---

Поняття та ознаки сторін, їх цивільна процесуальна правосуб’єктність

Сторони є основними учасниками цивільних справ, що розглядаються у порядку позовного провадження. Цілком слушно зауважує М. А. Вікут: правильне визначення поняття і юридичного становища сторін, а також правильне вирішення всіх питань, пов’язаних з участю сторін у цивільному процесі, є однією з передумов успішного виконання завдань щодо здійснення правосуддя, що стоять перед судом [119, с. 3].

Цивільне процесуальне законодавство України не містить дефініції сторін. Правова норма, закріплена у ст. 30 ЦПК України, вказує тільки на те, що сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава.

В юридичній літературі проблема термінологічного визначення поняття «сторони» також залишається предметом жвавої дискусії. Серед процесуалістів склався сталий стереотип, відповідно до якого класичним вважається визначення сторін через ймовірних або дійсних суб’єктів спірного матеріального правовідношення [17, с. 63; 124, с. 74; 147, с. 58; 155, с. 115; 183, с. 45; 201, с. 57; 358, с. 119; 402, с. 115; 465, с. 142] або як осіб, спір про право цивільне яких повинен вирішити суд [26, с. 98; 90, с. 35; 94, с. 60; 112, с. 106; 156, с. 36; 242, с. 122; 321, с. 47; 345, с. 68; 510, с. 6; 653, с. 64; 658, с. 51; 659, с. 53; 668, с. 77]. Однак усе більше науковців стають прихильниками об’єднання двох наведених вище підходів до розуміння юридичної природи сторін у цивільному процесі [142, с. 91; 423, с. 176; 664, с. 91; 665, с. 458; 700, с. 3; 708, с. 46]. Втім, є й інші думки [737, с. 62; 746, с. 49–50].

М. А. Вікут розглядає сторін цивільної справи як «передбачуваних суб’єктів» спірних цивільних правовідносин [119, с. 4]. Подібне визначення надає і Т. В. Сахнова [549, с. 184, 186].

Дещо іншої позиції дотримується П. Ф. Єлісейкін, який пише: «Сторони – це суб’єкти спірних охоронних матеріально-правових відносин» [236, с. 29]. У цьому ж контексті В. В. Ярков зауважує: «... як сторін завжди варто розглядати суб’єктів спірного матеріального правовідношення» [153, с. 71].

Визначення сторін через ймовірних чи дійсних суб’єктів спірних матеріальних правовідносин піддається критиці з боку М. Х. Хутиза. Учений вважає, що відповідна дефініція суперечить положенням науки логіки, адже будь-яке поняття підсумовує висновки, що характеризують істотні ознаки предмета. У цьому ж випадку істотна ознака суб’єкта спірного матеріального правовідношення може як бути, так і не бути у складі логічного зв’язку. «Отже, – підсумовує процесуаліст, – аналізоване визначення не витримує логічної перевірки» [646, с. 25].

Ми вважаємо, М. Х. Хутиз має рацію у тому, що поняття сторін, безперечно, має акумулювати у собі всі істотні ознаки відповідного процесуального інституту.

Утім, чи є правовий статус сторін як ймовірних чи дійсних суб’єктів спірних матеріальних правовідносин такою істотною ознакою? Видається, що так.

У цивільному процесі поняття «сторони» має безпосередній зв’язок із матеріальними правовідносинами, оскільки позивачем і відповідачем виступають переважно суб’єкти таких відносин: кредитор і боржник, чоловік і дружина, роботодавець і працівник та ін. У такому випадку можна стверджувати, що сторонами у цивільному процесі є дійсні суб’єкти відповідних матеріальних правовідносин. Водночас, слід мати на увазі, що поняття сторін у цивільному процесі не є ідентичним поняттю сторін матеріальних правовідносин через те, що за результатами розгляду і вирішення правового спору суд може встановити той факт, що сторони цивільної справи не є суб’єктами цих правовідносин. У такому випадку сторонами у цивільному процесі будуть ймовірні суб’єкти матеріальних правовідносин, які через свою суб’єктивну впевненість помилялися щодо наявності у них відповідних матеріальних прав та обов’язків.

При цьому слід погодитися з А. О. Мельниковим у тому, що «сторони є ймовірними або дійсними суб’єктами матеріальних правовідносин» – не єдина ознака, яка характеризує цих учасників цивільного процесу. Крім того, альтернативність указаної ознаки (чи є сторони суб’єктами спірних матеріальних правовідносин, чи ні) зовсім не означає, що така ознака не є об’єктивною [279, с. 166].

Хоча слід зауважити: альтернативність аналізованої ознаки є досить сумнівною. Адже, для того, щоб стати сторонами цивільної справи, не має значення чи є особи дійсними суб’єктами спірного матеріального правовідношення, чи ні. Якщо сторони не є дійсними суб’єктами матеріального правовідношення, то вони є ймовірними суб’єктами такого правовідношення через свою суб’єктивну впевненість у тому, що їх права, свободи та законні інтереси порушені. Таким чином, про альтернативність зазначеної ознаки мова взагалі не має йти.

Крім того, чи є сторони дійсними суб’єктами спірних матеріальних правовідносин у будь-якому разі встановлюється судом у процесі розгляду і вирішення відповідної цивільної справи. Тому правильним буде визначення сторін тільки як імовірних суб’єктів спірних матеріальних правовідносин.

Отже, ідентифікація осіб як сторін цивільної справи не пов’язана з попереднім визнанням їх учасниками матеріальних правовідносин, хоча такий зв’язок, безперечно, існує. Сторони можуть як бути, так і не бути учасниками матеріальних правовідносин, і це жодним чином не впливає на їхній цивільний процесуальний правовий статус сторони у цивільному процесі. Тому наш попередній висновок буде таким: сторони у цивільному процесі – це ймовірні суб’єкти спірних матеріальних правовідносин.

Утім, необхідно зауважити, що така ознака, як ймовірність, властива не тільки правовому статусу сторін як суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Ймовірність характеризує і сам факт наявності спірного матеріального правовідношення між сторонами.

Із цього приводу вдало висловився М. Й. Штефан: «Спір може виникнути і за відсутності матеріальних правовідносин у дійсності, тому правосуб’єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують зазначені відносини. Становище сторін у процесі тісно пов’язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних відносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення» [723, с. 100–101].

Достатньо аргументів на користь такої позиції було наведено й іншими процесуалістами.

Так, на думку М. А. Вікут, сторін у цивільному процесі не можна ототожнювати із сторонами цивільних правовідносин, оскільки питання про існування між сторонами цивільної справи спірного цивільного правовідношення вирішується саме судом, а тому «помилковою є думка, що право особи на звернення до суду обумовлюється вступом цієї особи в матеріально-правове відношення» [119, с. 5].

Аналогічну позицію відстоює також М. С. Шакарян, яка додає, що, незважаючи на зв’язок зі спірним матеріальним правом, сторони – самостійний процесуальний інститут. Це визначається тим, що цивільні процесуальні правовідносини не залежать від наявності чи відсутності матеріальних правовідносин [697, с. 11].

Слід погодитися і з В. В. Комаровим, що «для визнання сторін наявність таких відносин взагалі не має значення, і ні в якій мірі не відбивається на їх правовому становищі» [653, с. 65].

Спором визнаються будь-які непорозуміння між суб’єктами права, і достатньою підставою для вступу у процес і набуття цивільного процесуального правового статусу позивача є суб’єктивна впевненість особи, що її права порушені, оспорені чи невизнані, а відповідача – вказівка на це позивача. При цьому роль матеріальних правовідносин, наявність яких передбачається судом, полягає у тому, що вони протиставляють (пов’язують) конкретних осіб у процесі як позивача та відповідача [213, с. 13]. І навіть у разі очевидної відсутності матеріальних правовідносин між такими суб’єктами їх слід визнавати позивачем та відповідачем із наділенням усіма цивільними процесуальними правами та обов’язками [364, с. 112]. Адже право на звернення до суду із заявою про захист прав, свобод і законних інтересів закон надає не тільки суб’єктам дійсно існуючого та дійсно оспореного цивільного правовідношення, а й усім особам, які сумлінно вважають, що в них існують певні права й інтереси, які потребують судового захисту, оскільки вони оспорені іншою особою [378, с. 10].

Таким чином, головне у характеристиці сторін – це те, що вони є учасниками правового спору, переданого на розв’язання суду [342, с. 28]. А вже суд за результатами розгляду і вирішення цивільної справи уповноважений встановити: 1) чи існує об’єктивно матеріальне правовідношення, яке є предметом розгляду і вирішення у суді; 2) якщо так, то чи слід вважати відповідне правовідношення спірним; 3) чи наділені сторони повним обсягом прав та обов’язків, які становлять зміст спірного правовідношення; 4) чи порушено суб’єктивне право одного з суб’єктів, і якщо так, то якою стороною правовідношення [747, с. 6].

Отже, матеріальне правовідношення, ймовірні суб’єкти якого є сторонами у цивільному процесі, також є ймовірним та невизначеним, таким, наявність якого лише передбачається судом, і дійсність якого ще потрібно встановити. При цьому у результаті розгляду та вирішення цивільної справи може виявитися, що її сторонами є як ймовірні суб’єкти ймовірного матеріального правовідношення, так і дійсні суб’єкти дійсного спірного матеріального правовідношення. Але можливе й інше співвідношення: спірне матеріальне правовідношення може виявитися дійсним, а його суб’єкти – ймовірними. У разі ж ймовірності матеріального правовідношення, його суб’єкти завжди будуть ймовірними.

Викладене дає підставу констатувати, що цивільним процесуальним правовим статусом сторін у цивільному процесі наділяються як ймовірні, так і дійсні суб’єкти як ймовірного, так і дійсного спірного матеріального правовідношення. Тому ті процесуалісти, які визначають сторін через їх відповідний правовий статус у матеріальних правовідносинах (за умови ймовірності як перших, так і останніх), безперечно, мають рацію.

Але оскільки дійсність спірного матеріального правовідношення, а також дійсність його суб’єктів (за умови підтвердження дійсності відповідного правовідношення) встановлюється судом у процесі розгляду і вирішення цивільної справи, то, вбачається, доречно вести мову про сторін у цивільному процесі як про ймовірних суб’єктів ймовірного спірного матеріального правовідношення.

Проте чи достатньою є ця ознака для формулювання дефініції сторін у цивільному процесі? Чи є вона визначальною у їх характеристиці? Адже навіть дійсні суб’єкти дійсних матеріальних правовідносин не завжди стають суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, у тому числі сторонами цивільної справи. Наприклад, при односторонній відмові від договору стороні не потрібно звертатися до суду для визнання правомірності відмови [398, с. 14].

Крім того, сторони – це, насамперед, інститут цивільного процесуального права. Для того, щоб це усвідомити, розгляньмо позицію другої групи науковців, які визначають юридичну природу сторін у цивільному процесі через іншу їх характеристику – наявність спору про право, який є предметом розгляду і вирішення у порядку цивільного судочинства.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87438.html