Історія розвитку повноважень прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення

Історія розвитку інституту участі прокурора в кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення бере свій початок із появи інституту прокуратури та подальшого поділу діяльності із кримінального переслідування осіб, які вчинили злочинні дії  на приватне (неофіційне) та офіційне переслідування. Перше документальне підтвердження появи інституту прокуратуру спостерігається у 1586 році із прийняттям у Франції закону про прокуратуру як державного посадового органу. Саме з цього моменту як на наш погляд відбувається офіційний розподіл діяльності із кримінального переслідування на офіційне та неофіційне. Проте «неофіційний розподіл» повноважень із здійснення обвинувальної функції між приватними особами та посадовими особами представників держави відбувся набагато раніше.

Так, ще у прадавньому Єгипті поруч із потерпілими, що у приватному порядку здійснювали кримінальне переслідування винних осіб відстоюючи особистий інтерес, на сторожі державних інтересів стояли поліцейські агенти (Magiai), які від імені держави здійснювали розшук злочинців. Отримана внаслідок їх діяльності доказова інформація передавалась до суду, який у свою чергу досліджував ці докази та приймав рішення щодо застосування заходів покарання до винних осіб. Отже у цей період спостерігаються перші намагання владних мужів Єгипту поділити протиправні дії за ступенем суспільної небезпеки. При цьому за злочинними діями, які становлять суттєву суспільну небезпеку кримінальне переслідування винних осіб здійснювали представники держави. У прадавній Персії, також спостерігались передумови поділу протиправних дій за ступенем суспільної небезпеки. Так, персидський цар Артаксеркс Лонгіман (Artaxerxes Longimanus) призначив у якості обвинувачів особливих чиновників під час здійснення суду над своїм власним сином, що повстав проти батька. Зазначеним посадовим особам делегувались повноваження щодо збирання обвинувальних доказів та виклад їх у суді [108, с. 39]. Історія прадавнього Єгипту та Персії свідчить про те, що у правовій дійсності цих держав основний тягар кримінального переслідування винних осіб покладався на потерпілих осіб. Держава у особі відповідних посадових осіб практично не втручалась у вирішення кримінальних конфліктів, залишаючи за собою лише право на переслідування злочинців, які вчинили протиправні дії, що спричиняють істотну шкоду державним інтересам.

У межах цього питання певну цікавість являє історія прадавньої Греції. У Спарті в сфері вирішення кримінальних конфліктів спостерігалась ситуація аналогічна ситуація із вищенаведеними державами, де на службі у державі перебували вельми поважні сановники, які здійснювали переслідування виключно у справах особливої державної важливості, що посягали на внутрішню політичну свободу. За іншими протиправними діями, ключову роль у якості обвинувачів відігравали саме потерпілі особи.  Держава при цьому не втручалась у цей процес.

Цікавою та колоритною є історія розвитку та становлення інститутів приватного та публічного обвинувачення та взаємодія представників вказаних правових інститутів у прадавніх Афінах. Із розвитком у цьому місті-державі спостерігається поступове зміцнення державної влади, що відповідно впливає й на процедуру вирішення кримінальних конфліктів, які виникають у державі. У правовій дійсності цього міста-держави пліч о пліч діяли як приватні обвинувачі так й публічні. Останні користувались виключним правом здійснювати переслідування у судах злочинів, які посягали на державний інтерес. Певна категорія злочинних дій отримують статус публічних, а відповідно й кримінальне переслідування за ними здійснюють представники держави. Й хоча за більшістю злочинів право на переслідування все ж належить потерпілим особам, проте оратор Демосфен стверджує, що «нехай скарги подаються громадянином, але справжнім потерпілим є вся республіка». Ця позиція поступово окреслює основний вектор державної політики Афін у визначенні участі представників держави у процесі вирішення кримінальних конфліктів. Так, Ареопагом, сенатом п’ятисот або народним зібранням призначаються публічні обвинувачі або оратори для здійснення кримінального переслідування за відсутності «приватних скаржників». Ці особи користувались повним спектром повноважень обвинувача, однак на відміну від приватних обвинувачів (потерпілих), представники держави не мали можливості припинити реалізацію функції кримінального переслідування у справі шляхом примирення із винною у вчиненні кримінального правопорушення особою. Отже, у Афінах спостерігається поступове збільшення ролі принципу публічності під час вирішення кримінальних конфліктів навіть у справах, що до цього часу відносились до сфери приватного обвинувачення. Проте, це не свідчить про повну зневагу позицією потерпілого у кримінально-правовій сфері Афін. Не дивлячись на збільшення ролі держави у вирішенні кримінальних конфліктів, влада Афін із повагою відносилась до позиції потерпілого як приватного обвинувача. Про це свідчить наступне. Так, на відомому судовому процесі проти Сократа, у якості обвинувачів одночасно виступають як представник держави - оратор Ликон, так й приватний обвинувач Мелет [108, с. 40]. Доречи цей факт є одним з перших документально зафіксованих випадків появи так званого субсидіарного обвинувачення, тобто одночасної реалізації функції обвинувачення публічним та приватним обвинувачем.              

Історія прадавнього Риму, також залишила свій вагомий слід у розвиток та існування інститутів приватного та публічного обвинувачення. У період республіки (509 – 30 р. до н.е.) приватне обвинувачення у судах займає домінуюче положення. За загальним правилом, практично за всіма злочинними діяннями тягар кримінального переслідування покладався на постраждалу особу [147, с. 264]. Діяльність приватних обвинувачів у суді була зумовлена важливими державними гарантіями, які возвеличували потерпілих над іншими учасниками процесу. Під час судового розгляду кримінального конфлікту потерпілий від претора (praetor) отримував особливі повноваження та забезпечувався відповідним посвідченням або відкритим листом (litterae) завдяки якому приватний обвинувач міг отримувати необхідну доказову інформацію із будь-яких джерел навіть за допомогою примусових заходів [108, с. 42]. У цей період розвитку прадавнього Риму таке явище як державне або публічне обвинувачення лише починає зароджуватись. У виключних випадках здійснення «кримінальної репресії» та лише у «екстраординарних» процесах покладалось на особливо визначених державних чиновників, які у період республіки окреслювались як «dictatores questionibus exercendis». Однак, ці процеси мали виключний характер та слід підкреслити, що зазначені посадовці жодним чином не втручались у реалізацію приватного обвинувачення здійснюваного потерпілою особою.

Згодом, протилежна ситуація склалась у імперський період розвитку прадавнього Риму (30 р. до н.е. – 476 р. н.е.). Із збільшенням рівня злочинності у римському суспільстві, приватна конструкція кримінального переслідування не завжди відповідала існуючим реаліям. У зв’язку з цим, постає питання створення дієвого механізму здійснення кримінального переслідування, який би відповідав суспільним вимогам. У цей час з’являється слідчо-розшуковий процес, який здійснювався у Римі як префектами міста (praefectus urbi) так й поліцейськими (vigilum). При цьому начальники поліції (praefectus vigilum) здійснювали кримінальне переслідування злочинців у правопорушеннях невеликої тяжкості. У більш тяжких злочинах обвинувальний процес реалізовувався префектами. Цей період розвитку прадавнього Риму яскраво ілюструє нарощування державою своєї присутності у сфері вирішення кримінальних конфліктів. Метою цього кроку є забезпечення інтересів суспільної безпеки. Потерпілі особи практично позбавляються можливості впливати на процес кримінального переслідування злочинців.

Суттєвий доробок розвитку інституту прокуратури та повноважень прокурора у провадженнях із різними формами обвинувачення залишила історія Франції. У період з XVI до XVIII ст. інститут прокуратури досягає суттєвого розвитку, що відповідно поступово збільшує вплив представників держави на реалізацію функції кримінального переслідування. На долю потерпілої особи лише випадає можливість ініціювати процес кримінального переслідування (denonciation), після чого цю ініціативу потерпілого переймає держава здійснюючи обвинувальний процес у офіційному порядку (enquete) [108, с. 65]. З цього можна зробити висновок, що фактично відбувається поява такого виду обвинувачення як приватно-публічне. Однак, наприкінці XVIII ст.  суттєвої зміни зазнали суспільні погляди щодо сутності прокуратури та її ролі під час вирішення кримінальних конфліктів. Саме у цей період суспільна думка збагачується ідеями відродження приватної форми кримінального переслідування, оскільки прокуратура ототожнювалась із знаряддям інквізиційного процесу та політичним гнітом над правосуддям. Так, з цього приводу Філанджієрі (Filangieri) у своєму творі «Наука про законодавство» ("La scienza della legislatione") розглядав переваги приватного обвинувачення та відстоював позицію залучення «офіційного обвинувача» до кримінальних проваджень лише за умови відсутності приватного обвинувача та виключно у «особливо важливих справах». Проте, знов таки ця точка зору знаходить й своїх опонентів серед науковців того часу. Шарль Луї Монтеск’є (Montesquieu) рішуче стає на захист прокуратури та зазначає, що прокуратура (la partie publigue) пильнує за законністю у суспільстві замість громадян. Цей державний орган діє, а громадяни при цьому не мають про що турбуватись [108, с. 72]. Внаслідок виниклих суперечок серед суспільних та державних діячів  Франції інститут прокуратури все ж зберігся, хоча зазнав при цьому суттєвих змін. Ключові з яких перш за все торкнулись основної сфери діяльності прокуратури. Так, цей державний орган перестає бути знаряддям політичних репресій та концентрується виключно на відстоюванні інтересів суспільства та громадян у судах, реалізуючи функцію кримінального переслідування. Згодом прокуратура фактично стає «монополістом» реалізації функції обвинувачення у суді. Проте, це домінуюче положення прокуратури щодо здійснення кримінального переслідування (action publique) згодом виявляє свої недоліки, які явились у наступному. Так, представники державного обвинувачення стикаються із проблемою достатньо великої кількості заяв та скарг щодо порушення процедури кримінального переслідування, які надходять як від потерпілих так й інших осіб. Відповідно цей аспект вносить свої корективи у діяльність органу державного обвинувачення в умовах тотальної нестачі кваліфікованих кадрів для здійснення процесу кримінального переслідування. Так, представники прокуратури під час розгляду зазначених заяв та скарг мають встановлювати не лише факт порушення законності, а й визначати доцільність подальшого процесу кримінального переслідування. Представники офіційного обвинувачення цілком володіли правом не порушувати кримінальне переслідування навіть за наявності визначених законом ознак складу злочину, якщо знаходили це «не зручним або безцільним». Цей аспект процесуальних реалій діяльності прокуратури здебільшого стосувався саме кримінальних правопорушень невеликої тяжкості (des infractions, pass assez graves pour justifier l’exercice de l’action publique). Цілим переліком циркулярів Міністерства юстиції Франції від 05.04.1817 р., 20.11.1829 р., 18.08.1842 р., що містились у збірнику Gillet et Demoly прокуратурі ставилась у обов’язок здійснення процедури кримінального переслідування у злочинах невеликої тяжкості, лише у випадку дійсного та явного порушення суспільного порядку (ordre public). При цьому, зазначені критерії порушення встановлювались співробітниками прокуратури суб’єктивно, оскільки жодного визначення дійсності та явності порушення суспільного порядку у законодавстві того часу не існувало. Як наслідок з’являється невтішна статистика розгляду прокуратурою звернень з боку громадян, про що свідчить доклад міністра юстиції Франції Сарр’єна (Sarrien) за підсумками роботи прокуратури у період з 1881 до 1885 рр. З всієї кількості звернень, що надійшли до прокуратури 51% залишені без подальшого розгляду та провадження [108, с. 98]. Отже, переважну кількість залишених без розгляду заяв або скарг приватних осіб провадження за якими прокуратура не вважала за потрібне здійснювати, складали саме повідомлення про вчинення злочинних дій невеликої тяжкості. Тобто категорії тих злочинних дій, кримінальне переслідування за якими, на нашу думку, мали б здійснювати постраждалі особи у порядку приватного обвинувачення. Звичайно такий стан речей у більшості випадків не влаштовував потерпілих осіб, оскільки держава у особі прокуратури фактично ігнорувала їх вимоги щодо притягнення кривдників до кримінальної відповідальності, дозволяючи останнім уникати будь-якої відповідальності. Щоб якось заспокоїти потерпілих осіб їм дозволялось звертатись до безпосередньо до слідчого судді і з вимогою про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності, навіть за наявності письмового відмови прокуратури у здійсненні процедури кримінального переслідування. Під час судового розгляду заяви потерпілого, він особисто підтримував кримінальний позов проти кривдника власноруч здійснюючи обвинувальний процес. Під час прийняття судом відповідного рішення останній все ж керувався не лише позицію потерпілого як обвинувача у кримінальному провадженні, а й запрошував до суду прокурора, який відмовив у порушенні кримінального переслідування та з’ясовував його позицію щодо конкретної справи. Отже у кримінальному процесі Франції зустрічались випадки кримінально-позовної конструкції приватного обвинувачення, тобто вирішення безпосередньо судом кримінальних конфліктів невеликої суспільної тяжкості за попереднім зверненням потерпілих осіб. Хоча така форма кримінального переслідування здебільшого й не була характерною для кримінального процесу Франції. На теперішній час у кримінальній процесуальній сфері Французької держави набула розвитку так звана приватно-публічна форма кримінального переслідування навіть у кримінальних правопорушеннях невеликої тяжкості. Таким чином, у процесі кримінального переслідування потерпілим відводиться лише роль ініціаторів кримінального провадження. Після чого зазначена письмова ініціатива трансформується у публічну форму кримінального переслідування де панує офіційне обвинувачення. Загалом підсумовуючи розгляд ґенези участі офіційного обвинувача у кримінальних провадженнях приватного обвинувачення на території Західної Європи доцільно навести позицію авторів енциклопедичного словника Ф.А. Брокгауза та І.А. Єфрона. Так, на їх думку «на території Західної Європи, в період панування слідчої форми кримінального процесу, публічний характер процесу призвів до створення прокуратури та до повного усунення приватних осіб від участі у обвинуваченні. Лише із створенням домінуючого нині типу слідчо-змагального процесу в науці та законодавстві почався рух на користь участі приватних осіб у підтримці обвинувачення під час судового розгляду кримінального провадження. З одного боку - це пояснювалось загальним прагненням до розширення сфери діяльності народного елементу у державному житті, з іншого – з виниклими недоліками діяльності прокуратури у якості органу публічного обвинувачення»

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37562.html