох площинах:

1) кара щодо засудженого;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину;

4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами [43, с. 432].

Цілі покарання є похідними від засобу їх реалізації – кримінального покарання і визначаються об’єктивними властивостями кримінального покарання. Неможливо ставити перед кримінальним покаранням цілі, які, виходячи з природи і механізмів дії кримінального покарання, взагалі не можуть бути його результатами або входять в зміст самого кримінального покарання [28, с. 55]. У зв’язку з цим не всі дослідники поділяють думку про віднесення кари до мети покарання.

Нагадаємо, що під карою як метою покарання, у кримінально-правовій літературі розуміється заподіяння винному страждань і втрат, за вчинений ним злочин і відповідно до нього, для задоволення почуття справедливості потерпілого та суспільства і, тим самим, для досягнення інших цілей покарання [108, с. 20]. Проте на думку деяких дослідників кара є не метою, а сутністю, невід’ємною властивістю покарання, необхідною передумовою для досягнення покаранням своїх цілей (попередження злочинів, виправлення засуджених) [144, с. 14-15]. Якби кара дійсно була метою покарання, то зміст кримінальної репресії полягав би лише в тому, щоб досягти кари. В цьому випадку і суд, і кримінально-виконавчі установи могли б вважати своє завдання виконаним, покаравши злочинця. Причому, чим ефективніше була б каральна дія покарання, тим більш позитивно оцінювалася б діяльність суду і кримінально-виконавчих установ. Кара – не самоціль покарання. Кара необхідна лише як засіб, хоч і важливий для досягнення запобігання вчиненню злочинів. Якщо цієї мети можна досягти мінімальною карою, застосування суворого покарання було б не тільки не виправданим, а й незаконним і несправедливим. I навпаки, якщо з метою попередження злочинів слід застосувати сувору кару, м’яка міра покарання була б неприпустимим лібералізмом

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37497.html