Науково-методологічний підхід до визначення змістовної наповненості фінансової політики в умовах глобальних трансформацій

Міжнародні фінансово-кредитні відносини не виникають одномоментно. У процесі своєї еволюції вони поступово трансформується. Кожен з етапів їх еволюції відрізняється рішенням певного кола завдань в умовах інституціональних обмежень. У результаті світова фінансова система піднімається на новий щабель, реалізуючи свій інституціональний потенціал. Часові межі етапів носять умовний характер. Тим не менше, їх виділення дозволяє фіксувати якісні стрибки або, іншими словами, точки прогресивного інституціонального зростання як цілісного утворення.

У вітчизняних і російських виданнях англомовний термін "fiscal policy" часто перекладається як фінансова політика, що дає підстави для вузького розуміння останньої, тобто окремо від монетарної політики. Зокрема, назва роботи Е.Хансена "Monetary theory and fiscal policy" [25] у перекладі російською визначалась як "Денежная теория и финансовая политика" [26], що внесло певну плутанину у понятійний апарат. Саме у такому вузькому розумінні теорія фіскальної політики розроблялась Ф.Тінбергеном, Л.Йохансеном, Р.Масгрейвом, Е.Хансеном, Р.Солоу, П.Самуельсоном та ін. Основним завданням фіскальної політики вони розуміли її стабілізаційну (антициклічну) функцію. Близьким до поняття фіскальна політика є поняття публічних фінансів. Термін "публічні фінанси", який вживався Р.Масгрейвом, охоплює як інституціональні основи, так і зміст фіскальної політики.

Деякі економісти застосовували термін фінансова політика для макрорівня. Дж.Хатер ототожнював державну фінансову політику з управлінням фінансовими ризиками держави як своєрідної корпорації, що має активи і зобов’язання, вважаючи найважливішим завданням такої політики визначення оптимального рівня резервів в умовах гнучкого валютного курсу [27].

Методологічною основою досліджень Дж. Хатера була інтегрована фінансова модель К.Фрута–Дж.Штайнаь [28] для корпоративної фінансової політики. Таке визначення державної фінансової політики у вузькому розумінні, тобто з обмеженням сфери управління лише державними фінансами, може бути методологічною основою лише для дослідження проблем стабільності державних фінансів.

Російські економісти часто ототожнюють західний термін "fisсal policy" з фінансовою політикою, що знову таки розмежовує державні фінанси та фінанси інших секторів економіки [29], фінансова політика розглядається у контексті її взаємодії із єдиною монетарною політикою в рамках ЄВС.

В інших роботах, навпаки, пропонується надто широке розуміння державної фінансової політики. У роботі під редакцією Р.Набієва фінансова політика держави розглядається як сукупність бюджетної, податкової, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної, соціальної та зовнішньоторговельної політики [30].

Зрозуміло, що такий значний перелік складових лише ускладнює визначення основної мети державної фінансової політики і веде до множинності її цілей. Традиційно (як у зарубіжній, так і в українській економічні літературі) фіскальна і монетарна політики, розглядаються як предметно виокремлені сфери, і лише їх взаємозв’язки та взаємодія дають підстави для методологічного обґрунтування інтегрованого поняття державної фінансової політики.

Завдання та сфери відповідальності кожної із складових державної фінансової політики є специфічними, подекуди суперечливими, що потребує застосування процедур і механізмів узгодження їх цілей і завдань. Разом із тим сфери відповідальності мають бути чітко нормативно встановленими, бо розмиті, неконкретні цілі державних органів є підґрунтям для безвідповідальності. З цих позицій можна критикувати виділення державної фінансової політики як окремого предмету наукового дослідження, зважаючи на певну еклектичність поняття і навіть його штучність.

Традиційно монетарна політика розглядається як автономна відносно фіскальної політики, що пояснюється відмінностями в об’єкті управління та інструментах, які застосовуються. Така інституціональна автономність монетарної політики є вагомою підставою для її предметного виокремлення від фіскальної політики. Водночас повинна оцінюватись в цілому результативність економічної політики уряду і державної фінансової політики зокрема.

З інституціональної точки зору об’єднання фіскальної і монетарної політик у державну фінансову політику є логічним тому, що суб’єктом управління в обох випадках є держава в особі спеціальних органів управління. Монетарна політика зазвичай проводиться незалежним від уряду центральним банком, а фіскальна – органами виконавчої влади. Щодо суб’єктів державної фінансової політики особливих протиріч і розбіжностей в існуючих підходах немає. Органи державної влади об’єднуються в стислому і місткому понятті "держава", до якого можна включити будь-які державні органи, у тому числі центральний банк. Суб’єктами державної фінансової політики є органи державної влади, рішення та дії яких впливають на всю сукупність фінансових відносин, включаючи взаємодію державних і приватних фінансів через фінансовий ринок. Разом із тим розподіл компетенцій та сфер відповідальності між такими органами є важливим для забезпечення результативності державної фінансової політики. Таким чином має місце інституціональна моносуб’єктність державної фінансової політики.

Державна фінансова політика, за визначенням Б.Райзберга, Л.Лозовського та Е.Стародубцева, це – "політика держави, уряду стосовно використання державних фінансових ресурсів, регулювання доходів і видатків, формування і використання коштів державного бюджету, податкового регулювання, управління грошовим обігом, впливу на курс національної валюти" [35].

Розширення сфер впливу державної фінансової політики (порівняно із ототожненням її з фіскальною політикою), безперечно, поглиблює розуміння її сутності. Разом із тим бракує методологічної точності із визначенням об’єкта управління та цілей такої політики.

У визначеннях інших дослідників переважає підхід, який ототожнює державну фінансову політику з фіскальною і звужує її цілі до виконання державою своїх функцій. За визначенням О.Кириленко, фінансова політика – це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Акцент на тому, що державна фінансова політика впливає на економіку через фінансову систему, означає, що об’єктом впливу є не тільки доволі вузька сфера податкових і бюджетних фінансових потоків, але й фінанси інших секторів економіки, які формують фінансову систему країни. Проте далі завдання державної фінансової політики звужується до забезпечення реалізації державних програм вiдповiдними фінансовими ресурсами, тобто цілі державної фінансової політики обмежуються фінансовим забезпеченням виконання державою своїх функцій.

Фінансова політика, як і будь-яка політика, є діяльністю з управління конкретним об’єктом. У фінансовій політиці таким об’єктом є фінансові активи і зобов’язання. У такому вузькому розумінні державна фінансова політика – це управління фінансовими активами і зобов’язаннями держави. Саме із таких методологічних позицій Дж.Хатер відносив до завдань державної фінансової політики: визначення фінансових ризиків, які може взяти на себе держава, доцільних сфер здійснення фінансових інвестицій і оптимального рівня резервів в умовах режиму гнучкого валютного курсу [27].

Для дослідження цих питань ним було застосовано інтегровану фінансову модель Фрута–Штайна [28], призначену для корпоративної фінансової політики. Такий вузький підхід до визначення державної фінансової політики не враховує її впливу на фінанси інших секторів економіки і фінансову систему країни в цілому.

За змістом державна фінансова політика не обмежується лише управлінням публічними фінансами та фінансами центрального банку. Ідея полягає в тому, що така політика, крім власне фінансового забезпечення виконання державою своїх функцій, впливає на фінанси інших секторів. На системному впливі фінансової політики на економіку країни та фінанси різних секторів акцентує увагу В.Опарін: "у фінансах неприпустимо приймати певні рішення з окремих питань (бюджету, банківської діяльності, функціонування фондового ринку та ін.), не враховуючи їх наслідків для усієї системи" [38, с. 5]. З цих позицій нами було обґрунтовано, що "концептуальною основою фінансової політики є положення, згідно з яким зростання прямої державної участі у перерозподілі фінансових ресурсів негативно впливає на фінансовий потенціал приватного сектора і, навпаки" [39].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87727.html