Генезис законодавства про звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на території сучасної України

Щоб проаналізувати становлення системи примусових заходів виховного характеру на території сучасної України, ми повинні показати формування та відповідне офіційне закріплення вказаних заходів у законодавстві нашої держави. Виклад цих питань пов’язаний з труднощами, зумовленими тією обставиною, що деякі частини України свого часу входили до складу інших держав: Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Румунії та ін. Через це, а також з урахуванням тієї обставини, що значна територія сучасної України до 1917 р. входила до Російської імперії, а після 1921 р. – до складу СРСР, при дослідженні цього питання взято багато матеріалу з історії Російської імперії до 1991 р., коли Україна стала незалежною державою.

Вивчення кримінального законодавства в період українського державотворення 1917–1921 рр. свідчить про відсутність нормативних актів щодо злочинності неповнолітніх. Це пояснюється тим, що в цей період, як вірно відмічає Е.М. Кісілюк, прийняти Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси не вдалося внаслідок обставин того часу: збройної боротьби, частих переїздів уряду, загальної паніки. Більшість матеріалів, які стосуються перегляду вказаних нормативно-правових актів, втрачено [73, c. 12]. До того ж в цей період законодавча увага головним чином приділялася тим видам злочинів, які були найбільш поширеними і вимагали регламентації, відмінної від норм, сформульованих у кримінальних актах Російської імперії. До таких видів злочинів відносилися злочини проти держави, громадського порядку та громадської безпеки, злочини проти власності, господарські та службові злочини [72,
c. 131–132].

Історико-правовий аналіз правової регламентації звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням примусових виховних заходів проведемо через умовну періодизацію розвитку кримінального законодавства на три періоди: дорадянський період (XIX ст. – 1917 р.), радянський період (1917–1991 р.р.), післярадянський період (1991 р. і дотепер).

Дослідження почнемо з XIX ст., тому що, як відмічає Н.М. Крестовська у давньоруському суспільстві дитинство як пора людського життя ще не становило собою правової цінності. Тільки за Кодексом 1743 р. «Права, за якими судиться малоросійський народ» неповноліття особи, яка вчинила злочин, звільняло її від катувань та смертної кари, натомість породжувало обов’язок батьків відшкодувати завдані збитки. Покарання таким особам призначалося за розсудом суду [80, с. 10].

Законодавство дореволюційної та післяреволюційної Росії періоду кінця XIX – початку XX ст.ст. не могло не враховувати практику інших держав щодо застосування до неповнолітніх правопорушників заходів виховного характеру замість покарання та щодо створення судів для неповнолітніх, адже всі соціальні фактори формування системи примусових заходів виховного характеру мали місце і в Росії. На стадії переходу від традиційних до індустріальних форм життя українське суспільство також зіткнулося з проблемою дитячої безпритульності, бездоглядності та делінквентності, яку намагалося вирішити суто громадськими засобами, за рахунок благодійницької діяльності. Інститут кримінальної відповідальності неповнолітніх на рубежі XIX–XX ст.ст. зазнав суттєвих змін із прийняттям Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., яким встановлювався принцип нерозуміння та неосудності дітей у віці до 10 років та принцип обов’язкового пом’якшення покарання неповнолітньому [80, с.10–12]. Уложенням 1845 р. було закріплено своєрідний кримінально-правовий принцип щодо неповнолітніх – принцип розуміння, згідно з яким суд у конкретному випадку повинен зробити висновок про те, чи розуміє неповнолітній зміст та значення своїх дій [171, с. 193].

У 1864 р. в Російській імперії проводилася судова реформа, в результаті якої були затверджені чотири судові статути, серед яких і «Статут про покарання, які накладали мирові судді». У відповідності до ст. 6 Статуту неповнолітні від десяти до сімнадцяти років поміщалися у виправні притулки, якщо вони були в цій місцевості, замість ув’язнення до їх виправлення, але не більше, ніж до досягнення ними вісімнадцяти років [180, c. 175]. Направлення неповнолітніх у притулки застосовувалося як замінний захід. Виправні притулки були різні: землеробські, ремісничі, змішані. Відповідно до ст. 11 Статуту неповнолітні, які не досягли чотирнадцяти років, за рішенням судді могли бути відіслані до батьків, опікунів або родичів для наступного виправлення [180, c. 178].

Кримінальне Уложення 1903 р. передбачало застосування до неповнолітніх замість покарання заходів виховного характеру. Так, ст. 41 цього Уложення допускала застосування до неповнолітнього у віці від десяти до сімнадцяти років, який діяв без розуміння («не міг розуміти властивостей і значення вчиненого ним і керувати своїм вчинком»), таких заходів: його передачу під відповідальний нагляд батькам або особам, на піклуванні яких він перебував, або благодійним особам, які дали на це згоду. Але у випадку вчинення неповнолітнім тяжкого злочину він міг бути направлений у виховно-виправні заклади. Неповнолітні ж жіночої статі в разі неможливості помістити їх у виховно-виправні заклади могли бути поміщені в жіночі монастирі їхнього віросповідання, якщо правила цих монастирів це дозволяли [212, с. 41].

Правовою основою для диференціації відповідальності дітей та дорослих став закон Російської імперії «Про зміну форм та обрядів судочинства у справах про злочинні діяння малолітніх та неповнолітніх, а також законоположень про їх караність» від 2 червня 1897 р., а її організаційно-правовою основою – створення ювенальних судів, які діяли у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі та Миколаєві. Вони створювалися за рішенням органів місцевого самоврядування, фінансувалися за рахунок коштів місцевого бюджету, розробляли власні локальні нормативно-правові акти щодо порядку здійснення правосуддя в справах малолітніх. В Австро-Угорщині, на відміну від Росії, створення ювенальної юстиції із самого початку набуло централізованого характеру [80,
с. 12]. Про створення судів для неповнолітніх на території всієї Росії не йшлося. Перший суд в справах неповнолітніх був створений в Санкт-Петербурзі в
1910 р., в 1917 р. такі суди діяли в Москві, Харкові, Києві, Одесі, Ризі, Саратові та  Томську. Ці суди, як правило, відправляли неповнолітніх правопорушників не в тюрми, а під нагляд опікунів, які спостерігали за їх поведінкою. Суди розглядалися як органи соціального опікунства над неповнолітніми, і функції судді в справах неповнолітніх здійснював мировий суддя, а також здійснювали контроль за роботою установ, які брали на себе турботу про неповнолітніх правопорушників. У 1913 р. до компетенції цього суду віднесли і справи безпритульних неповнолітніх у віці до 17 років. Заходом впливу на неповнолітніх був опікунський нагляд, це був захід виховного характеру, а не карального. Склад судів відрізнявся тим, що професійна підготовка суддів включала і вивчення дитячої психології. Судовий розгляд справ неповнолітніх був позбавлений формальної судової процедури, мав конфіденційний характер, судове провадження по цих справах мало спрощений характер і зводилося до розмов з підлітком при участі опікуна. До неповнолітніх правопорушників міру впливу застосовували опікунський нагляд [213, c. 231–234]. 

Закон від 2 червня 1897 р. зберіг для підлітків покарання у вигляді тюремного ув’язнення (хоча і в спеціальних приміщеннях), а для неповнолітніх у віці від 17 років до 21 року (повноліття в дореволюційній Росії наступало з 21 року) передбачав як вид покарання і каторгу, і поселення. Декретом Радянської влади від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» вказаний Закон
1897 р. було скасовано, що стало прогресивним кроком [179, c. 21].

Розвиток ювенального законодавства за радянських часів не був лінійно прогресивним: у ньому брали верх то прогресивні, то вкрай реакційні тенденції. Найбільшою проблемою для радянської влади із самого початку її функціонування на території України були дитяча безпритульність та бездоглядність. Піки цих негативних соціальних явищ прийшлися на початок
20–30 р. XX ст. і були, безумовно, пов’язані з масовим голодуванням. Але якщо в 20 рр. радянський уряд проводив активну політику щодо подолання безпритульності, то на початку 30-х р. сплеск безпритульності не отримав адекватної реакції.

Нігілістичне ставлення до дореволюційного досвіду ювенальної юстиції призвело до ліквідації ювенальних судів та заміни їх адміністративними органами – комісіями в справах неповнолітніх, до відання яких перейшли справи про злочини та проступки неповнолітніх. Разом з тим, система застосовуваних ними виховних заходів свідчила про повернення до деяких дореволюційних та зарубіжних правил ювенальної юстиції [80, c. 13].

 Декрет РНК РСФСР від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» є цікавим у рамках нашого дослідження, тому його положеннях розглянемо детальніше. Ним було скасовано і тюремне ув’язнення для неповнолітніх, і суди для неповнолітніх. Декрет вніс суттєві зміни в російське правосуддя по справах неповнолітніх, адже всі справи такої категорії осіб передавалися до відання комісій в справах неповнолітніх, які вважалися більш пристосовані до спілкування з дітьми та підлітками. Влада намагалася подолати злочинність неповнолітніх некримінально-правовими засобами, вважаючи такий підхід більш гуманістичним. Радянська влада виховання дітей розглядала не приватною справою батьків, а їхнім громадським обов’язком.

А.О. Герцензон вказував, що революція 1917 р. створила перші в світі соціалістичну державу та право, на підставі чого створено було і радянське кримінальне право. Принципово іншим в порівнянні з дореволюційним кримінальним законодавством був підхід радянського закону до боротьби зі злочинністю неповнолітніх, яка велася не тільки судом, але і органами Народного комісаріату освіти та іншими органами. Комісії в справах неповнолітніх широко застосовували до малолітніх та неповнолітніх різного плану педагогічні та медико-педагогічні заходи: бесіди, нагляд, розміщення в дитячі будинки, в будинки для важковиховуваних, в будинки для дефектних дітей та підлітків. Проблема боротьби зі злочинністю неповнолітніх у цей період вирішувалася однобічно: виховні заходи не тільки не поєднувалися із покаранням, але протиставлялися їм. У багатьох неповнолітніх створювалася психологія безкарності вчинення будь-якого правопорушення [45, c. 80, 101, 316–318].    

 Оскільки центральне місце у вирішенні долі неповнолітніх відводилося не суду, а комісіям в справах неповнолітніх, які через свій статус могли застосовувати до неповнолітніх тільки заходи виховного та медичного характеру, можна говорити про те, що примусові заходи виховного та медичного характеру були взяті в основу правового впливу на неповнолітніх злочинців. Із прийняттям Декрету Радянської влади від 14 січня 1918 р. неповнолітні ставилися поза покаранням, вважалося, що до них можливим є застосування лише заходів медико-педагогічного впливу. Заслуга комісій в тому, що вони першими застосували та утвердили їх педагогічні методи в радянській кримінальній політиці у відношенні неповнолітніх злочинців. Принципи організації роботи комісій у справах неповнолітніх «перекликалися» з основними засадами ювенальної юстиції, спостерігалися спільні риси в організації роботи судів для неповнолітніх, про які вже згадувалося, та в роботі комісій у справах неповнолітніх. Комісії в результаті розгляду справ неповнолітніх могли прийняти рішення або про звільнення неповнолітнього від відповідальності, або про направлення його до однієї з установ Народного комісаріату громадської опіки. До установ громадського виховання відносилися загальні дитячі будинки та особливі притулки для хворих дітей. Комісія мала дослідити вчинене неповнолітнім суспільно небезпечне діяння, визначити ступінь ймовірності рецидиву і на підставі цього вирішити: чи потребує неповнолітній громадського виховання, чи його можна повернути в попереднє оточення під опіку батьків та родичів. Коли ж комісія приходила до висновку, що особа неповнолітнього, його попереднє оточення свідчать про можливість рецидиву, вона могла направити неповнолітнього в розпорядження «особливого відділу», в підпорядкуванні якого були притулки закритого типу, спеціально призначені для виховання таких неповнолітніх. Мова йшла про виправлення неповнолітніх правопорушників або за допомогою педагогічних, або за допомогою медичних заходів. Але, як справедливо відзначав П.І. Люблінський, таке ставлення до неповнолітніх злочинців призвело до того, що до дитячих будинків загального типу поряд зі звичайними безпритульними дітьми потрапляли у величезній кількості неповнолітні злочинці з великим кримінальним досвідом. Це спричинило поширення цього кримінального досвіду в цих закладах, які почали перетворюватися на фабрики, що випускали на вулиці нових злочинців [101,
c. 277].

В 1920 р. було прийнято два нормативні акти, які внесли суттєві зміни в регулювання питання правового впливу на неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння. 4 березня 1920 р. РНК РСФСР прийняла декрет «Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються в суспільно небезпечних діяннях» [179,
c. 67]. 30 липня 1920 р. з метою упорядкування діяльності комісій у справах неповнолітніх щодо застосування до неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння, заходів медико-педагогічного характеру постановою Народного комісаріату освіти, охорони здоров’я і юстиції була затверджена «Інструкція комісіям в справах неповнолітніх» [66].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/84223.html