---

Цивільний процесуальний правовий статус процесуального співучасника

У цивільному процесі може брати участь кілька позивачів та (або) відповідачів. Це є можливим, якщо позов пред’являється: 1) одним позивачем до кількох відповідачів; 2) кількома позивачами до одного відповідача; 3) кількома позивачами до кількох відповідачів.

У таких випадках виникає процесуальна співучасть, тобто участь в одній і тій самій цивільній справі кількох позивачів та (або) кількох відповідачів.

Іноді процесуальну співучасть в юридичній літературі іменують «суб’єктивним поєднанням позовів» [177, с. 115; 700, с. 31].

Метою співучасті є зручність для сторін і суду. Завдяки спільному розгляду кілька процесів зливаються в один, витрати з провадження у цивільній справі зменшуються, кількість засідань та явок до суду скорочується, перевірочні дії провадяться один раз і стає неможливим ухвалення суперечливих рішень [101, с. 318]. Таким чином, інститут процесуальної співучасті – один із виявів принципів процесуальної економії, законності та обґрунтованості [469, с. 172].

Процесуальна співучасть можлива на обох сторонах цивільної справи. Якщо позовні вимоги пред’являються кількома позивачами, то вони стають співпозивачами, а якщо до кількох відповідачів, то останні стають співвідповідачами. Однак слід мати на увазі, що незалежно від кількості позивачів та відповідачів сторін у цивільній справі завжди лише дві.

Незважаючи на наявність законодавчої дефініції (ч. 1 ст. 32 ЦПК України), у науці цивільного процесуального права існує кілька поглядів на юридичну природу процесуальної співучасті.

Так, на думку О. Ф. Козлова, процесуальною співучастю треба вважати участь двох чи кількох осіб на боці позивача або відповідача, чи в інтересах обох сторін [572, с. 73].

«Участь з боку позивача чи відповідача у одній і тій самій справі кількох осіб називається процесуальною співучастю», – пише М. Й. Штефан [723, с. 104]. До такої позиції приєднується і Д. Б. Абушенко [345, с. 72].

Д. М. Чечот визначає співучасть як участь в одній справі на боці позивача чи відповідача кількох осіб, які мають спір з протилежною стороною [150, с. 79].

Дефініція процесуальної співучасті, яку пропонує М. А. Вікут, має таке формулювання: «Співучасть – участь в одному у тому самому процесі кількох позивачів або відповідачів, право вимоги або обов’язку яких не виключають один одного» [113, с. 106]. Аналогічний погляд мають і деякі інші вчені [151, с. 49; 476, с. 27; 664, с. 94].

На думку Н. А. Громошиної, найбільш точним є визначення процесуальної співучасті як участі в одному процесі кількох належних позивачів та (або) відповідачів, між якими відсутній спір про право, вимоги (обов’язки) яких виникають з одного правовідношення або з правовідносин, заснованих на тотожних юридичних фактах, і за умови можливого одночасного задоволення вимог всіх співпозивачів (до всіх відповідачів) [184, с. 10].

Своєрідну дефініцію процесуальної співучасті формулює Ю. В. Білоусов, зазначаючи: під процесуальною співучастю слід розуміти обумовлену нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі через наявність спільного права чи спільного обов’язку [659, с. 56]. Аналогічну позицію відстоюють В. І. Тертишніков [600, с. 40] та Т. М. Кілічава [321, с. 49].

Ознайомлення з поглядами вчених-процесуалістів дає підставу дійти таких висновків.

По-перше, визначення процесуальної співучасті через «участь двох чи кількох осіб на боці позивача або відповідача» є неправильним за своєю суттю. На одній стороні можуть брати участь кілька суб’єктів з різним цивільним процесуальним правовим статусом, як-от: треті особи, представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. А отже, співучасники виступають не на боці та в інтересах інших осіб, а у своїх власних інтересах.

По-друге, необхідно визнати: процесуальна співучасть за своєю юридичною природою є інститутом складним та достатньо неоднозначним, і, у зв’язку з цим, таким, що діаметрально протилежно оцінюється процесуалістами. Хто із вчених має рацію? Д. М. Чечот, який акцентує, що співучасники повинні мати спір з протилежною стороною? Або, можливо, М. А. Вікут та Ю. С. Червоний, які вважають, що права та обов’язки співучасників не повинні виключати одне одного? Чи слід поділяти позицію Ю. В. Білоусова, В. І. Тертишнікова та Т. М. Кілічави і визначати процесуальну співучасть як множинність осіб через наявність спільного права чи спільного обов’язку? При цьому, не варто забувати, що серед процесуалістів існують й інші думки.

Вбачається, даючи відповідь на поставлені питання, слід виходити з визначених у цивільному процесуальному законодавстві умов, за яких процесуальна співучасть виникає.

У ч. 2 ст. 32 ЦПК України законодавець установив, що процесуальна співучасть допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів.

На цій підставі процесуальна співучасть найчастіше виникає внаслідок множинності осіб у зобов’язальних правовідносинах на стороні кредитора або боржника (за спільної власності, часткової відповідальності, співавторства тощо).

Спільність прав чи обов’язків позивачів або відповідачів як підстава виникнення процесуальної співучасті передбачає наявність між співучасниками матеріально-правових відносин, змістом яких, відповідно, є спільні права чи обов’язки суб’єктів цих правовідносин, а також одночасне перебування співучасників у матеріально-правових правовідносинах із протилежною стороною (наприклад, наявність у співвласників права вимагати відшкодування шкоди має своєю передумовою перебування їх у правовідносинах спільної власності між собою, а також у деліктних правовідносинах із особою, яка завдала шкоду їх спільній власності).

В юридичній літературі щодо спільності прав та обов’язків співучасників як умови виникнення процесуальної співучасті було висловлено тезу, яку вважаємо за доцільне прокоментувати. Так, на погляд Д. Б. Абушенка, оскільки у більшості випадків предметом спору є матеріальні об’єкти, відповідну правову норму слід тлумачити розширено, тобто процесуальна співучасть допускається не тільки у разі спільності прав та обов’язків сторін, але й, коли предметом спору є спільні об’єкти правовідносин, захист яких допускається у судах загальної юрисдикції [347, с. 92].

На наше переконання, наявність спільних об’єктів правовідносин як предметів спору апріорі має своєю передумовою наявність спільних прав чи обов’язків суб’єктів цих правовідносин. А як ще по-іншому можна тлумачити правовий режим «спільних об’єктів правовідносин»? Тільки таким чином. Якщо, наприклад, предметом спору є будинок, об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, то, відповідно, подружжя як суб’єкти відносин спільної сумісної власності апріорі наділяються спільними правами та обов’язками суб’єктів відповідних правовідносин. Об’єкт і зміст правовідносин – невід’ємні елементи їх структури. Немає об’єкта – немає правовідносин, які виникають щодо нього, є об’єкт – є правовідносини. Зворотного зв’язку бути не може. Зміст правовідносин (права та обов’язки суб’єктів правовідносин) не може існувати без або поза об’єктом правовідносин. Отже, спільність прав та обов’язків співучасників за процесуальної співучасті апріорі має своєю передумовою наявність спільних об’єктів відповідних правовідносин. У зв’язку з вищезазначеним, позицію Д. Б. Абушенка навряд чи можна визнати раціональною;

2) права та обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави.

Відповідна умова, за якої допускається процесуальна співучасть, характеризується наявністю такого юридичного факту, що тягне виникнення єдиного багатосуб’єктного спірного матеріального правовідношення. Така ситуація можлива, зокрема, якщо шкоди завдано кільком особам однією дією (наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки кільком особам одночасно), або у випадку укладення багатостороннього правочину (наприклад, договору про спільну діяльність, договору простого товариства). Так, якщо дві із п’яти сторін договору простого товариства не виконують його умови, а інші три, у зв’язку із цим, звертаються до суду, виникає процесуальна співучасть, де права та обов’язки позивачів та відповідачів виникли з однієї підстави – відповідного правочину. При цьому всі співучасники перебувають між собою в одному багатосуб’єктному спірному матеріальному правовідношенні, підставою виникнення якого став юридичний факт укладення цього договору;

3) предметом спору є однорідні права та обов’язки.

Цивільне процесуальне законодавство України не дає відповіді на питання, які матеріальні права та обов’язки слід вважати однорідними.

Відповідно ж до п. 3 ч. 1 ст. 62 ЦПК Республіки Білорусь, а також § 60 Цивільного процесуального уложення Німеччини, однорідні права та обов’язки повинні мати однакові за свою суттю фактичні та правові підстави виникнення.

Такий підхід видається нам слушним. При цьому під фактичною підставою виникнення прав та обов’язків ми розуміємо певні життєві події, які тягнуть за собою виникнення відповідних правовідносин (і, звичайно, – цих прав та обов’язків). Водночас, правовою підставою виникнення прав та обов’язків треба вважати ті правові норми, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку із появою певних життєвих подій. Хоча необхідно зауважити: для однорідних прав і обов’язків фактичні та правові підстави їх виникнення мають бути однаковими.

На прикладі це виглядатиме так. Кілька авторів уклали з видавництвом видавничі договори про опублікування їх літературних творів. Виплата авторської винагороди повинна була здійснюватися частинами, щомісячно. Після спливу кількох місяців жодних платежів від видавництва не надійшло. Автори звернулися з позовами до суду про розірвання договорів і стягнення авторської винагороди. У цьому прикладі фактичною підставою для виникнення правовідносин між видавництвом та кожним автором став укладений між ними видавничий договір, а відповідною юридичною підставою – наявність правових норм цивільного законодавства України, які регулюють відповідні договірні відносини. Враховуючи той факт, що права та обов’язки, які виникли між кожним автором і видавництвом, мають однакові фактичні (укладення видавничого договору) та юридичні (наявність норм цивільного законодавства) підстави виникнення, їх слід кваліфікувати як однорідні.

Отже, однорідними є такі права та обов’язки, які базуються на однакових за своєю суттю фактичних та правових підставах виникнення. При цьому однорідні права та обов’язки можуть бути як нерозривно пов’язані між собою, так і співіснувати паралельно.

Зауважимо, що однорідні матеріальні права та обов’язки співучасників потрібно відрізняти від однорідності позовних вимог.

Пленум Верховного Суду України в п. 15 Постанови ПВСУ № 2 від 12 червня 2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», роз’яснюючи положення цивільного процесуального законодавства щодо об’єднання позовів, встановив, що однорідними вимогами є, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з яких залежить вирішення інших за умови спільності предмета позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 126 ЦПК України однорідні позовні вимоги за позовами одного і того самого позивача до одного і того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного і того самого відповідача можуть бути об’єднані в одне провадження. У такому випадку процесуальна співучасть може виникнути за наявності множинності осіб, які становлять хоча б одну із сторін цивільної справи, і за дотримання хоча б однієї із умов, за яких така співучасть допускається (ч. 2 ст. 32 ЦПК України). При цьому процесуальна співучасть не обов’язково апріорі буде такою, яка допускається через однорідність прав та обов’язків співучасників. Юридична підстава її виникнення може бути й іншою, тобто такою, що базується на положеннях, закріплених у пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 32 ЦПК України.

Наприклад, суд може об’єднати в одне провадження позовні вимоги двох позивачів до одного відповідача про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. І в такому випадку виникне процесуальна співучасть, по-перше, через наявність двох позивачів (ч. 1 ст. 32 ЦПК України), по-друге, через виникнення обов’язків відповідача стосовно кожного з них з однієї підстави – дорожньо-транспортної пригоди (п. 2 ч. 2 ст. 32 ЦПК України).

Отже, при об’єднанні в одне провадження однорідних позовних вимог на підставі спільності предмета позову, зумовленого нерозривним зв’язком позовних вимог між собою або взаємозалежністю у їх вирішенні, процесуальна співучасть виникає завжди при множинності позивачів та (або) відповідачів, оскільки зазначені юридичні факти завжди мають своєю передумовою дотримання однієї з умов, за яких вона допускається, визначених у ч. 2 ст. 32 ЦПК України. При цьому однорідність вимог не завжди має своєю передумовою саме однорідність матеріальних прав та обов’язків позивачів та відповідачів: за умови однорідності вимог при їх об’єднанні судом в одне провадження процесуальна співучасть може виникнути й за інших умов (якщо предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; якщо права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави).

Незважаючи на вищезазначене, іноді в юридичній літературі підставою виникнення процесуальної співучасті неправильно вважається не однорідність прав та обов’язків співучасників, а однорідність їх вимог [175, с. 55]. Як було доведено вище, однорідність вимог може бути підставою виникнення процесуальної співучасті лише за умови множинності суб’єктного складу цивільного процесуального правовідношення, а також об’єднання однорідних вимог в одне провадження. А тому, ще раз наголосимо: ототожнювати зазначені юридичні факти при визначенні умов виникнення процесуальної співучасті не можна.

Водночас, деякі автори, навпаки, не погоджуються з тим, що однорідність позовних вимог кількох позивачів при їх об’єднанні в одне провадження може потягти виникнення процесуальної співучасті. Так, з цього приводу М. С. Шакарян зауважує: «При об’єднанні однорідних справ процесуальної співучасті не виникає, тому що позивачі та відповідачі не пов’язані між собою спірним правовідношенням, а кожен позивач пов’язаний з кожним відповідачем самостійним правовідношенням. У цьому випадку є множинність суб’єктів на стороні позивача або відповідача, що виникла в результаті об’єднання однорідних позовів, однак процесуальної співучасті немає, сторони не є співпозивачами або співвідповідачами, оскільки кожен пов’язаний з іншою стороною самостійним правовідношенням» [696, с. 116].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87438.html