---

Цивільний процесуальний правовий статус первісного та належного відповідачів

Іноді виникають ситуації, коли особа пред’являє вимоги до суду, не маючи на них права, або позивач пред’являє вимоги до особи, яка не має перед ним обов’язку, що випливав би із спірного правовідношення. У таких випадках суд стикається із неналежною стороною – із неналежним позивачем або неналежним відповідачем.

Причини появи у цивільному процесі неналежної сторони можуть бути різними, проте, насамперед, вони пов’язані зі складністю встановлення фактичних обставин справи, зі складною структурою матеріальних правовідносин, з можливістю неоднозначного тлумачення норм чинного законодавства [153, с. 76].

«Установлення здатності позивача й відповідача до цього процесу називається легітимацією, причому встановлення здатності позивача до цього процесу називається активною легітимацією, а встановлення здатності відповідача до цього процесу називається пасивною легітимацією», – писав С. Н. Абрамов [2, с. 94].

Отже, як встановити легітимність сторін у цивільному процесі? Цивільне процесуальне законодавство України не містить дефініції неналежної сторони. У теорії цивільного процесуального права також немає єдності при визначенні поняття досліджуваного нами процесуального інституту.

Так, О. Ф. Козлов вважає, що «неналежні сторони – це ті громадяни або організації, стосовно яких судом під час розгляду справи установлено, що їм не належить право вимоги або на них не лежать спірні обов’язки» [572, с. 78].

М. А. Вікут визначає неналежну сторону як дійсну сторону процесу. При цьому, акцентує науковець, участь у процесі неналежної сторони не є підставою для його ліквідації [119, с. 75–76].

На думку С. В. Аносової, неналежною стороною є особа, стосовно якої за матеріалами справи виключається можливість того, що вона є суб’єктом спірних правовідносин [13, с. 8–9]. Аналогічну позицію відстоюють й інші науковці [90, с. 38; 466, с. 91; 676, с. 118].

На погляд М. Й. Штефана, неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб’єктами права вимоги чи несення обов’язку [723, с. 107]. Таку думку поділяє і С. А. Чванкін [663, с. 66; 668, с. 86].

При визначенні неналежної сторони В. В. Комаров акцентує увагу на тому, що «заміна неналежної сторони належною – питання процесуальне ..., щоб визнати сторону неналежною, крім відсутності права вимоги у позивача чи обов’язку відповідати у відповідача, суд повинен мати дані про те, що право вимоги чи обов’язок відповідати за позовом належить іншим особам» [653, с. 76].

«Неналежні сторони – це такі особи, які спочатку передбачалися учасниками спірного матеріального правовідношення, але, як виявилося згодом, такими в дійсності не є», – зазначає В. В. Ярков [153, с. 76]. До такої позиції приєднуються також інші автори [310, с. 128].

Вбачається, при визначенні юридичної природи неналежної сторони у цивільному процесі слід враховувати матеріально-правові та процесуальні умови.

Матеріально-правова умова встановлення юридичного факту неналежності сторони  у цивільному процесі визначається відсутністю ймовірної належності їй спірних прав та обов’язків. Як слушно зауважила М. А. Вікут, «саме можливий зв’язок певної особи із спірним матеріальним правовідношенням обумовлює здатність не до процесу взагалі (що характерно для цивільної процесуальної правоздатності), а здатність бути стороною в тому або іншому конкретному позовному судочинстві» [349, с. 114]. Особи можуть брати участь у процесі як належні сторони не тому, що вони є суб’єктами спірного матеріального правовідношення, а тому, що вони можуть ними бути [688, с. 69].

Таким чином, щоб правильно визначити, чи бере участь у цивільному процесі належна або неналежна сторона, необхідно встановити наявність (відсутність) ймовірної належності позивачеві права вимоги за пред’явленим позовом та (або) наявність (відсутність) ймовірної належності відповідачеві обов’язку відповідати за цим позовом. Як наслідок, неналежною у матеріально-правовому аспекті виявиться та сторона цивільного процесу, стосовно якої буде встановлена відсутність ймовірної належності їй спірних прав та обов’язків.

Процесуальна умова встановлення юридичного факту неналежності сторони у цивільному процесі виявляється у дотриманні визначеного законом процесуального порядку встановлення, легітимації юридичного факту «неналежності» сторони. Так, відповідно до ч. 1 ст. 33 ЦПК України, суд замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом. Отже, на наш погляд, тільки у випадку заміни первісного відповідача належним відповідачем можна вести мову про «неналежність» сторони, яка вибуває. У протилежному випадку варто погодитися з В. В. Комаровим, що сторони, які могли б бути замінені, беруть участь у справі і мають весь комплекс прав та обов’язків сторін [653, с. 77]. Тому, поки заміна не здійснена, про неналежну сторону можна говорити лише умовно, потенційно. Не виключено, що за наслідками процесу неналежною стороною виявиться зовсім не та сторона, яка первісно нею передбачалась [732, с. 77].

Зауважимо: саме з таких мотивів виходить і законодавець, який у ч. 1 ст. 33 ЦПК України «потенційно неналежного відповідача», стосовно якого ще не було проведено заміни, називає «первісним відповідачем», якого замінює «належний відповідач». Тобто, у процесуальному аспекті неналежний відповідач – це первісний відповідач, під час розгляду справи замінений на іншу особу – належного відповідача. До цього моменту відповідач перебуває у цивільному процесуальному правовому статусі належної сторони у цивільному процесі – «первісного відповідача».

Утім, вбачається, визнання сторони неналежною може мати місце не тільки під час розгляду справи по суті на підставі ухвали суду про проведення відповідної заміни. Ухвалення рішення суду, змістом якого є відмова у задоволенні позову, також слід вважати тим процесуальним юридичним фактом, що посвідчує «стан неналежності» однієї із сторін цивільної справи. При цьому часткове задоволення позовних вимог не є підставою для визнання неналежним відповідача та встановлення неналежності позивача.

Таким чином, неналежна сторона у цивільному процесі – поняття суто процесуальне, але в основі його лежить матеріально-правова ознака, яка визначає, що ця сторона не є ймовірним суб’єктом тих прав, законних інтересів чи юридичних обов’язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення [469, с. 161].

Відтак, для встановлення юридичного факту «неналежності сторони» у цивільному процесі необхідним є дотримання таких умов:

а) матеріально-правових (тобто потрібно визначити, що сторона не є суб’єктом тих прав чи обов’язків, які становлять зміст спірних правовідносин і щодо яких суд повинен ухвалити судове рішення);

б) процесуальних (тобто слід провести заміну сторони у порядку, встановленому у ч. 1 ст. 33 ЦПК України, або ухвалити рішення суду про відмову у задоволенні позову).

Матеріально-правові та процесуальні умови  встановлення юридичного факту неналежної сторони у цивільному процесі перебувають у невід’ємному логічно-послідовному взаємозв’язку. При цьому встановлення матеріально-правових умов неналежної сторони у цивільному процесі завжди має передувати встановленню відповідних процесуальних умов. Без визначення юридичного факту відсутності належності стороні тих суб’єктивних прав, законних інтересів чи юридичних обов’язків, щодо яких суд повинен ухвалити судове рішення, не допускається здійснення її заміни або ухвалення рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Отже, у подальшому дослідженні питання щодо неналежної сторони у цивільному процесі будемо виходити з такого: встановлення факту, що сторона не є суб’єктом тих прав, законних інтересів чи юридичних обов’язків, які становлять зміст спірних правовідносин і щодо яких суд повинен ухвалити судове рішення, є однією з передумов встановлення процесуальної умови її юридичної природи, тобто проведення її заміни або ухвалення рішення суду про відмову у задоволенні позову.

У зв’язку з викладеним вище, повертаючись до аналізу поглядів вчених-процесуалістів щодо сутності неналежної сторони у цивільному процесі, слід визнати неповними ті дефініції, у яких автори використовували тільки одну умову встановлення юридичного факту неналежної сторони – матеріально-правову (М. Й. Штефан, В. В. Вандишев, Д. В. Дернова, Г. Л. Осокіна, С. В. Аносова, О. Ф. Козлов, О. М. Чашин, С. А. Чванкін, В. В. Ярков).

У відповідному контексті не можна погодитися і з М. А. Вікут, яка визначає неналежну сторону як дійсну сторону процесу [119, с. 75–76]. Як уже зазначалося, неналежна сторона визнається такою тільки після здійснення її заміни або припинення цивільного процесу шляхом ухвалення рішення суду про відмову у задоволенні позову. Якщо цього не відбулось, сторони цивільного процесу є належними, дійсними учасниками цивільних процесуальних правовідносин з відповідним обсягом цивільних процесуальних прав та обов’язків. Тому термінологічне словосполучення «неналежна сторона – дійсна сторона процесу» є змістовно неправильним.

Безперечно, певною мірою має рацію В. В. Комаров, який акцентує увагу на тому, що для визнання сторони неналежною суд має володіти інформацією про належність іншим особам права вимоги чи обов’язку відповідати за відповідним позовом. І це дійсно, так. Але лише у випадку, якщо суд здійснюватиме заміну неналежної сторони у цивільному процесі, адже треба ж знати, хто кого буде замінювати. Утім, відсутність даних про іншу особу, яка має право вимоги чи обов’язок відповідати за пред’явленим позовом, не може бути абсолютною перешкодою для визнання сторони неналежною у цивільному процесі. Сторона автоматично може виявитися такою і після набрання законної сили рішенням суду про відмову у задоволенні позову.

Зважаючи на указане, ми визначаємо неналежну сторону у цивільному процесі як особу, стосовно якої судом встановлено, що вона не є суб’єктом тих прав, законних інтересів чи юридичних обов’язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв’язку з чим проведено її заміну або набрало законної сили рішення про відмову в задоволенні позову.

З огляду на правову природу інституту «неналежної сторони у цивільному процесі», у подальшому дослідженні звернімо свій погляд на процесуальну умову встановлення факту неналежності сторони. Як уже наголошувалося, процесуальними умовами визнання сторони неналежною є проведення її заміни або набрання законної сили рішенням суду про відмову у задоволенні позову.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/87438.html