---

Поняття цивільного процесуального правового статусу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, його елементи

Передумовою участі у цивільному процесі є наявність у осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, визначеного законом правового статусу – цивільного процесуального правового статусу, який є різновидом загального правового статусу.

У цивільному процесуальному праві особливу увагу визначенню поняття правового статусу вчені-процесуалісти не приділяють. Вбачається, така ситуація зумовлена тим, що проблемні аспекти, пов’язані із відповідною правовою категорією, здебільшого, залишаються предметом наукових розвідок фахівців у галузі теорії держави та права. Водночас, поряд із загальним праворозумінням категорії «правовий статус», цивільний процесуальний правовий статус як його різновид характеризується специфічними особливостями, зумовленими специфікою правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет галузі цивільного процесуального права. Спеціальна категорія, гносеологічно наслідуючи загальну, завжди має свою специфіку, індивідуальні риси, особливості, які мають бути виокремлені та досліджені.

Таким чином, для формування праворозуміння категорії «цивільний процесуальний правовий статус» спочатку сформуємо чітке уявлення про загальну правову категорію «правовий статус», а далі, враховуючи специфіку правового регулювання цивільних процесуальних суспільних відносин, сконцентруємо увагу на дослідженні юридичної природи, визначенні поняття та виокремленні структурних елементів цивільного процесуального правового статусу.

Отже, правовий статус є однією із найважливіших юридичних категорій, яка відображає складні зв’язки, що виникають між державою і особою, а також, що виникають між особами у різноманітних правовідносинах, в яких вони беруть участь. У зв’язку з цим, поняття правового статусу привертає пильну увагу вчених-теоретиків.

Так, О. А. Лукашева у загальному виді характеризує правовий статус особистості як систему прав та обов’язків, що законодавчо закріплюється державами в конституціях, міжнародних правових актах про права людини та інших нормативно-юридичних актах. При цьому елементами, що складають правовий статус, вона вважає юридичні права, свободи та обов’язки [501, с. 225, 229–233]. Аналогічної позиції щодо елементів правового статусу притримуються і деякі інші правники [126, с. 207; 328, с. 125; 365, с. 112; 408, с. 364; 410, с. 73]. Подібної думки дотримується також А. Шмітт. Проте він обмежує елементи правового статусу особи лише суб’єктивними правами та обов’язками [715, с. 19].

На думку С. Л. Лисенкова, правовий статус особи – це сукупність закріплених у чинному законодавстві прав, свобод та обов’язків, а також гарантій їх реалізації. Отже, правовий статус є складним явищем, яке включає три елементи: 1) права і свободи; 2) обов’язки; 3) гарантії реального здійснення прав і обов’язків [388, с. 258].

Де у чому подібне до попереднього, але більш розширене визначення надає О. Ф. Скакун, яка вважає, що правовий статус особистості – це система закріплених в нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку у суспільстві. Структура правового статусу виявляється, на її погляд, у сукупності таких елементів, як: правосуб’єктність, права, свободи, обов’язки, відповідальність. При цьому остання має вторинний характер, оскільки реалізується у результаті скоєного правопорушення або у зв’язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу [562, с. 409, 412].

С. О. Комаров і О. В. Малько розширюють коло суб’єктів, носіїв правового статусу, не обмежуючись вказівкою тільки на особистість. На їх погляд, правовим статусом є визнана Конституцією і законодавством сукупність прав та обов’язків суб’єктів, а також повноважень державних органів і посадових осіб, за допомогою яких вони виконують свої соціальні функції. У структурі правового статусу ці вчені виокремлюють: права та обов’язки, законні інтереси, правосуб’єктність, громадянство, юридичну відповідальність, правові принципи тощо [344, с. 274–275; 407, с. 87–88]. Вживаючи «тощо», автори підкреслюють, що переліченими складовими структура правового статусу не обмежується.

М. І. Матузов у структуру поняття «правовий статус» включає такі елементи: 1) правові норми, що встановлюють цей статус; 2) правосуб’єктність; 3) основні права й обов’язки; 4) законні інтереси; 5) громадянство; 6) юридична відповідальність; 7) правові принципи; 8) правовідносини загального (статусного типу) [593, с. 237].

В. І. Леушин вважає, що правовий статус охоплює правосуб’єктність, основні права, свободи та обов’язки, закріплені у Конституції [595, с. 356].

На думку О. Г. Братко, елементами правового статусу є права, свободи та обов’язки, передбачені нормами міжнародного права і Конституцією, правоздатність і дієздатність, громадянство [455, с. 152–153].

О. В. Сурілов підкреслює, що структуру правового статусу утворюють: громадянство, як політико-правова основа статусу особистості; передбачена в Конституції й інших нормативних актах постійна єдність прав, свобод, обов’язків, невіддільних від особистості й наданих всім громадянам на засадах рівності; юридичні гарантії їхньої реалізації [585, с. 395].

Дуже цікаву думку щодо правового статусу висловила Л. М. Шестопалова: вона окремо виділяє його структуру і окремо елементи. При цьому структура правового статусу особи у неї виглядає повністю так само, як і у О. В. Сурілова. Елементами ж правового статусу вона вважає: 1) статусні правові норми; 2) правосуб’єктність (правоздатність); 3) громадянство; 4) юридична відповідальність; 5) конституційний статус особи (права, свободи, обов’язки) [598, с. 155].

Поряд із вищезазначеними, в юридичній літературі трапляються й такі дефініції правового статусу, в яких відсутні характерні риси, елементи досліджуваного нами правового явища. Так, правовим статусом іноді іменується правове становище громадян [595, с. 356]; ті правові позиції, що їх вони посідають стосовно один до одного, щодо держави [10, с. 649]; юридичне закріплення становища людини і громадянина у сучасному суспільстві; результат політико-правового зв’язку особи з державою [598, с. 154].

Як бачимо, наукові уявлення вчених-теоретиків щодо юридичної природи та структури правового статусу доволі різноманітні. Проте їх аналіз у сукупності дає змогу дійти низки таких висновків.

По-перше, слід констатувати, більшість науковців сутність правового статусу визначає через упорядковану сукупність елементів, що становлять його зміст. Такий підхід видається слушним, адже, щоб встановити сутність складного правового явища, необхідно виокремити його складові елементи, упорядкувавши їх у певну систему.

У зв’язку з цим, вбачається, що при встановленні юридичної природи правого статусу, у тому числі цивільного процесуального правового статусу, слід виходити з його структури як внутрішньоузгодженої системи взаємопов’язаних, взаємозалежних елементів, що становлять його зміст. Для цього спочатку необхідно чітко встановити, які конкретно елементи, виходячи з їх сутності, юридичної природи та взаємозв’язку між собою, гносеологічно визначають зміст правового статусу, а далі – упорядкувати їх у певну систему.

Зважаючи на зазначене, не можна визнати раціональною позицію С. О. Комарова і О. В. Малька, на думку яких структура правового статусу не обмежується визначеною кількістю складових. Ми із таким баченням погодитися не можемо, оскільки, на наше переконання, аналізоване поняття має бути конкретним і не може охоплювати необмежену кількість структурних елементів.

По-друге, незважаючи на те, що серед науковців відсутнє єдине доктринальне розуміння того, які саме елементи мають бути складовими правового статусу, більшість вчених одностайно погоджуються, що правовий статус беззаперечно мають формувати, як мінімум, права та обов’язки. Свободи, гарантії, відповідальність, правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність), законні інтереси, громадянство, правові принципи тощо не завжди виокремлюються як складові цієї категорії. Окремі науковці, навпаки, підкреслюють, що деякі із зазначених категорій (які вони не вважають такими, що входять до структури правового статусу) є або передумовами правового статусу, або умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру [371, с. 34; 479, с. 34; 501, с. 226; 561, с. 378–379].

Ми погоджуємося з тим, що правовий статус мінімально мають становити права та обов’язки. Виходячи із загальних положень теорії права, суб’єктивні права – це вид та міра можливої поведінки суб’єкта, а юридичні обов’язки – це вид та міра необхідної, доцільної та розумної поведінки суб’єкта.

Суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів – невід’ємні, взаємозалежні елементи правового статусу. Як підкреслюється в літературі: права одних осіб, не підкріплені обов’язками інших, не можуть бути реалізованими [501, с. 231]. Таким чином, обов’язки – настільки ж важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права, та навпаки.

Вважаємо, для того, щоб встановити, які ще правові категорії є складовими правового статусу, а які – його передумовами, слід проаналізувати кожен з них на предмет взаємозв’язку, взаємозалежності з правами та обов’язками суб’єкта, можливості впливу на загальне правове становище суб’єкта у суспільстві.

Але перш ніж здійснювати відповідне дослідження, прокоментуємо позиції окремих теоретиків, акцентуючи увагу на такому.

Нам незрозуміло, як до складу правового статусу можуть входити правові норми, а також правовідносини? Дійсно, правовий статус регламентується у правових нормах, інакше не бути йому правовим. Отже, правовий статус та правові норми співвідносяться між собою як предмет та засіб правового регулювання. Таким чином, правові норми за допомогою різноманітних методів правового регулювання визначають зміст конкретних елементів правового статусу, але аж ніяк не входять до його структури. Аналогічна ситуація і з правовідносинами. Правовий статус визначає становище певного суб’єкта у правовідносинах, у яких цей суб’єкт бере участь. Тому правовий статус фактично є змістом правовідносин і входить до їх структури, а не навпаки. Звідси, – правовідносини і правові норми не можуть розглядатися як складові правового статусу.

Розгляньмо ще й позицію Л. М. Шестопалової. Нагадаймо, автор виділяє окремо структуру правового статусу і окремо його елементи. У зв’язку із такою позицією, відразу виникає питання: що, як не елементи, входить до структури правового статусу і що тоді складають його елементи? У відповідному контексті, вбачається, структура та елементи правового статусу співвідносяться як ціле (система) та складові (елементи системи). На нашу думку, недоцільно виокремлювати структуру та елементи як самостійні правові категорії.

Крім того, серед елементів правового статусу Л. М. Шестопалова виділяє статусні правові норми. Як нами уже було доведено, правові норми не входять до структури правового статусу. Поряд із цим, взагалі незрозуміло, які норми права слід вважати статусними. Теорії права відповідна класифікація правових норм невідома. Хоча, може, маються на увазі правові норми, що встановлюють правовий статус (такі норми у структурі правового статусу, як уже зазначалося, виокремлює М. І. Матузов).

Ще одне питання виникає щодо змісту правосуб’єктності, яку автор вважає елементом правового статусу. Чому правосуб’єктність складається лише із правоздатності? Як у цьому випадку бути із дієздатністю, до складу якої правової категорії слід віднести її? Щодо цієї позиції відповідь у нас відсутня.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87438.html