---

Правозастосовче значення принципів цивільного права

В юридичній літературі тривалий час продовжуються дискусії щодо визначення принципів права, їх системи, критеріїв класифікації тощо. Але переважна більшість науковців єдині у своїх поглядах щодо значення принципів права, у цілому, і цивільного права, зокрема. Особливо важливе значення принципи цивільного права мають у сфері правотворчості і правозастосування. Вони виступають тим керівним орієнтиром, який беруть до уваги законодавець і суд при здійсненні своєї діяльності.

Тому, як слушно зазначає О.А. Кузнєцова, існує нагальна необхідність зосередити зусилля на прагматичному, правозастосовчому значенні цивільно-правових принципів, на механізмі їх практичної реалізації [247, с. 24].

Законодавча фіксація загальної засади (принципу) не призводить до остаточного і безумовного переходу принципів цивільного права з сфери правосвідомості в практичну площину. Саме тому застосування принципів цивільного права в процесі правозастосовної діяльності ще не стало звичним. На відміну від принципів судочинства, якими суди керуються постійно, вимоги принципів цивільного права нерідко при розгляді цивільно-правових спорів ігноруються [56, с. 156].

Перш, ніж перейти до визначення ролі принципів цивільного права у правозастосуванні, визначимось, що слід розуміти під правозастосуванням.

У юридичній науці правозастосуванню завжди приділялося належна увага. Для позначення цього поняття використовувалися два терміни: «застосування норм права» і «правозастосовча діяльність». Проте їх широке використання не привело в теорії права до формування єдиної точки зору з приводу їх змісту [194, с. 20].

Проводячи дослідження окремих аспектів правозастосуваня, одні автори (С.С. Алексєєв) вважають, що застосування норм права - це лише частина їх реалізації, інші (Р.З. Лівшиц) не проводять відмінності між поняттями реалізації, здійснення і застосування норм права [194, с. 20]. Деякі вчені під реалізацією права розуміють суворо обумовлений процес здійснення правових розпоряджень (їх втілення в поведінці людей) [70, с. 9]. Інші розглядають реалізацію права як його кінцевий результат, досягнення відповідності між вимогами конкретних норм і сумою дій, що фактично послідували [304, с. 497].

На думку С. А. Іванової, правозастосовчу діяльність можна визначити, як діяльність визначених суб’єктів по застосуванню норм права щодо конкретної групи відносин [194, с. 21]. При цьому виникає питання, хто є суб’єктом цієї реалізації. З цього приводу існують дві точки зору. Згідно першій такими суб’єктами являються лише державні органи та посадові особи [287, с. 685]. Прихильники другої стверджують, що норми права застосовують не лише державні органи та посадові особи, але й громадяни. Так, П. Є. Недбайло заперечує державно-владний характер правозастосування, і відносить до цього процесу юридично значущі дії громадян, суспільних організацій і органів держави [304. с. 179].

На нашу думку, більш обґрунтованою є перша точка зору, тобто під правозастосовчою діяльність слід розуміти діяльність державних органів, у першу чергу, суду, та посадових осіб по застосуванню норм права.

Підтвердженням такої позиції можуть слугувати запропоновані теорією права стадії правозастосування. Так, пропонується розрізняти шість стадій правозастосування. Перша стадія полягає в дослідженні фактичних обставин справи, соціальної ситуації, що склалася, способів поведінки. Основні питання, що задаються на цій стадії: що насправді відбулося, що вимагає втручання правозастосовувача. Друга (ключова) стадія полягає в правовій кваліфікації дій адресата правозастосування, тобто виборі норми права. Правозастосовувач зіставляє обставини справи з гіпотезою і диспозицією норми права і визначає те правило поведінки, якому зобов’язаний слідувати адресат правозастосування. Третя стадія – це аналіз правозастосовувачем тексту норми права, перевірка її на законність виникнення, на дію в часі, в просторі і по колу осіб (формально-догматичний підхід до норми права). Четверта стадія полягає в тлумаченні норми права, з’ясуванні її значення. П’ята стадія – це винесення ухвали компетентним органом (посадовцем). І, нарешті, шоста стадія є процедурою доведення змісту рішення до відома адресата правозастосування і всіх зацікавлених осіб [194, с. 21]. Очевидно, що наявність всіх стадій простежується лише при застосуванні норм права компетентними державними органами та їх посадовими особами.

Повертаючись до застосування принципів цивільного права у правозастосовчій діяльності, слід зазначити, що суди застосовують принципи цивільного права, принаймні, в чотирьох випадках: для «посилення» аргументування по справі; в процесі тлумачення; при зверненні до аналогії права; при безпосередньому використовуванні принципів права як норм прямої дії [247, с. 25].

Необхідність у використанні принципів цивільного права для «посилення» аргументування по справі виникає, коли законне і обґрунтоване рішення може бути ухвалене і без звернення до принципу цивільного права, оскільки є конкретна норма, регулююча спірне правовідношення. З метою ілюстрації цього випадку звернення до принципів цивільного права судом, О.А. Кузнєцова наводить приклад із судової практики, коли суд, вирішуючи спір між юридичною особою та державним органом, спирався у своєму рішенні не лише на норму права, згідно якій держава виступає у цивільних відносинах на принципах рівності з іншими учасниками цивільних правовідносин, але й на закріплений російським законодавством принцип рівності як загальну засаду цивільного законодавства, що посилило позицію суду [247, с. 25].

При цьому О.А. Кузнєцова визначає основні правила, яких необхідно додержуватись при застосуванні принципів цивільного права для посилення аргументації судового рішення. На її думку, по-перше, головна умова, при якій принципи права можуть застосовуватися судом для посилення аргументування, полягає у тому, що конкретна правова норма, що підлягає застосуванню, повинна бути пов’язана з принципом права як частина з цілим, бути слідством з нього. По-друге, принципи цивільного права не можуть бути застосовані самостійно, без правової норми, в якій цей принцип конкретизований. Якщо є конкретна норма, то суд не може застосувати загальну норму права, проігнорувавши існування спеціальної норми. По- третє, для посилення аргументування повинен використовуватися найближчий до використовуваної норми принцип [247, с. 25-26].

Традиційно правозастосовче значення принципів цивільного права пов’язують з аналогією права. Безспірним є той факт, що у сфері приватних відносин неможливо законодавчо врегулювати все різноманіття життєвих ситуацій. На думку Є. О. Харитонова, наявність прогалин в цивільному законодавстві є нормальним для цієї галузі явищем [485, с. 77-78]. Відповідно, в процесі правозастосування суд може опинитися в ситуації, коли відсутня норма цивільного законодавства, що регламентує спірні відносини. У таких випадках для вирішення справи суду доводиться звертатись до аналогії закону та аналогії права.

Аналогія права давно відома цивілістам. Г.Ф. Шершеневич наголошував, що якщо виявляється «недолік» закону, статут цивільного судочинства зобов’язує суди засновувати рішення на загальному сенсі законів (ст. 9), що називається інакше аналогією права. Суд в цьому випадку повинен взяти до уваги ті загальні начала, принципи, які покладені в основу законодавства і з цієї точки зору створювати норму на даний випадок. Звичайно, чим казуїстичніше законодавство, тим це завдання важче. Якщо прийняти в міркування, що аналогія права застосовується там, де виявляється недолік відповідного закону, то, очевидно, що аналогія не може бути зарахована до способів тлумачення законів, а складає особливий прийом, що стоїть поряд з тлумаченням законів [529, с. 52].

Під аналогією слід розуміти схожість в якому-небудь відношенні між предметами, явищами, поняттями; форма умовисновку, при якій на підставі схожості в якому-небудь відношенні двох предметів, явищ робиться висновок про їх схожість в інших відносинах [55, с. 38]. Важливо підкреслити, що аналогія застосовується лише за наявності прогалини в праві. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК України, аналогія може бути застосована лише якщо відносини не врегулювані Цивільним кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором. Це можна вважати легальним визначенням прогалини в праві. В юридичній літературі прогалина в праві визначається як «неповнота у вираженні цивільного права стосовно фактів суспільного життя, котрі знаходяться в сфері цивільно-правового регулювання» [485, с. 77-78], або як «фактична прогалина у законодавстві у сенсі відсутності конкретної норми для вирішення визначених випадків, що знаходяться в сфері дії цивільного права» [304, с. 461].

Отже, головне правило застосування аналогії, яке повинен враховувати суд, полягає у тому, що вона не «може бути застосована, якщо немає прогалини» [351, с. 31]. Якщо тлумачення права не привело до позитивного результату і інтерпретатор не одержав відповіді на питання, що його цікавить, то він може застосувати норми цивільного законодавства за аналогією [248, с. 85].

Як зазначалось, розрізняють два види аналогії: аналогія закону і аналогія права. Слід зазначити, що для правильного застосування принципів цивільного права необхідно розмежовувати аналогію закону та аналогію права. При цьому в юридичній літературі існують різні визначення цих понять.

Д.М. Гєнкін під аналогією закону розумів застосування даного закону до подібного випадку. Під аналогією права він пропонував розуміти рішення справи на підставі загальних правових засад, встановлених законом для подібного правового інституту або цілої галузі права. [421, с. 91]

А.С. Піголкін зазначав, що при аналогії права відбувається акумуляція загальних засад і принципів відповідного інституту або галузі права і їх заломлення в конкретній справі, рішення справи на основі цих засад і принципів [342, с. 49-57].

Отже, аналогія закону – це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в межах даної галузі права за найсуттєвішими ознаками [182, с. 370], тобто вона є поширенням дії норми, встановленої для одного виду відносин, на інші, що не регламентуються нормою, але однорідні з передбаченими нею відносинами [304, с. 461]. Аналогія закону – це використання для подолання прогалин у праві норми тієї ж галузі права, яка регулює подібні суспільні відносини. Якщо така норма відсутня або якщо вичерпані всі можливості даної галузі для роз­гляду правового питання, допустимим є додаткове засто­сування правових норм суміжної, «спорідненої» галузі права. Це розглядається як «вищий рівень аналогії закону». Якщо ж і це неможливо, то слід удатися до аналогії права, яка передбачає усунення прогалини шляхом роз­гляду даного питання на основі загальних засад, принципів і цілей законодавства. [446, с. 319]

Детальний аналіз особливостей застосування принципів цивільного права при вирішенні справ за аналогією права був проведений О.А. Кузнєцовою, в ході цього аналізу вона дійшла слушного висновку, що до принципів цивільного права слід звертатися лише при застосуванні аналогії права, а не при вирішенні справ за допомогою аналогії закону [248, с. 87].

Досліджуючи це питання, вона спростовує позицію Є.Г. Комісарової, яка вважає, що звернення до закріплених Цивільним кодексом засад цивільного законодавства є застосуванням аналогії закону. Такі висновки Є.Г. Комісарова мотивує тим, що суть аналогії закону полягає у тому, що рішення по юридичній справі повинне обов’язково мати правові підстави, і якщо немає норми, що прямо передбачає спірний випадок, то необхідно відшукати норму, регулюючу схожі із спірними відносини. За правилами знайденої норми, це можуть бути будь-які норми, що відповідають вказаним вимогам. До їх числа відноситься норма і про основні засади цивільного законодавства. Отже, норма «основні засади цивільного законодавства» буде тим самим цивільним законодавством, регулюючим схожі правовідносини [229, с. 100-101].

Проте, норми-принципи як найзагальніші норми регулюють всі цивільно-правові відносини – як прямо передбачені в законодавстві, так і не передбачені в ньому, – тому вони не можуть розглядатися як норми, регулюючі «схожі відносини». Якщо ми визнаємо за можливе вирішити спірне питання (не врегульоване конкретною нормою) на основі норми-принципу, то це значить, що ми повинні будемо визнати відсутність в цивільному праві прогалини взагалі: адже спірне правовідношення розглядалося б як врегульоване загальною нормою-принципом. Проте для застосування аналогії закону прямо не врегульоване цивільним законодавством спірне правовідношення повинне підпадати під сферу регулювання цивільно-правовими нормами-принципами, тобто повинне мати цивільно-правовий характер. Правозастосовувачем повинна бути знайдена конкретна правова норма, регулююча схожі правовідносини. Аналогія закону є першим, елементарним, найпростішим видом аналогії, а аналогія права – більш складне явище, аналогія вищого порядку [247, с. 31].

В літературі також слушно зверталась увага на необхідність відмежовувати застосування аналогії від прийому «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК [404, с. 184-185]. Субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права [199, с. 93-94; 300, с. 10; 495, с. 54-56]. Таким чином, субсидіарне застосування норм права своєю характер­ною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими, в тому числі за методом правового регулюван­ня [263, с. 18].

Застосування аналогії права допускається при дотриманні певних правил. До таких правил О.А. Кузнєцова відносить наступні:1) суд констатує прогалину в праві і неможливість застосування аналогії закону; 2) суд повинен послатися на конкретну статтю Цивільного кодексу, що допускає можливість застосування аналогії права (в українському законодавстві це ст. 8 ЦК України); 3) суд обирає конкретну норму-принцип, що підлягає застосуванню, або формулює принцип за допомогою індукції. При цьому важливо враховувати, що принцип, що вживається має бути прямо названий у рішенні суду, суд не повинен обмежуватися загальною фразою: «відповідно до загальних засад цивільного законодавства»; 4) знайдене і обґрунтоване судом загальне правило за допомогою дедукції конкретизується в приватне правило, що підлягає застосуванню; 5) приватне правило має бути застосоване судом до конкретних обставин справи, внаслідок чого правозастосовувач одержує відповідь на питання, долаючи прогалину в праві і вирішуючи спір. Важливо підкреслити, що суд при застосуванні аналогії права створює не нову правову норму, а індивідуальне правило для даного випадку. Заповнювати прогалини може лише законодавець шляхом прийняття нових норм права, правозастосовувач прогалини лише долає у кожному конкретному випадку [247, с. 33].

У російській юридичній літературі піднімається питання співвідношення понять «загальні засади цивільного законодавства» та «сенс цивільного законодавства». Ця дискусія обумовлена запропонованим російським законодавцем визначенням, якій у ст. 6 ЦК РФ зазначає, що при неможливості застосування для врегулювання відносин аналогії закону, допускається звернення до «загальних засад та сенсу цивільного законодавства».

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/38061.html