Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні недержавним сектором безпеки

Ефективне та успішне вирішення завдань, що стоять перед економікою України, в значній мірі залежить від результативної діяльності підприємництва. Ця результативність, в свою чергу, зaлeжить від умoв функцioнування, від безпеки підприємницької діяльності як суб’єкта ринкової економіки, від якості правотворчого та законотворчого процесу, який покликаний в оперативному режимі реагувати на зміни в ринковому просторі: на посилення процесу глобалізації, на появу нових технологій шахрайства, корупцію, на кримінальні діяння та на інші загрози безпеки підприємницької діяльності.

Останнім часом, в провідних країнах світу, в тому числі і в Україні, питання щодо забезпечення безпеки підприємницької діяльності усе більше орієнтовані не тільки на державну систему суб’єктів забезпечення безпеки підприємницької діяльності, а і на недержавний сектор в цій сфері.

На сьогодні суб’єкти забезпечення безпеки підприємництва поділяються на державні та недержавні. В попередніх підрозділах була розглянута система органів державної влади, що створюють умови та вимоги для ефективного процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності, в тому числі розглянута діяльність ДСО при МВС, яка, по суті, реалізує цей процес. В той же час, для успішного виконання умов щодо забезпечення безпеки підприємництва, в Україні функціонує недержавний сектор забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Недержавний сектор забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні складається з двох основних типів суб’єктів: приватних охоронних підприємств та служб безпеки суб’єктів підприємницької  діяльності. До цього сектору входить ряд інших суб’єктів (детективні структури, інформаційні служби, аналітичні та консультаційні центри), взаємообумовленість функціонування яких настільки складна, що вони можуть існувати як автономному режимі, так і в тісному взаємозв’язку один з одним. Діяльність двох основних типів суб’єктів недержавного сектору забезпечення безпеки підприємницької діяльності буде розглянута нижче.

Якщо торкнутися перспектив розвитку безпекової діяльності, слід сказати, що світовий досвід якраз і свідчить, що саме недержавні структури, в основному, і вирішують задачі по забезпеченню безпеки підприємництва. Зокрема, на сьогодні система недержавної безпеки передбачає практично повний комплекс послуг у сфері організації захисту підприємництва та бізнесу, а саме: фізичну охорону об’єктів та суб’єктів господарювання, супровід вантажів, технічний захист від несанкціонованого доступу до конфіденційної інформації, проведення бухгалтерського, кадрового, енергетичного та інших видів аудиту, надання інформаційно-аналітичних консалтингових послуг у сфері безпеки, юридичної допомоги та консультацій, організація захисту комерційної таємниці, надання послуг з перепідготовки фахівців в інформаційно-аналітичній сфері, методичної допомоги в організації та розвитку діяльності служб безпеки, боротьбі з рейдерством та інші [170, с.63].

За сьогоднішніх обставин виникає питання щодо доцільності віднесення недержавного сектору безпеки до системи суб’єктів адміністративно-правових відносин. Необхідно відмітити, що недержавний сектор безпеки виступає як суб’єкт господарювання, адже відповідно до ст. 42 ГКУ здійснює свою діяльність на власний ризик з метою одержання прибутку [33].

В той же час, недержавний сектор можна віднести до системи суб’єктів адміністративно-правових відносин. Так, В. В. Галунько відмічає, що суб’єкти господарювання займають важливе місце в системі суб’єктів адміністративного права. Саме вони є первинним джерелом створення національного валового продукту, забезпечення високих матеріальних стандартів для громадян України, національної безпеки країни. Поряд із ринковим механізмом, побудованим на нормах цивільного і господарського права, суб’єкти господарювання є також носіями публічних прав і адміністративних обов’язків, оскільки у всіх без винятку країнах світу держава втручається в ринкову економіку більшою чи меншою мірою [171].

Недержавний сектор безпеки залежно від низки чинників наділений адміністративною правосуб’єктністю. В. В. Галунько, права та обов’язки суб’єктів господарювання поділяє на дві категорії: 1) загальні, притаманні всім суб’єктам господарювання; 2) спеціальні, що встановлюються лише щодо тих суб’єктів господарювання, які здійснюють певні специфічні види діяльності. Зокрема, науковець до загальних адміністративних обов’язків суб’єктів господарювання відносить: а) своєчасну та у повному обсязі сплату податків і публічних обов’язкових соціальних платежів; б) отримання ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких законодавство передбачає необхідність отримання спеціальних дозволу; в)дотримання вимог антимонопольного конкурентного законодавства; д) забезпечення безпеки виробництва (екологічної, пожежної, радіаційної, санітарно-епідеміологічної, щодо охорони праці тощо) та ін. [171].

Вважає суб’єктами адміністративно-правових відносин різноманітні господарські структури В. К. Колпаков. Зокрема, науковець зазначає, що на них, як і на всі інші організації, нормами адміністративного права покладено обов’язок додержувати пожежних, санітарних та інших загальнообов’язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди та ін.) [97, с. 53].

Досить складну за структурою систему суб’єктів адміністративного права пропонує В. М. Бевзенко, який, відповідно до двох основних критеріїв, – участі у публічно-правових відносинах та обсягу і змісту повноважень також відносить суб’єктів господарювання до цієї системи [172, с.101]. М. В. Костів за різницею у повноваженнях, структурою та правовими властивостями класифікує групи суб’єктів адміністративних правовідносин. До однієї з таких груп входять підприємства, установи і організації, а також органи громадських організацій, виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування, адміністрація підприємств, установ, організацій, і структурні частини підприємств, установ, організацій [173, с. 31].

Вищезазначений аналіз фахової літератури та теорії адміністративного права свідчить, що недержавний сектор безпеки є частиною системи суб’єктів адміністративно-правових відносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Зокрема, їх організаційно-правова діяльність регулюється низкою нормативно-правових актів, відповідно до яких відбувається процес легітимації суб’єктів недержавного сектору безпеки, сплати ними податків, зборів, відрахувань, виконання вимог охорони праці відповідно до встановлених компетентними органами державної влади правил, дотримання умов конкурентного законодавства.

Взагалі, статус недержавного сектору безпеки як частини системи суб’єктів адміністративно-правових відносин полягає в aдміністративно-прaвових зaсадах їх реєстрації та ліквідaції, а також деяких публiчних правaх та адмiністративних обoв’язках у прoцесі здійснення підприємницькoї діяльнoсті, зoкрема щодо питань ліцeнзування, сeртифікації, патентування, сплати податків, зборів та інших обов’язкoвих сoціальних плaтежів, дoтримання вимoг трудового, природоохоронного та екологічного законодавства.

Завдання, які вирішує недержавний сектор безпеки, спрямовані на захист законних прав та інтересів суб’єктів підприємництва і cприяють зaгальному прoцесу рoзвитку підприємництва в Укрaїні. За таких умов недержавна система забезпечення безпеки підприємництва виступає об'єктивним союзником державної системи, і це визначає можливість і необхідність взаємодії органів державної влади з представниками сектору недержавної системи безпеки. Одним з таких представників недержавного сектору безпеки є приватна охоронна діяльність.

Як було сказано раніше, для вдосконалення охорони об'єктів державної та інших форм власності було створено ДСО при МВС. Аналіз норм Конституції України чітко вказує на мету створення ДСО при МВС України як одного з центральних органів, що здійснює охорону власності. Так, у нормах ч.1 ст.41 Конституції України закріплено, що «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності» [12], а норми ч. 4 вказаної статті зазначають, що «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним» [12]. Поряд з цим, держава делегувала функцію охорони власності також приватним правоохоронним підприємствам. Відповідно до ст.1 Закону України «Про охоронну діяльність» суб'єктом охоронної діяльності є суб'єкт господарювання будь-якої форми власності, створений та зареєстрований на території України, що здійснює охоронну діяльність на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії [143].

З вищезазначеного формулювання поняття «суб’єкт охоронної діяльності» випливає, що приватні охоронні підприємства для виконання функції охорони, що є складовою комплексу процесу забезпечення безпеки підприємництва можуть здійснювати свою діяльність тільки на основі отриманої ліцензії. Відповідно до статті 4 Закону України «Про охоронну діяльність» [143], статті 6 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [29] та постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку органів ліцензування» [174] Міністерством внутрішніх справ України прийнято наказ «Про затвердження Ліцензійних умов провадження охоронної діяльності»[175], згідно яких приватним охоронним підприємствам потрібно пройти процедуру ліцензування для здійснення охоронної діяльності. У разі успішності виконання вимог вищезазначеного підзаконного нормативного акту МВС України видає ліцензію суб’єкту недержавного сектору безпеки на право зайняття охоронною діяльністю.

На перший погляд, приватні охоронні підприємства перебувають у менш вигідному положенні, ніж ДСО при МВС, у зв’зку з обов’зковою процедурою ліцензування своє діяльності. Однак, вважаємо, що отримання ліцензії приватними охоронними підприємствами є необхідним заходом держави у процесі підвищення ефективності охорони ними майна фізичних та юридичних осіб.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37082.html