Юридична природа примусових заходів виховного характеру

Питання правової природи примусових заходів виховного характеру цікавили та цікавлять багатьох вчених. Думки науковців різні, але всі погоджуються з тим, що правова природа вказаних заходів є складною. Питання співвідношення кримінальної відповідальності та примусових заходів виховного характеру, питання, чи «вписуються» і яким чином «вписуються» примусові заходи виховного характеру в розуміння кримінальної відповідальності є актуальними.

 Якщо система покарань як крайніх заходів кримінально-правового впливу, вказує В.О. Меркулова, сформована і чітко визначена в кримінальному законодавстві, то стосовно системи заходів, які охоплюються загальним поняттям заходів кримінально-правового характеру (примусу), поняттям кримінальної відповідальності, цього не спостерігається. Чинне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство не дає також відповіді щодо рівня співвідношення кримінально-правових заходів та кримінальної відповідальності, кримінально-правових заходів та покарання [107, c. 50]. З’ясування правової природи примусових заходів виховного характеру взаємопов’язано із питаннями співвідношення цих заходів із кримінально-правовими відносинами, кримінальною відповідальністю та покаранням. Щодо питання про ступінь співвідношення примусових засобів виховного характеру та кримінальної відповідальності, – до сьогодні ми не маємо однозначної відповіді на це питання [108, с. 128, 129].

С.І. Курганов робить висновок, що аналіз поняття «заходи кримінально-правового характеру» дозволяє зробити висновок, що можливі різні інтерпретації даного поняття, які базуються на різних розуміннях підстав застосування вказаних заходів. Не виключається, що в результаті подальших досліджень може бути напрацьований і загальний підхід. На жаль, в теорії кримінального права практично відсутні роботи в даному напрямку. В самому загальному вигляді заходи кримінально-правового характеру можна визначити, як передбачені кримінальним законом заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили злочин [95, с. 63, 59].

Заходи кримінально-правового впливу як факультативний елемент кримінальної відповідальності – це, передусім, але не завжди кримінальне покарання. До цих заходів, які, як і покарання, обмежують права і свободи того, хто вчинив злочин, треба відносити, наприклад, обов’язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, примусові заходи виховного характеру, примусові заходи медичного характеру [82, с. 713].

Вчені вказують, що за умов відсутності законодавчого визначення кримінальної відповідальності віднесення до останньої тих чи інших кримінально-правових заходів залежить від того, як саме ми розуміємо кримінальну відповідальність. В обстоюване в їх роботі розуміння кримінальної відповідальності, так би мовити, «вписуються» примусові заходи виховного характеру – за умови, що за їх допомогою здійснюється реагування держави на злочин. Кримінальна відповідальність – це  особливий кримінально-правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин і який полягає в здійснюваному судом у обвинувальному вироку осуді порушника кримінально-правової заборони та, як правило, у застосуванні щодо нього заходів кримінально-правового впливу. Інакше кажучи, кримінальною відповідальністю визнається форма реалізації охоронних кримінально-правових відносин, що завжди включає в себе державний осуд злочину та особи, яка його вчинила, що, за загальним правилом, поєднується із здійсненням стосовно такої особи державного примусу у вигляді застосування заходів кримінально-правового впливу. Звільнення від кримінальної відповідальності взагалі не є формою реалізації кримінальної відповідальності [82, с. 713, 714].

Примусові заходи виховного характеру дійсно можуть розглядатися при розкритті змісту кримінальної відповідальності лише у випадку їх застосування на підставі обвинувального вироку суду. Мова йде про форму реалізації кримінальної відповідальності, коли виноситься обвинувальний вироку, але при цьому не призначається будь-яке кримінальне покарання.

Кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах. Перша з них – засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане, проте, із призначенням йому кримінального покарання. Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена особа, проте, звільняється. Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності, є відбування винним призначеного йому судом покарання. Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють для особи судимість як правовий наслідок її засудження до певної міри покарання [84, c. 31–32].

Застосування примусових заходів виховного характеру при першій формі реалізації кримінальної відповідальності має застереження. Вчені, називаючи чотири випадки в КК України 2001 р., коли суд взагалі не призначає винному покарання: 1) втрата особою, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, суспільної небезпеки внаслідок бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці (ч. 4 ст. 74 КК); 2) закінчення зазначених у ст. 49 КК строків давності (ч. 5 ст. 74 КК); 3) захворювання особи, яка вчинила злочин, до постановлення вироку на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (ч. 2 ст. 84 КК); 4) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості неповнолітнім, до якого з урахуванням його щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки застосовуються примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК), вказують, що четвертий випадок становить виняток із «кримінальної відповідальності у її «чистому» вигляді, «не обтяженому» заходами кримінально-правового впливу [82, с. 718, 719].

Науковці вказують, що при вирішенні питання про правову природу примусових заходів виховного характеру, з урахуванням норм чинного КК України, слід виходити з підстав їх призначення та віку неповнолітнього, до якого вони застосовуються. З цього погляду примусові заходи виховного характеру займають особливе місце серед заходів кримінально-правового впливу, оскільки відрізняються від інших заходів не тільки підставою їх застосування, але й цілями, і правовим змістом. Щодо неповнолітніх, які досягли віку кримінальної відповідальності, примусові заходи є формою реалізації цієї відповідальності. Щодо осіб, які вчинили суспільно  небезпечне діяння до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, зазначені заходи є заходами соціального захисту суспільства [87, c. 309–310].  

Л.В. Багрій-Шахматов вважав, що заходи кримінального примусу включають покарання, заходи медичного характеру, заходи виховного характеру [10, c. 130–131]. В.О. Меркулова, посилаючись на Л.В. Багрій-Шахматова, робить висновок, що вчений розглядає застосування примусових заходів виховного характеру як реалізацію кримінальної відповідальності. І продовжує, що багато вчених дотримуються такої позиції, що засобами реалізації кримінальної відповідальності є самостійні юридичні державно-примусові заходи: кримінальні покарання, примусові заходи медичного або ж виховного характеру [108, c. 51].

Розглядаючи питання правової природи примусових заходів виховного характеру, слід зауважити, що згідно з положеннями КК УРСР 1960 р. ця проблема породжувала менше запитань. М.О. Стручков, аналізуючи ці заходи, писав: «У тих випадках, коли кримінальна відповідальність не припиняється, проте реалізується не шляхом застосування покарання, а в інших заходах кримінально-правового характеру – мова може йти про особливу реалізацію кримінальної відповідальності у формі застосування не покарання, а інших заходів кримінально-правового характеру» [196, c. 77–78].

В.М. Бурдін відзначає, що змінами від 23 грудня 1993 р. до КК України 1960 р. перелік примусових заходів виховного характеру, які мав право застосовувати до неповнолітніх суд, збільшився. Це відбулося за рахунок того, що всі справи про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, були вилучені з відання комісій у справах неповнолітніх і передані суду. Серед примусових заходів виховного характеру, які має право застосовувати суд, з’явилися такі, які за своєю суттю не можуть визнаватися заходами кримінально-правового впливу. Окремі з цих примусових заходів виховного характеру залишаються і в КК України 2001 р. [23, с. 79].

С.Д. Шапченко, аналізуючи правову природу примусових заходів виховного характеру, виходить із того, чи ці заходи застосовуються при звільненні неповнолітніх від кримінальної відповідальності, чи при звільненні їх від покарання. Вчений вказує, що в другому випадку передбачається певний вид звільнення від покарання шляхом постановлення обвинувального вироку, осуду неповнолітнього з боку держави за вчинений злочин, тому мова йде про форму кримінальної відповідальності. Ця форма кримінальної відповідальності передбачає обов’язкове застосування судом примусових заходів виховного характеру, які є альтернативними покаранню заходами державного впливу [211,
c. 241–242].

О.О. Ямкова вказує, що при звільненні неповнолітнього від кримінального покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру ці заходи кримінально-правового примусу є самостійною формою реалізації кримінальної відповідальності, оскільки застосовуються до винної особи при постановлені судом обвинувального вироку [232, c. 87].

Науковцями висловлювалися інші точки зору на правову природу зазначених заходів. Так В. Скибицький вказував, що в усіх випадках припинення кримінально-правових відносин має місце звільнення від кримінальної відповідальності (і, природно, покарання). Якщо ж особа засуджується за вчинений злочин, то така відповідальність реалізується в різних формах – у  вигляді засудження особи як з призначенням покарання, так і без нього. В цих випадках не може йтися про звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки особу вже засуджено. Проте при засудженні особи з призначенням покарання може йтися про звільнення від останнього. При засудженні ж без призначення покарання і при застосуванні примусових заходів виховного характеру кримінальна відповідальність реалізується в особливих формах, і, на наш погляд, вже не може мати місце звільнення не тільки від кримінальної відповідальності, а й від покарання, оскільки воно не призначалося [188, с. 58].

О.С. Яцун вважає, що альтернативою покарання для неповнолітніх є застосування до них примусових заходів виховного характеру, що за своєю юридичною сутністю є різновидом заходів безпеки, які існують у кримінальному законодавстві багатьох іноземних держав [234, с. 7].

І. М. Горбачова відмічає, що сучасному кримінальному праву України відомі такі заходи, що не є покаранням за змістом ст. 51 КК України, застосування яких врегульовано нормами Загальної частини КК України, до яких відносить примусові заходи виховного характеру, примусові заходи медичного характеру, встановлення певних обмежень при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням, примусове лікування. Робиться висновок, що за своєю природою та сутністю вони відносяться до заходів безпеки, що вимагає їх відокремлення та чіткого визначення [46, с. 13–14, 16].

 Російські вчені також розглядають примусові заходи виховного характеру як альтернативу кримінальному покаранню та як форму реалізації кримінальної відповідальності. Так, Х.Д. Алікперов називає примусові заходи виховного характеру ефективними заходами боротьби зі злочинністю та альтернативою кримінальному покаранню [5, c. 11]. А.Л. Санташов відзначає, що деякі юристи не визнають наявність юридичної диференціації відповідальності в кримінальному праві, але в кримінальному законі є інші заходи кримінально-правового характеру, підстави для застосування яких встановлює саме КК РФ, а їх застосування відбувається, як правило, замість, при звільненні особи від кримінальної відповідальності або покарання [177, c. 20].

 С.А. Стяжкіна, Л.В. Ложкіна розглядають примусові заходи виховного характеру як самостійну форму реалізації кримінальної відповідальності неповнолітніх, яка застосовується до певної категорії неповнолітніх [197, c. 26].

К.Н. Бузанов відзначає, що юридична природа примусових заходів виховного характеру полягає в їх значенні як особливої форми реалізації кримінальної відповідальності неповнолітніх, що полягає в звільненні їх судом від покарання, яке передбачено санкцією статті, що інкримінується [22, c. 132].

П.В. Іванов робить висновок, що вони є заходами державного примусу, які застосовуються судом та здійснюють на неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, карно-виховний вплив, не є кримінальним покаранням, застосовуються при звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності або покарання з метою його виправлення, а також індивідуального та загального попередження злочинів [63, с. 125].

Примусові заходи виховного характеру розглядаються як альтернативні заходи кримінально-правового примусу, які застосовуються в рамках кримінального закону судом від імені держави до неповнолітніх, які вчинили злочини невеликої, середньої тяжкості та тяжкі злочини, в тих випадках, коли виправлення цих осіб є можливим за допомогою заходів педагогічного характеру без призначення покарання або без притягнення до кримінальної відповідальності в цілому. Призначення та суть примусових заходів виховного характеру в кримінальному праві різні. Звідси їх двоякий характер: одні і ті ж заходи виховного характеру мають неоднакову юридичну природу в залежності від свого призначення. Застосування примусових заходів виховного характеру може забезпечити досягнення практично всіх цілей кримінальної відповідальності. Цілі кримінальної відповідальності повною мірою повинні бути визнані цілями примусових заходів виховного характеру в ситуації їх застосування як альтернативи покаранню

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/84223.html